— Ґас каже, ти добре засвоїв його тренування.

— Ти про заняття о шостій ранку, під час яких він розмахує перед моїм обличчям мішком із білизною?

— Називай як хочеш, та я помічаю різницю. Ти схуд на обличчі і вже не так сутулишся. З часом Ґас зробить із тебе чоловіка.

— На це не вистачить і всього часу, що лишився у всесвіту.

— Тим паче тобі потрібна компанія серед великого страшного лісу.

— Не знаю...

— Підніміть руку, хто з присутніх пройшов справжній курс рукопашного бою? — Джилліан підносить руку. — Добре, я так і думала.

Я забув, що вона служила у війську. Вона така... жіночна. Я б знову заперечив, що це небезпечно, та не маю причин вважати, ніби в цьому місті їй взагалі де-небудь безпечно. Та й монстра з Куґар-Крика не бачили вже десятки років. Сумніваюся, що він повернеться на місце, де його ледве не вбили. І все ж... усе це здається позбавленим будь-якого сенсу.

— Гаразд, — каже Джилліан. — Домовились. Заїдеш за мною вранці.

— Я ні про що не домовлявся.

— Надто пізно.

Я розумію, що сперечатися з нею марно. І, якщо чесно, мені до вподоби ідея не ділити її увагу з рестораном, повним людей.

— Учора приїжджали люди, питали про тебе, — каже вона.

— Справді? Хто?

— Не представилися. Схожі на копів. Та мені не знайомі. Один мав годинник, що поспішав на дві години. Мабуть, немісцеві.

— Копи? Зі мною наче нескладно вийти на зв’язок.

— Може, просто цікавились чимось із приводу розслідувань. Я чула, тепер всі шукають пуму?

Я зітхаю.

— Так. П’ять кігтів. Полідактилія у котів зазвичай виражається в шести пальцях чи більше, але не в п’яти. Я не чув, щоб таке траплялося з великими кішками, хоч це й мало що змінює. Вони готові вигадати абияку теорію.

— Що ми завтра шукатимемо? Не тіла, правильно? Ну тобто я готова. В принципі.

— Ні. Ми шукаємо монстра з Куґар-Крика, чи то пак Куґарця, як його іноді називають.

Джилліан підводить брови, перевіряючи, чи я не жартую.

— Я візьму свій пістолет.

— Я певен, Куґарця там уже давно нема.

— Пістолет не для нього.

— Ох, то ти довіряєш божевільному професору і йдеш з ним наодинці до лісу, та лише прихопивши пушку?

— Більш-менш. Тим паче, як я вже казала, почекай, доки побачиш мене в похідних шортах.

Я даю Джилліан випередити мене на кілька кроків, передовсім бо ця частина яру надто вузька, аби можна було триматись пліч-о-пліч. Передовсім. Про похідні шорти вона не збрехала.

Хай би як мене не відволікала Джилліан, я досі не в змозі подолати неприємне відчуття, яке мені навіює ця стежка. Звісно, частково це через яскраві образи історії Елізабет і моторошну думку про те, що ще тут сталося, та є й інша причина — географія.

Стежка плавно спускається схилом поміж двох крутих хребтів. Колись тут був струмок, та багато років тому всох, лишивши по собі кам’янисте русло, що звивається горами.

Дерева обабіч настільки високі, що сонячні промені проникають до яру лише раз на день — опівдні.

— Щось із цим місцем не так, — каже Джилліан.

Від таких її слів я відчуваю полегшення, позаяк не хотілося викликати зайвого неспокою.

— Це тому, що ми вразливі. Ніхто б не почувався комфортно затиснутим у вузькій щілині.

— Як казав мій колишній, — відповідає вона, злегка розсміявшись.

До мене доходить дещо запізно, тож мушу вичавлювати з себе усмішку, коли Джилліан обертається глянути, як зайшов жарт.

— Гаразд... деякі еволюційні психологи вважають, ніби в певних ландшафтах ми почуваємося значно комфортніше, аніж в інших. Ось у чому суть дизайну парків. Не в тому, щоб відтворити природні умови, а щоб нас заспокоювати. Маленька водойма серед відкритого простору зі скупченнями дерев, де можна сховатися на випадок появи великого хижака. Саме такі місця ми й шукали, полишивши джунглі й вийшовши до савани. Це намагались відтворити середньовічні пейзажисти, і за цим самим принципом сотні років проектувалися маєтки та садиби. А це місце? Воно зовсім не таке.

— Так. Але, здається, я розумію, чому зграйці тинейджерів захотілося б сюди приїхати. Відчуття повної незалежності від будь-якої влади. Особливо після випускного.

Я зосереджую погляд на тінях, намагаючись уявити власну реакцію, якби побачив когось... чи щось... що за нами стежить.

Тут тисяча місць, де можна сховатися, і за нами, безсумнівно, спостерігають. Назву «Куґар-Крик» це місце отримало від поселенців, що жили тут близько ста років тому. За статистикою, кількість пум, що їх зустрічали люди в цих краях, менша, аніж в інших місцях. Гадаю, це тому, що завдяки назві сюди з’їжджались мисливці. Тому я певен, що про нашу присутність знає не один хижак.

Джилліан зупиняється і закладає за вухо пасмо світло-русявого волосся, затим ковтає води з фляги.

— Ну як, тримаєшся, міський хлопчику?

— Цей міський хлопчик подорожував лісами Белізу, доки ти тут помпонами трусила.

— Помпонами? Софтбол і волейбол. Мені подобалось по чомусь бити. Чим ти займався у Белізі?

— Полював на вбивцю, — відповідаю я.

— Серйозно?

— Куліциди. Комарі. Ми шукали вид, що частіше переносить малярію, ніж інші. Я був студентом, працював із польовим дослідником, збираючи зразки, доки влада намагалась винищити їх у місцях підвищеної небезпеки.

— І як, спрацювало?

— Їхнє місце зайняли трохи менш заразливі види. Якщо говорити з точки зору статистики, ми врятували одинадцять життів. Зрештою, більш істотну різницю було отримано завдяки ефективнішим методам ліквідації.

— Цікаво.

Якийсь час Джилліан простує далі.

— Для тебе це те саме?

— Перепрошую?

— Те, як ти знайшов інших жертв і що робиш зараз тут — це немов полювання на хворобу.

— Я не зовсім епідеміолог, якщо ти про це. Це не моя сфера діяльності. Я будую математичні моделі на основі біологічних систем.

— Ерудит.

— Гадаю, можна й так сказати. Навіть біологія здавалась мені надто обмеженою, тож довелося міркувати, як додати до неї екзотики.

— Тобто?

— Для своєї PhD-дисертації я створив п’ятивимірне середовище, населив його синтетичним життям, а тоді ввів вектори захворювань.

— Навіть не вдаватиму, ніби розумію, що це все означає.

— Проект був дещо амбітним. Я намагався знайти загальні риси між абсолютно різними системами. Те, як картинка зі смішним котиком поширюється в інтернеті, не так вже й відрізняється від того, як поширюється вірус грипу. Я хотів створити складну модель, геть химерну, а тоді пошукати спільні риси.

— І як, знайшов?

— Ще й чимало. Ніщо зі знайденого не було влаштовано в систему — втім, є речі, яких не оминеш. Саме так я знайшов, де закопані інші жертви. Моя модель обрала схеми, що були неочевидними.

— Розумно.

— Та недостатньо. Я зміг дізнатись, де їх поховано, та виявити потенційні місця нападів, проте модель нічого не говорить мені про самого вбивцю.

Джилліан на якийсь час замислюється, а тоді відповідає:

— Тому ми й тут. Якщо це твій убивця на початку своєї діяльності, ти дізнаєшся про нього багато нового.

— Можливо. Хай це навіть із ним і не пов’язано, проте можуть бути певні точки даних, що допоможуть мені краще зрозуміти таку манеру поведінки.

Ми дістаємося до самого низу яру і продовжуємо йти попід щільними кронами дерев. За півгодини — перед нами маленьке джерело, біля якого Елізабет із друзями ставали табором.

Водойма темна й вирує. З одного боку зібралася піна. Подеколи знизу виринають бульбашки. Пахне сіркою, хоч і ледь відчутно.

Місце оточують голі скелі, створюючи своєрідну глибоку кальдеру. Наявність джерела, що парує, наводить на думку про приховану вулканічну активність, а отже, у минулому тут міг бути справжній вулкан.

Я вказую нагору.

— Бачиш, як зубчасті краї скель врізаються в синє небо, мов чорні зуби? В інших місцях, де я бував, такі геологічні формування назвали би пекельною пащею.