Я знала, що Скотт Кук не ставиться до дівчат так, як вважає решта, тож вирішила ділити намет із ним. Крім того, він був капітаном команди з боротьби, тож я почувалася в безпеці. Бідолашний Скотт.

— Що ви маєте на увазі?

— Я гадала, вам відома ця частина історії. Що ж, я сплю, підклавши під себе рюкзак, бо в наметі спекотно. Скотт сопе, скрутившись у кутку намету, з його «Вокмена» долинає Depeche Mode.

Спочатку мені здається, що я бачу сон. Чути звук, джерело якого я не можу ідентифікувати. Згодом я усвідомлюю, що це блискавка намету, яку дуже, дуже повільно розстібають. Мої очі заплющені, і я все ще напівдрімаю, як раптом щось торкається моєї ноги. Я вирішую, що це, певно, Скотт бешкетує. Думаю, проігнорую і побачу, як далеко він зайде. А тоді раптом щось хапає мене за щиколотку й витягає з намету.

З цими спогадами обличчя Елізабет оживає. Її тіло мимоволі рухається, відповідаючи на реакцію м’язової пам’яті.

— Я кричу й хапаю спальний мішок Скотта. Мене тягнуть із намету, і я намагаюся вхопитись за запону, та воно сильніше за мене, і я не втримуюсь. Перекочуюся на спину й бачу цю тінь... його. З намету вибігає Скотт і наскакує на цю істоту. Потім... потім, ох, трясця, воно на нього кидається. Пам’ятаю, як воно замахується і вдаряє Скотта. Тієї ж миті Різ вистрелив з пістолета, що мав із собою. Доти ніхто не знав, що він у нього є. Істота відпустила мене і втекла до лісу.

— Його поранили?

— Не знаю. А от Скотта, трясця, так. Його не тільки істота подерла, а ще й Різ примудрився зачепити його плече пострілом. Ось чому жодна з історій не була правдивою. Брати зброю до парку «Біверхед» було незаконно, а Різ і так мав за плечима кілька арештів. Жодна з ран не виявилася небезпечною для життя. Порізи були брудні, та нам вдалося достатньо його підлатати й довезти до лікарні в Ред-Гуку. Куля від пострілу пройшла неглибоко й могла зійти за ще один поріз. Ми домовилися приховати, що Різ вистрілив у Скотта, але, враховуючи, як багато нас було, незабаром про це знали всі. Втім, коли шериф запитав Скотта, що сталося, той заперечував, що в нього стріляли, тому така версія подій і стала офіційною.

— А що з монстром із Куґар-Крика?

— А що з ним? — знизує плечима Елізабет. — Усі, навіть дехто з нас, хто там був, упевнені, що ми все вигадуємо або просто понапивалися й зустріли пуму. Так у документах і записали. Якийсь час туди навідувались мисливці на біґфута, проте ми були останніми, хто бачив монстра з Куґар-Крика. Кількома місяцями пізніше, коли зникли ті каліфорнійські туристи, ніхто навіть не згадав про Куґарця.

— Туристи? Я нічого про це не чув.

— До того як ми пішли в похід, було принаймні двоє немісцевих, що пішли в ліс і не повернулися. Після нашого походу ще троє туристів, діти квітів[30] чи що, доїхали автостопом до Ред-Гука й пішли в гори. Їх також ніхто більше не бачив. У регіоні ніколи не заводили рапорти про зниклих безвісти. Здається, лісник ходив на пошуки. Та на цьому все й скінчилося.

Хоча я чула, що й інших — кількох людей, що приїхали шукати Куґарця, знову ж таки, немісцевих — більше ніколи не бачили. Та хтозна. У такому разі стоянка біля маршруту на гору мала би бути захаращена їхніми автомобілями. Правильно? Скоріше за все, це лише порожні балачки.

— Як ви гадаєте, що намагалось витягти вас із намету?

— Я б сказала, що людина, та воно не пахнуло й не поводилося по-людськи. У Скотта на грудях лишилися шрами від кігтів. Хоча невдовзі він почав усім розповідати, що на нас напала пума. Просто втомився доводити, що насправді сталося. Кілька років потому він загинув у автокатастрофі. Був п’яний. Бідолашний Скотт.

Якусь хвилину ми мовчимо, дивлячись у різні боки ґанку. Потім Елізабет повертається до мене.

— Що то було? Диявол. Ніхто з нас так відтоді й не оговтався. Різ застрелився тим самим пістолетом, яким підстрелив Скотта. Алекс підсів на наркотики, почав торгувати й постійно опинявся за ґратами. Кері Самтер почали снитися жахіття, і вона виїхала. Як і більшість інших.

— А ви лишилися?

— Якщо захоче, диявол знайде мене будь-де. Нема сенсу тікати. Крім того, я одружилася з поліціянтом.

Я впізнаю в очах Елізабет цей відсторонений погляд. Переді мною та сама спантеличена, налякана дівчина, що сиділа на дивані на тій старій фотографії.

Схожість між цим Куґарцем та моїм убивцею надто явна, аби її ігнорувати. Можливо, це збіг, та підозрюю, що ці ранні сутички могли бути «пробою пера» убивці у його молоді роки. Він учився полювати.

— Усі ті люди зникли в одному районі?

— Так, наскільки мені відомо. Долина навколо джерела. А що?

— Ви не могли б показати мені його на мапі?

— Звісно, та там вже кількадесят років ніхто не зникав безвісти. Так, я все ще за цим слідкую.

— Я розумію. Та все ж хотів би туди навідатись.

— Навіщо? Його там вже давно немає.

— Утім, можливо, саме там він починав. Я маю побачити на власні очі.

Повернувшись до закусочної Джилліан, я схиляюся над столом, заваленим мапами й графіками, і відсовую недоїдений вишневий пиріг, намагаючись розібратися у даних, так ніби ось-ось вигулькне ідея і зв’яже все докупи.

При поверховому огляді місця появи монстра з Куґар-Крика не мають нічого спільного з убивцею Джуніпер. Той, хто вбив її та інших, невидимий. Настільки, що правоохоронці досі сумніваються у самому факті його існування. Тоді як цей Куґарець, здається, навіть сам хотів, щоб його побачили, і майже встиг перетворитися на біґфута Південної Монтани, а потім раптово зник після ночі, коли напав на Елізабет — якщо припустити, що це був саме він.

Що більше я про це думаю, то імовірнішою видається ідея, ніби це мій убивця у фазі «Бетмен: початок». Коли його майже (а може, і точно) підстрелили, він мусив змінити тактику, навчитись ховатися. І опанував цю навичку більш ніж успішно.

Цей молодший убивця був нахабний і незграбний, позаяк вирішив напасти посеред людного табору. А той, що взявся вбивати пізніше, вже значно краще обирає своїх жертв і тепер перед нападами, певно, довгий час стежить за ними.

Терпіння... чи захоплення від полювання? Чи отримує він стільки ж насолоди від вистежування своїх жертв, як від їх убивства?

— Плануєш похід? — питає Джилліан, нахилившись над моїм плечем.

Я міг би злякатися, та відчув запах її парфумів, перш ніж вона заговорила. Нагадують мені аромат гліцинії.

— Щось типу того...

Джилліан прослизає до мого столика й сідає навпроти. Фартуха на ній нема. Натомість вона вдягнена у блузу з білим комірцем, що дуже пасує її фігурі.

— Маєш... гарний вигляд, — кажу я.

— Це ти мене ще в похідних шортах не бачив.

Я відповідаю млявою посмішкою.

Вона постукує по мапі.

— Це був натяк, Тео. Час від часу дівчата їх роблять. Та не думай, що так буде вічно.

— А.

Я складаю докупи мапи та графіки.

— Це не зовсім похід.

— Ти шукаєш тіла. Я знаю.

— Узагалі-то, не цього разу. Тут скоріше питання цікавості.

— Останні два тижні ти лише те й робиш, що їздиш туди-сюди. Цікавість поглинула тебе з головою. Може, цього разу варто прогулятися з компанією?

Я думав про неї більше, аніж усвідомлюю. Заходячи у своїх пошуках все далі й далі, я помітив, як мрію скоріше повертатися за цей стіл, їсти пиріг і насолоджуватися подобою нормального життя.

Іноді я спостерігаю за Джилліан через столики — як легко вона усміхається, як має справу з безліччю людських емоцій, не втрачаючи при цьому власної сутності. Частина мене хоче взяти її з собою в ті темні місця. Тоді як інша частина не хоче бруднити її усім тим злом.

— Не знаю, наскільки приємний з мене вийде компаньйон.

— Саме тому тобі й потрібна компанія.

— Це може бути небезпечно.

— Я тебе захищу, — відповідає вона.

— Ха. Ми вже бачили, наскільки ефективно це вдається мені самому.