— Не хотів марнувати ваш час на випадок, якби помилився.

— Що ж, а тепер маємо підробку доказів. І що нам із цим робити?

— Ще годину тому ви навіть не знали, що ця дівчина зникла. А щойно у вас з’явилось достобіса нових доказів.

— Карле, візьми в нього свідчення. Я привезу лікаря, хай огляне тіло. Зателефонуй Воррену зі Служби рибних ресурсів та диких тварин.

На мить він замовкає.

— І виклич Джефферсона з набором для судмедекспертизи і зняття відбитків. Хочу впевнитися, що дівчина не померла в багажнику цього позашляховика.

Карл дивиться на тіло Саммер, потім повертається до шефа.

— Судячи з вигляду дівчини, не думаю, що ця машина навіть з конвеєра встигла зійти на час, коли її вбили.

— Просто зроби це, Карле.

— Так, сер.

Протягом двох наступних годин я даю свідчення і розповідаю, де я був у той чи інший час. Потім шеф Шоу фотографує мене та бере відбитки, пропустивши їх через комп’ютер, щоб упевнитися, що я не серійний убивця.

Потому я рушаю разом з шефом Шоу, Ворреном зі Служби рибних ресурсів та диких тварин і ще одним офіцером, щоб показати, де я знайшов тіло.

Вовків, звісно, давно вже нема, та порожня могила, в якій я її знайшов, лишилась без змін.

Опівночі мене нарешті відпускають. Я йду і чую позаду, як Воррен пояснює, що іноді ведмеді закопують своїх жертв, аби повернутися по них пізніше.

Круто, хлопці. Вірте у що хочете.

Сподіваюся, ніхто не забуде зв’язатися з матір’ю Саммер і сказати, що її дитина вже ніколи не повернеться додому.

Надто виснажений, щоб доїхати до мотелю Ґаса, я винаймаю номер у найближчому місті.

Я засинаю, позначаючи на карті хрестики, які згенерувала МААТ. Вони простягнулися по всьому штату, уздовж фіолетової стрічки, якою пролягає мисливський маршрут убивці.

Кожен хрестик — це потенційна Саммер чи Челсі.

Я готуюся до ще більш дивакуватих зустрічей із місцевими правоохоронцями, і далі викопуючи тіла.

Настане момент, коли їхньою звичною відповіддю «це ведмідь» уже не обійдешся.

Сподіваюся.

Лілі Еймс була родом із містечка поблизу Сіетла. Батьки востаннє бачили її близько двох років тому, коли вона вирішила поподорожувати країною. Вона розповідала, що хоче побачити «Єллоустон» та Монтану.

Через два дні після того, як знайшов Саммер, я виявляю її під трьома футами землі за двісті миль від найближчого входу до парку.

Її горло перерізали так, що ззаду шиї видно хребет. Очі Лілі сповнені жаху. На її щоці жовтий синець: травми було завдано задовго до того, як перестало битись її серце.

Скребком, а потім руками я змітаю землю з її ніг і оглядаю стопи. Суцільне криваве місиво.

Вона тікала, перш ніж він її убив.

Він грався з нею.

Я вкриваю її тіло пакетом і закопую яму.

Помаранчевим прапорцем роблю тимчасову відмітку, щоб після моєї анонімної телефонної наводки поліція знала, де її шукати.

Мішель Трюйолс була родом із Альберти і спочатку поїхала до штату Монтана працювати офіціанткою, та з часом опустилась до проституції, перш ніж зникнути безвісти. Згідно з газетною статтею, якийсь її товариш повідомив, що вона зустріла хлопця, далекобійника з наркозалежністю. Проблеми з наркотиками могли виникнути й у Мішель.

Її тіло лежить за шістдесят футів від дороги, за невеличким хребтом, у такій самій неглибокій впадині, як і решта. Вся права рука вкрита синцями, ніби її буквально схопили на дорозі й притягли сюди.

Від спини до живота тягнуться глибокі довгі рани, ніби на неї наскочили згори й притиснули до землі.

Я беру необхідні зразки й роблю знімки, потім закопую її назад, лишаючи ще один помаранчевий прапорець для поліції.

Місце останнього спочинку Стефані Ґрант — під групою змішаної рослинності, як це було і з рештою. Тепер я доволі легко їх помічаю. Достатньо порівняти схему росту рослин із часом, коли дівчата зникли безвісти. Все сходиться надзвичайно точно. Наш убивця має власний ідеал жертви та місця, де краще за все їх ховати. Я знайшов Стефані, стоячи на пагорбі й просто дивлячись перед собою. Її тіло майже покликало мене саме.

Мене вже ніщо не проймає. П’ять мертвих дівчат. Кожна зникла й майже забута.

Бути першим, хто їх бачить, хто взагалі дізнається про їхнє існування, — дуже тяжко.

Кожна червона цятка на фіолетовій стрічці мапи МААТ виявилась достовірною. І це свідчить про дещо вкрай жахливе.

Зі статистичної точки зору, коли твої ймовірні підрахунки кожного разу влучають у яблучко, щось негаразд. І річ не в тому, що МААТ так точно все визначає — а в тому, що тіл набагато, набагато більше, аніж червоних цяток.

МААТ показує лише ті, що мають імовірність дев’яносто відсотків та більше. Щойно я налаштовую показник на п’ятдесят і більше відсотків — переді мною моторошна картина.

Два десятки моїх цяток перетворюються на сотні.

Я навчився знаходити один тип поховань. Та що як у вбивці є й інші шляхи утилізації тіл? Можливо, я знаходив тіла після імпульсивних вбивств — ті, які він просто не встиг приховати краще.

Та попри все, здається, він доволі добре вправляється.

У Монтані мільйон жителів, і щороку сюди з’їжджається ще більше туристів. Крім того, штатом проїжджає чимало людей, що перетинають країну й подорожують до Канади чи назад.

Пильному оку неважко було б помітити вразливу жертву — найбільш підхожу для того, аби щезнути без зайвої метушні.

Так само, як я призвичаївся виявляти низини та групи рослин, що свідчать про поховане тіло, убивця може з одного погляду оцінити, наскільки жертва вразлива.

Це можуть бути зовнішні ознаки наркотичної залежності. Або ж він може стежити за жертвами й переконуватись, що у них немає близьких родичів чи друзів у цій місцевості.

Страшно подумати, що ця навичка у вбивці може розвиватися й розвиватися, аж доки він не стане цілковито безстрашним.

Доки я утрамбовую землю навколо могили Стефані й ставлю прапорець, мене пронизує усвідомлення.

Украй важливо не зупинятися і далі знаходити тіла. Втім, не отримавши їхніх ДНК, не знайшовши збігу, за якимось недбало залишеним доказом убивцю не впіймати.

Я маю зрозуміти, як убивця мислить. Маю дізнатися, чому він це робить.

Під землею цього не знайти. Я маю йти його слідами й бачити те, що бачив він.

Я маю сам удати вбивцю.

Минуло десять днів, відколи мене виписали з лікарні, і відтоді я ігнорую листи від свого керівництва. Я боюся навіть читати, про що в них ідеться. У моєму розслідуванні з’явився значний поступ, та я потребую більше інформації.

Доктор Сівер, антрополог середнього віку, який викладає в Університеті штату Монтана, веде мене вниз сходами до підвалу, де зберігаються його зразки.

— Хочете побачити кльову штуку? — питає він, кидаючи на мене через плече трохи лиходійський погляд.

Я натрапив на його ім’я, коли шукав інформацію про ритуальні вбивства у регіоні. Сівер, виходець із Корнелльського університету, наразі бере участь у міждисциплінарному дослідженні, присвяченому вивченню насильства та людської культури. Він мене зацікавив, бо написав статтю, в якій порівнював сучасні вбивства з історичними прецедентами.

Ми досягаємо останньої сходинки й підходимо до вузького проходу між рядами шаф. Декількох лампочок замало, аби розсіяти загальну темряву.

Повітря затхле від запаху гниття. Це анахронізм порівняно з сучасними лабораторіями з клімат-контролем та вакуумними сховами.

— Справжня лабораторія нагорі, у Музеї Скелястих гір. Утім, насамперед вона палеонтологічна. Періоду ще до голоцену. Наше дослідження, звісно, охоплює і цей період, однак, більшість зразків порівняно сучасні.

Сівер заводить мене до маленької кімнати з верстаком. В окремих пластикових коробках лежать п’ять черепів. Колір кістки варіюється від темно-коричневого до майже хімічно вибіленого.