Писати таке приємно. Ганятися за жабами та дивними атракторами — це одне, а боротися зі злочинністю, впливати на щось важливе — геть інше.

Я склав список усього, що слід шукати в тілі Челсі. Попри поширену думку, нержавка сталь може бути розсадником бактерій. Судмедекспертам слід проаналізувати бактерії з ран Челсі та Джунігіер, а також вихідні зразки ґрунту з місць, де знайшли тіла.

Якщо знайдуть культуру, яка виявиться однаковою в ранах, та не в землі чи в неушкоджених частинах їхніх тіл, це означатиме, що вбивця користувався однією і тією ж зброєю. Щойно знайдуть підозрюваного, перевірка будь-яких гострих предметів, що належать йому, на бактерії допоможе довести його присутність в обох місцях.

Я додаю розділ, де в деталях описую лабораторні заходи, яких би вжив для отримання статистично значущого результату. Крім того, пояснюю, як можна використати маркери ДНК із бактеріальних культур, щоб дізнатися більше, аніж тільки назву виду.

Можливо, з їхніми даними я міг би скористатися МААТ і отримати конкретніші прогнози для інших клієнтів?

Цікавий був би проект. Наступного разу, коли говоритиму з Джуліаном, розповім. Йому має сподобатись.

Я вилажу з ліжка й відчиняю двері. На порозі стоїть офіцер поліції. Молодик із бейджем, на якому написано «Войтчак».

— Професоре Крей?

Я киваю, протираючи очі від сну.

— Мене попросили супроводити вас до відділку. У вас хочуть взяти офіційні свідчення.

— Добре. Зараз, дещо захоплю з собою.

Він терпляче чекає, поки я вдягаюся та збираю свої записи.

— Отже, це ви знайшли тіло? Я чув, ви виявили якусь рослину, яка росте тільки на мертвих людях?

Тьху, сарафанне радіо.

— Усе не так просто, — я закидаю рюкзак на плече. — Не чули, Девона й Ембер не знайшли?

— Поки ні.

— А тіло вже ексгумували?

— Про це я не знаю. Ним весь ранок займалися судмедексперти з поліції штату. Приїхали з самого ранку. Гадаю, експертизу на місці проводив головний судмедексперт.

Я радий, що до роботи ставляться так ретельно. На місці поховання Челсі має знайтись безліч цікавих точок даних.

Ми приїжджаємо у відділок, і мене ведуть до кімнати для переговорів, помітно більшої за ту, де вчора мене допитував Ґантер.

Я застигаю у дверях, помітивши в дальньому кінці столу шерифку Тайсон поруч із детективом Ґленном.

Спогади болісно спалахують перед очима. Звісно, вони теж мали приїхати, проте стрес після нашого останнього спілкування досі переслідує мене.

Ґленн підводить на мене погляд.

— Що у вас із оком, професоре?

Його тон щирий.

— Довга історія.

Мені вказують на порожній стілець із протилежного боку столу.

До кімнати заходить Вітмаєр у поло з логотипом поліції Гудзон-Крика. Його черевики брудні. Швидше за все, цього ранку він теж був на місці злочину.

— Професоре Крей, — Вітмаєр тисне мені руку.

— Це вона? — питаю я.

Він зиркає на Тайсон. Та киває. Гадаю, вони домовились про те, як слід вести цю справу. Приємно бачити, що вони спрацювалися.

— Вона, професоре. Це Челсі Бакорн. Тепер, коли всі зібрались, я попрошу розповісти про всі події, які привели вас сюди.

Вітмаєр вказує на моє підбите око.

— Я б нічого не пропускав. Ідеться про Челсі та Джуніпер.

Я пояснюю їм усе те, що розповів Ґантеру. Роблю загальний огляд МААТ і розказую, як програма привела мене в Гудзон-Крик. Детально описую, як саме ми знайшли тіло, і даю кілька посилань на випадок якщо їм захочеться перевірити.

Це виснажує. Мене кілька разів перебивають, питаючи про деталі, та пальцем ніхто не тицяє. Жодних звинувачень.

Завершивши, я кладу на стіл флешку.

— Все тут. Я думаю, це вкаже шлях до наступного тіла.

Увесь цей час шерифка Тайсон пильно за мною стежила.

Питання ставив Ґленн. Уряди-годи вона вказувала пальцем на щось зі списку, але мовчки.

Коли ж Тайсон нарешті починає говорити, я вражений.

— Професоре Крей, я хочу вибачитися за те, як ми з вами повелися. Було очевидно, що у вас неабиякий стрес після смерті близької людини. Нам варто було дослухатися до ваших слів.

Я сам не свій. Не знаходжу слів.

— Дякую.

Детектив Ґленн підводиться.

— Я поважаю вашу наполегливість.

Він починає аплодувати.

Аплодують усі присутні. Це наче сон. Я відчуваю, що ось-ось розплачуся.

— Як же хотілося б, щоб Джуніпер лишилася жива. І Челсі.

Вітмаєр бере флешку й міцно стискає моє плече.

— Я впевнюся, що в Службі рибних ресурсів та диких тварин отримають копію.

— Чудово. Чудово, — відповідаю я, перш ніж усвідомлюю почуте. — Стривайте. Служба рибних ресурсів та диких тварин? А як же правоохоронні органи?

Я спантеличено озираюсь навколо.

— Я розумію, який це стрес для вас, — каже Вітмаєр. — Я говорив із шерифкою Тайсон та детективом Ґленном про попередній випадок. Горе непросто пережити.

— Ми з радістю вам допоможемо. У мене в місті є декілька знайомих психологів. Досвідчених.

Я вдивляюся у їхні обличчя, шукаючи пояснень.

— А як же розслідування вбивства? Як же пошук убивці?

Вітмаєр обмінюється поглядами з Тайсон та Ґленном.

— Тео, я розумію, вам не хочеться з цим миритися. Та це був ведмідь. Як і у випадку з Джуніпер. Доктор Вілсон, головний судмедексперт штату, зараз повертається сюди з тілом. Він каже, що всі рани вказують на напад ведмедя.

— Але її закопали...

Я перестаю контролювати свій тон.

— Ведмеді так роблять, — каже Ґленн. — І Челсі пролежала там дуже довго. Ви самі вказали на те, як за допомогою ерозії тіло опускалося все глибше.

Переді мною ще один спогад про схожу ситуацію з минулого. Якщо втрачу самовладання, мене кинуть за ґрати.

З того, як на мене дивиться Тайсон, я можу сказати, що вона рахує секунди, перш ніж я почну кидатися на людей.

Мені хочеться перевернути сраного стола й закричати. Та я стримуюсь. Лишаюся спокійним.

— А як щодо свідчень Ембер Гаррісон?

— Я приймав перші свідчення, — каже Вітмаєр. — Вона була обдовбана, мов чіп. І сама озвучила можливість того, що на її подругу напав ведмідь.

— Тепер вона переконана, що це була людина, — відповідаю я, намагаючись тримати себе в руках.

— Може, і так. Та якщо ми її знайдемо, нові свідчення все одно не матимуть значної ваги. Чи лишаються спогади достовірними з плином часу?

Не дуже. Я лише киваю головою.

— Але ж повноцінну судмедекспертизу проведуть?

— Обов’язково.

Вітмаєр усміхається.

— А дані, що я зібрав?

— Я сам їх прогляну. Але послухайте. Вони можуть бути дуже корисними для Служби рибних ресурсів та диких тварин. Тому нічого не викидайте.

— Гаразд, — мимрю я. — Я можу йти?

Вітмаєр проводжає мене до вестибюлю.

— Хочу потиснути вам руку Дякую.

— Прошу.

— Довга ж на вас чекає дорога. Сьогодні виїжджаєте?

— Якщо ви більше нічого не знайдете, — відповідаю я тихо.

— Упевнений, нам ще не раз доведеться говорити телефоном.

Я прощаюся і виходжу надвір. Відчуваю на собі погляд Вітмаєра. Він спостерігає, як сумний професор Дон Кіхот іде геть.

Я більше нічого не можу зробити.

Я намагався.

Справді намагався.

Час їхати додому.

На стоянку заїжджає фургон. На ньому напис «Судмедексперт штату Монтана».

Усередині тіло Челсі.

Мені мало би бути байдуже. Але ні. Я мав би поїхати. Але лишаюсь.

У науковому середовищі чимало людей, яким довелося виходити за межі соціально прийнятного. Римському лікарю Галену та генію епохи Відродження Леонардо да Вінчі доводилося ексгумувати тіла, щоби краще зрозуміти, як вони функціонують. Завдяки таким переступам вони обоє здійснили відкриття, які врятували незліченну кількість життів.

Я кажу собі, що намагаюсь рятувати життя, і це не просто бажання довести свою правоту. Десь там ходить убивця, а повна кімната людей, із якої я щойно вийшов, не бачать очевидного.