– Якби я знав його, вас би вже заарештували, – сказав Гольдберг дуже виразно. – Вдосвіта ви були на місці: десь на узліссі гаю зі столітніх дубів – чудовий пейзаж для кадру! Ваш брат, певне, зостався на шляху й удав, ніби щось лагодить у моторі. Ви повели Бенду в ліс, а кроків за чотириста від шляху сказали: «Отут». – «А де ж оператор?» – раптом згадав Бенда. І тоді ви вдарили його.

– Чим? – спитав чоловік у затінку.

– Свинцевою гирею, – відповів Гольдберг. – Бо французький ключ був би занадто легкий для Бендиного черепа, а ви хотіли знівечити його обличчя до невпізнання. А добивши його, вернулися до машини. «Готово?» – спитав ваш брат; але ви, мабуть, не відповіли, бо вбити людину – це не жарт.

– Ви збожеволіли, – мовив чоловік у затінку.

– Ні, я не збожеволів. Я тільки хотів нагадати вам, як, напевне, все було. Ви хотіли прибрати Бенду через ту історію з вашою дружиною: вона занадто вже відверто витворяла…

– Ах ви паршивий жиде! – гримнув на нього чоловік у кріслі. – Що це ви собі дозволяєте…

– Я вас не боюся, – сказав доктор Гольдберг, поправляючи окуляри, щоб мати суворіший вигляд. – Мені ви нічого не зробите – з усім вашим багатством. Чим ви можете мені дошкулити? Що не захочете оперуватись у мене? Я й сам би вам не радив.

Чоловік у затінку тихо засміявся.

– Слухайте, – сказав він із якоюсь ніби веселістю, – якби ви могли довести хоч десяту частину того, що отут мені наговорили, то не прийшли б до мене, а пішли б до поліції, правда?

– Атож, – душе серйозно відказав Гольдберг. – Якби я міг довести хоч десяту частину, то не прийшов би сюди. Гадаю, що цього вже ніколи не доведуть. І що той зотлілий волоцюга був Бенда, також не доведуть. Ось тому я й прийшов.

– Що, шантажувати? – спитав чоловік у кріслі й простяг руку до дзвоника.

– Ні, страхати. У вас, добродію, сумління не дуже чутливе – для цього ви занадто багаті. Та коли ви знатимете, що комусь відомо про все це страхіття, про те, що ви убивця і ваш брат убивця, що ви замордували актора Бенду, сина гострильника, – ви, два фабриканти, – це навіки порушить вашу великопанську рівновагу. Поки я житиму на світі, ви обидва не матимете спокою. Я б хотів побачити вас на шибениці. Цього не буде, але я принаймні довіку отруюватиму вам життя. Бенда був не мед; я краще за будь-кого знаю, який він бував злий, пихатий, цинічний, безсоромний; але він був митець. Усі ваші мільйони не варті того п’яного комедіанта; з усіма своїми мільйонами ви не відтворите того царственого поруху руки – тієї штучної і все ж прекрасної людської величі… – Доктор Гольдберг розпачливо сплеснув руками. – Як ви могли це зробити? Ніколи, ніколи ви не матимете спокою, я не дозволю вам забути! До самої смерті нагадуватиму вам: «Пам’ятаєте актора Бенду? То був великий митець, чуєте?».

Того вечора радник Томса розкошував: сидів, надівши навушники, і, блаженно всміхаючись, слухав по радіо танці Дворжака. «От де музика!» – вдоволено приказував він сам до себе. Аж раптом надворі щось двічі ляснуло, і з вікна на голову радникові, забряжчавши, посипалося скло. Треба зауважити, що пан Томса сидів у кімнаті на першому поверсі.

Він повівся так, як, мабуть, повівся б кожен з нас: хвилинку почекав, що буде далі, потім скинув навушники, трохи сердито подивився, що ж сталось, і аж потім злякався, бо побачив, що вікно, біля якого він сидів, у двох місцях прострелене, а в дверях навпроти, відщепивши тріску, застрягла куля. Перший його порух був вибігти на вулицю й голіруч схопити того негідника, що стріляв, за комір; та коли людина вже немолода й солідна, вона звичайно стримує той перший порух і чинить за другим. Тому пан Томса кинувся до телефону й подзвонив у поліцію;

– Алло, мерщій пришліть сюди когось; мене щойно хотіли вбити.

– А де це? – спитав сонний, байдужий голос.

– У мене! – розсердився пан Томса, ніби поліція була в тих пострілах винна. – Це ж неподобство – отак з доброго дива стріляти в мирного громадянина, що сидить собі спокійно вдома! Цю історію треба якнайретельніше розслідувати! Добре мені діло – отак…

– Гаразд, – перебив його сонний голос. – Когось пришлемо.

Дожидаючись, пан радник аж кипів з нетерплячки; йому здавалося, наче той «хтось» плентає до нього цілу вічність. А насправді вже через двадцять хвилин до нього з’явився такий собі розважний інспектор поліції й зацікавлено оглянув прострелену шибку.

– Хтось стріляв до вас у вікно, добродію, – констатував він.

– Це я й без вас знаю! – розсердився пан Томса. – Я ж біля цього вікна сидів!

– Калібр сім міліметрів, – сказав інспектор, виколупавши ножем кулю з дверей. – Очевидно, з армійського револьвера старого зразка. Зверніть увагу: стрілець, видно, спершу заліз на паркан, бо якби він стріляв з тротуару, куля застрягла б вище. А це означає, що він цілився в вас, добродію.

– Чи ти ба, – ущипливо мовив пан Томса. – А я вже думав, що він просто хотів двері зіпсувати.

– Хто ж це був? – не звертаючи уваги на ту шпильку, спитав інспектор.

– Вибачте, але адреси його я вам дати не можу, – відказав радник. – Я його не бачив і не здогадався покликати сюди.

– Кепська справа, – незворушно мовив інспектор. – А може, ви маєте на когось підозру?

Панові Томсі вже уривався терпець.

– Яка там підозра! – відрубав він дратливо. – Я ж не бачив того поганця, та й хоч би він чекав там, поки я пошлю йому з вікна цілунок, то я б його в пітьмі не розгледів. Якби я знав, хто він, то навіщо б я вам голову морочив, добродію?

– Авжеж, авжеж, – відказав інспектор заспокійливо. – Але, може, ви згадаєте, хто міг би мати користь із вашої смерті? Або хто хотів би помститися вам? Завважте, це був не грабіжник; грабіжники стріляють, лиш коли вже неминуче. Може, є хтось дуже лютий на вас? Ось що ви нам скажіть, добродію, а ми вже розслідуємо далі.

Пан Томса спантеличився: щось таке йому ще не спадало на думку.

– Та ні, не знаю… – сказав він невпевнено, окидаючи одним поглядом своє тихе життя урядовця й старого парубка. – Хто б це міг бути такий лютий на мене? – провадив він здивовано. – Слово честі, наскільки я знаю, у мене нема жодного ворога. Ні, це виключено, – запевнив він, хитаючи головою. – Адже я ні з ким не знаюся, добродію; живу сам, ні в кого не буваю, ні до чого не втручаюся… За що б мав хтось мені мститися?

Інспектор знизав плечима.

– Ну, то й я ж не знаю, добродію. Але, може, ви до завтра щось пригадаєте? Ви не боятиметесь тут самі?

– Ні, не боятимусь, – відказав пан Томса замислено. «Дивно, – сказав він собі пригнічено, коли зостався на самоті. – Чому в мене хтось стріляв, ну чому? Адже я майже відлюдник; відсиджу свої години на службі й іду додому… Я ж ні з ким ніякого діла не маю! За що ж мене хотіли застрелити?» Така несправедливість дивувала його й сповнювала душу гіркотою. Помалу його розбирав жаль до себе. «Працюю як віл, – думав радник, – навіть додому роботу беру, ніяких тобі розкошів, живу, як равлик у черепашці, і раптом – трах! Хтось надумав мене вколошкати. Боже, звідки в людей тама злість! – у подиві й жаху міркував радник. – Що я кому заподіяв! За віщо мене хтось так люто, так нестямно ненавидить?»

«Та ні, це, мабуть, якась помилка, – заспокоював він сам себе, сидячи на постелі зі щойно скинутим черевиком у руці. – Звичайно ж, мене просто з кимось сплутали. Той чоловік вважав мене за когось іншого, на кого був злий! Так воно й є, – казав він собі з полегкістю, – бо за що, за що хтось міг би так ненавидіти мене?»

Раптом рука його впустила черевик. «Правда… – трохи збентежено пригадав він. – Ось недавнечко я впоров таку дурницю – звичайно, мимохіть. Розмовляв із Роубалом, і мені ненароком злетів з язика неподобний натяк на його дружину. Весь світ знає, що вона зраджує його з ким лише трапиться, і сам він про це знає, тільки показувати не хоче. А я, бовдур, так по-дурному ляпнув…» Радник згадав, як Роубал тільки слину ковтнув і зціпив кулаки. «Боже, – ужахнувся пан Томса, – як же я вразив його! Адже він кохає дружину до нестями! Звісно, я зразу спробував усе зам’яти, заговорити його чимсь іншим, але як той Роубал кусав собі губи! Ось хто справді має за що ненавидіти мене, – засмучено подумав радник. – я знаю, що стріляв не він, про це нема чого й балакати; але я б не здивувався…»