Дробовик Ґаса лежить у межах досяжності в моїй дорожній сумці, а за поясом у мене його пістолет. Мене не довелося довго вмовляти взяти зброю з собою.

Задля власної безпеки я вистріляв цілу коробку набоїв, щоб упевнитись, що я таки не забув, як тримати зброю в руках. І хоч я певен, що зможу відвести приціл від себе, не знаю, чи вистачить мені спритності чи психологічної готовності вистрелити. Втім, хоч якийсь захист — це краще, ніж узагалі ніякого. Якщо я зустріну тут убивцю, мій звичний балончик спрею проти ведмедів навряд чи допоможе.

Ясна річ, шанси випадково наштовхнутися на нього в лісі просто астрономічні. Випадково...

Я викопую ще один шар землі й бачу брудний шматок фіолетової тканини.

Усе в моєму тілі завмирає. Немає збудження від усвідомлення правоти. Лише всеохопний жах.

Я кидаю лопату й натягаю пару латексних рукавичок, щоб рити руками.

Коли я обережно відкидаю землю навколо тканини, починають вимальовуватись обриси голови. Тканина — це футболка. Я її тягну, і на мене дивиться бліде мертвотне обличчя з молочно-блакитними очима, що так нагадують колір неба цього ранку. На обличчі пасма білявого волосся — ніби тільки й чекають, що вона ось-ось їх прибере.

Я очищаю тулуб від землі, відкриваючи голе тіло з темними, забитими землею ранами на маленьких грудях.

Черевна порожнина Саммер розпорота, і нутрощі — огидна смердюча маса роздутих кишок — вивалені назовні.

Треба взяти зразки, але я мушу зробити перерву. Ці очі — це для мене занадто. Вони мали б розкластись куди більше, та футболка й хімічний склад ґрунту в цій місцині якимось чином їх зберегли. Здається, ніби вона все ще бачить те, що побачила востаннє перед смертю.

Я роблю крок назад і спираюсь на дерево, переводжу дух, намагаюся заспокоїтись.

Будь науковцем, Тео. Зараз їй не треба людина, яка її оплакуватиме. Їй треба людина, яка знайде вбивцю.

Я повертаюся і стаю навколішки, щоб продовжити розкопувати тіло.

Зчищаю землю з її рук і думаю про те, як у дитинстві мати купала Саммер і обтирала рушником. Якби вона знала, яка доля спіткає її дівчинку, чи відпустила б її коли-небудь від себе?

Руки закляклі, як я й очікував. Я підіймаю праву догори, щоби сфотографувати глибокі рани і взяти зразок тканин. На якусь мить рука приховує її моторошні очі. Та коли я опускаю руку, вони знову дивляться в небо — ніби шукаючи відповідей у бога.

Вдома нікого нема, сонечко. А якщо і є, йому начхати.

У мене сіпається вухо, і здається, що за мною стежать. Я намагаюся проаналізувати це відчуття — ніби морозець пробігає по спині.

Спочатку я повільно оглядаю навколишні дерева. Коли упевнююсь, що переді мною лише ліс, злегка повертаю голову.

За сорок футів від мене на пагорбі у трьох парах очей відблискує призахідне сонце.

Вовки.

Великі.

Певно, вчули запах трупа ще задовго до того, як я докопався до футболки. Приманені смородом, вони зібралися спостерігати й вичікувати.

Я не можу її тут лишити. Челсі я закопав, бо навколо не було нічого, що могло б її викопати.

Щойно я піду, неважливо, наскільки глибоко закопавши чи чим укривши тіло, вовки його дістануть. Вони знають, що вона тут.

Я мушу взяти її з собою.

Поки я повністю її відкопую, сонце вже сідає. Я кладу ліхтар на краю ями, спрямувавши світло на вовків, та поки я не дивлюся, вони зникають.

Коли я обережно підіймаю тіло й тягну до шматка брезенту, що розстелив поруч, то помічаю сріблясті очі, які стежать за мною з набагато ближчої відстані.

Вони обійшли мій конус світла і стоять усього за кілька ярдів.

Зазвичай вовки лякаються людей, і напади стаються вкрай рідко. Не певен, чи враховано в цій статистиці випадки, коли людина сама серед лісу поруч із напіврозкладеним трупом.

Я кладу Саммер посеред блакитного шматка брезенту. Її коліна злегка зігнуті, крізь дірки в чорних легінсах видно бліду шкіру. Коли я намагаюся загорнути тіло, краплі мого поту падають їй на обличчя і стікають брудними щоками, мов сльози.

Гарчання одного з моїх наглядачів повертає мене до реальності.

М’язи Саммер давно деградували зі стану трупного задубіння, зробивши її тіло достатньо гнучким, щоб я міг закинути його на плече, мов рибалка свої сіті.

На інше плече я беру сумку й освітлюю ліхтарем шлях до машини.

Сірі тіні йдуть слідом за мною в темряві й марно гарчать, сподіваючись, що я кину тіло.

Я цього не зроблю. І не потягнуся за пістолетом чи дробовиком — навіть щоб зробити попереджувальний постріл.

Ці створіння — безпринципні боягузи, що не наважуються нападати на будь-що, більше за них самих. Мабуть, у цьому вони не надто відрізняються від того, хто вбив Саммер.

Сподіваюся, що це так.

Ні, я молюся, щоб це виявилось так.

Шеф поліції Шоу стоїть біля відкидного борту мого «Експлорера» і світить ліхтарем на обличчя Саммер. На ньому футболка, парка та спортивні штани, що насилу втримують об’ємний живіт. Ліхтар — єдине, що виказує в ньому правоохоронця.

— То хто ця дівчина, повтори-но? — питає він.

— Саммер Озборн, — відповідає худорлявий помічник шефа з рідким каштановим волоссям. У відділку був тільки він, коли я приїхав. Щойно я показав йому світлини тіла в багажнику мого «Експлорера», він викликав свого начальника.

— Озборн? — повторює Шоу. — Щось не пригадую нікого з таким прізвищем.

— Гадаю, ви могли знати її батька, Макдональда, — пояснює помічник.

— Це ті, що живуть біля стаєнь Фінлі? Отой великий будинок? У батька компанія з виробництва зрошувальних труб?

— Так, вони.

— Скільки там було в Макдональда дітей, шестеро?

— П’ятеро, включно з Саммер. Вона падчірка.

— Саммер Макдональд? — він хитає головою. — Втекла з тим парубком із Вайомінґу.

Він повертається до мене.

— То кажеш, її звали Саммер Озборн?

— Так вказано в рапорті про зниклих безвісти.

— Ціла біда з тими рапортами. Їх ніколи не оновлюють. Діти тікають на кілька днів, їхні батьки прибігають сюди і змушують нас морочити собі голови складанням рапортів, а коли втікачі повертаються, ніхто не завдає собі клопоту нам повідомити.

Мене гнітить ця провінційна генеалогічна вікторина.

— Трясця, шефе, ця дівчина додому вже не повернеться.

Він світить ліхтарем мені в обличчя.

— Стеж за язиком, синку. Приїжджаєш сюди посеред ночі з напівголою мертвою дівчиною в багажнику. Підозріло.

Він повертається до офіцера.

— А хіба якийсь хлопак не знайшов недавно тіло в Гудзон-Крику?

— Другий ведмежий напад, — відповідає помічник.

— Господи, — стогну я. — По-перше, це був не ведмежий напад. По-друге, тим хлопаком, який знайшов тіло, був я.

Якусь мить зіщулені очі шефа Шоу прискіпливо на мене дивляться; потім він оживає і вказує ліхтарем на Саммер.

— То кажеш, знайшов ще одну дівчину, як оцю?

— Типу того.

Шоу повертається до свого помічника.

— Він серйозно?

— Тому я вас і викликав, шефе.

— До біса дивний збіг — знайти два тіла. Тобі так не здається?

— Я науковець. Працюю над новою процедурою з виявлення тіл. Я зацікавився справою Саммер Озборн, бо вона схожа на справи Челсі Бакорн і Джуніпер Парсонс.

— Процедура з виявлення тіл?

— Просто спитайте в людей із Гудзон-Крика. Їм усе про це відомо.

Аякже...

— І ти просто привіз тіло сюди? Ти в курсі, що це вважається підробкою доказів?

— Коли я її відкопав, з’явилися вовки.

— Вовки нікого не чіпають. Вони боягузи.

— Я не за себе переймався. А за неї. Вони падальники. І знали, де я її викопав.

— Якщо ти так переймався, аби її не з’їли вовки, то нащо викопав?

Це серйозне запитання? Я роблю глибокий вдих.

— Я не був певен, що вона похована саме там, доки не почав копати.

— Якщо ти підозрював, де саме заховане її тіло, чому просто не повідомив нам?

Серйозно?