Якось у четвер, коли лондонський зоопарк був закритий для публіки, містер Томас Греггс, доглядач павільйону земноводних, чистив басейни! терарії своїх підопічних. Він був сам-самісінький у відділенні саламандр, де виставлено для огляду японську гігантську саламандру, американського «болотяного чорта», Andrias’a Scheuchzeri й безліч дрібних тритонів, саламандр, аксолотлів, сирен, протеїв тощо. Містер Греггс орудував ганчіркою та віником, насвистуючи «Енні-Лорі», коли раптом у нього за спиною чийсь рипучий голос промовив:

– Диви, мамо!

Містер Греггс озирнувся, але не побачив нікого: тільки «болотяний чорт» плямкав, сидячи в твані, а ота велика чорна саламандра, отой Андріас, зіпершись передніми лапками на край басейну, крутив тулубом. «Це мені причулося», – подумав містер Греггс і знову замахав віником так, що аж свистіло.

– Диви, саламандра, – знову промовило ззаду.

Містер Греггс рвучко обернувся; на нього дивилася, кліпаючи нижніми повіками, чорна саламандра, отой Андріас.

– Бр-р, яка бридка, – сказала вона несподівано. – Ходімо звідси, любчику.

Містер Греггс аж рота роззявив з подиву.

– Що?

– А вона не кусається? – рипіла саламандра.

– Ти… ти вмієш… говорити? – промимрив містер Греггс, не вірячи своїм вухам.

– Я її боюся, – вимовила саламандра. – Мамо, а що вона їсть?

– Скажи «добридень», – звернувся до неї приголомшений містер Греггс.

Саламандра завихляла тулубом і прорипіла:

– Добридень. Добридень. Добридень. Можна дати їй булочку?

Містер Греггс розгублено застромив руку в кишеню й витяг звідти шматок булки.

– На.

Саламандра взяла булку лапкою й заходилася обкусувати її.

– Диви, саламандра, – вдоволено рохкала вона. – Тату, а чого вона така чорна?

Раптом вона пірнула й вистромила з води саму голову.

– А чого вона в воді? Чого? Фе, яка бридка!

Містер Томас Греггс розгублено почухав потилицю.

«Ага, це вона повторює те, що чує від людей!»

– Скажи «Греггс», – спробував він.

– Скажи «Греггс», – повторила саламандра.

– Містер Томас Греггс.

– Містер Томас Греггс.

– Добридень, сер.

– Добридень, сер. Добридень. Добридень, сер.

Здавалося, саламандра не може наговоритись; але Греггс не міг більше придумати, що їй сказати: містер Томас Греггс не був дуже красномовною людиною.

– Ну, помовч уже, – сказав він. – Ось я впораюся, тоді вчитиму тебе говорити.

– Ну, помовч уже, – пробурчала саламандра. – Добридень, сер. Диви, саламандра. Вчитиму тебе говорити.

Треба, сказати, що адміністрації зоопарку не подобалось, коли доглядачі навчали підопічних тварин усяких штук; ну, хай іще слон – то інша річ, але решту тварин тут держать із освітньою метою, а не для циркових вистав. Тому містер Греггс затримувався у відділі саламандр здебільшого потай, коли там уже нікого не було. А що він був удівець, то ніхто не дивувався, що він так часто сидить на самоті в павільйоні земноводних. У кожної людини є якісь свої вподобання. До того ж у відділі саламандр бувало небагато відвідувачів; то крокодил тішився чималою популярністю, а дні Andrias’a Scheuchzeri минали майже в самотності.

Якось на смерканні, коли павільйони вже зачинялися, директор зоопарку сер Чарлз Віггем обходив деякі відділи, щоб пересвідчитися, чи все там гаразд. Коли він ішов відділом саламандр, у одному басейні захлюпотіло і хтось промовив рипучим голосом:

– Добривечір, сер.

– Добривечір, – сторопіло відповів директор. – Хто там?

– Пробачте, сер, – сказав рипучий голос. – Це не містер Греггс?

– Хто там? – знову спитав директор.

– Енді. Ендрю Шейхцер.

Сер Чарлз підійшов до басейну. Там була тільки саламандра: вона сиділа нерухомо, випроставши тулуб.

– Хто тут говорив?

– Енді, сер, – відповіла саламандра. – А хто ви?

– Віггем, – сторопіло вимовив сер Чарлз.

– Дуже радий, – чемно сказав Andrias. – Як ся маєте?

– Що за чортівня! – загорлав сер Чарлз. – Греггсе! Чуєте, Греггсе!

Саламандра стрепенулась і вмить сховалася під водою. До відділу вбіг засапаний, стривожений містер Томас Греггс.

– Слухаю, сер?

– Греггсе, що це означає? – накинувся на нього сер Чарлз.

– А що сталося, сер? – розгублено промовив містер Греггс.

– Оця саламандра говорить!

– Вибачте мені, сер, – скрушно заблагав містер Греггс. – Не можна так робити, Енді. Я тобі вже тисячу разів казав, щоб ти не докучав людям своїми балачками. Пробачте мені, сер, більше такого не буде.

– Це ви навчили саламандру говорити?

– Вона перша почала, сер, – виправдовувався Греггс.

– Сподіваюся, що більше ви цього не робитимете, Греггсе, – суворо сказав сер Чарлз. – Я за вами пильнуватиму.

Трохи згодом до сера Чарлза Віггема завітав професор Петров, і вони розговорилися про так званий розум тварини, про умовні рефлекси і про те, як широка публіка переоцінює розумові здібності тварин. Професор Петров висловив свої сумніви щодо ельберфельдських коней, які нібито вміли не тільки рахувати, а й підносити до степеня та добувати корінь; адже навіть пересічна людина добувати кореня не вміє, сказав великий учений. Тоді серові Чарлзу пригадалася Греггсова саламандра, що вміла говорити.

– У мене тут є одна саламандра, – почав він нерішуче, – отой славнозвісний Andrias Scheuchzeri; то вона навчилась говорити, як папуга.

– Не може бути, – заперечив професор. – Адже у саламандр прирослий язик.

– А ходімо подивімося, – запропонував сер Чарлз. – Сьогодні прибиральний день, людей там мало.

І вони пішли до павільйону.

Біля входу до відділу саламандр сер Чарлз спинився. Зсередини чути було шоркання мітли й монотонний голос, який повільно читав щось.

– Зачекайте, – шепнув сер Чарлз професорові.

– «Чи є на Марсі люди?» – бубонів монотонний голос. – Читати це?

– Ні, пошукай щось цікавіше, Енді, – відповів інший голос.

– «Хто здобуде приз у цьогорічному дербі – Пелемська Красуня чи Гобернадор?»

– Пелемська Красуня, – відказав інший голос. – Та дарма, читай.

Сер Чарлз потихеньку прочинив двері.

Містер Томас Греггс віником мів підлогу; а в саджалці з морською водою сидів Andrias Scheuchzeri й рипучим голосом повільно читав вечірню газету, яку держав у передніх лапках.

– Греггсе! – закричав Чарлз.

Саламандра шарпнулась і зникла під водою. Містер Греггс із переляку впустив мітлу.

– Слухаю, сер.

– Що це означає?

– Вибачте мені, сер, – забелькотів пригнічено Греггс. – Це Енді читає мені, поки я тут замітаю. А коли замітає він, тоді читаю я.

– Хто його навчив?

– А він сам підгледів, сер. Я… я даю йому свої газети, щоб не балакав стільки. Бо він день і ніч не змовкав би. Тож я й подумав: хай уже краще навчиться говорити культурно…

– Енді! – покликав сер Віггем.

З води виринула чорна голова.

– Слухаю, сер, – прорипіла вона.

– На тебе прийшов подивитися професор Петров.

– Дуже радий, сер. Я Енді Шейхцер.

– А звідки ти знаєш, що тебе звуть Andrias Scheuchzeri?

– А ось тут написано, сер: Андреас Шейхцер, острови Гілберта.

– І часто ти читаєш газети?

– Часто, сер. Щодня.

– А що тебе найбільше цікавить у них?

– Судові репортажі, кінські перегони, футбол.

– А ти бачив коли футбол?

– Ні, сер.

– А коней?

– Не бачив, сер.

– То навіщо ж тобі про це читати?

– Бо воно є в газетах, сер.

– Політика тебе не цікавить?

– Ні, сер. «Буде війна чи ні?»

– Цього ніхто не знає, Енді.

– «Німеччина будує підводні човни нового типу», – промовив Енді стурбовано. – «Промені смерті можуть обернути цілі континенти в пустелю».

– Це ти теж прочитав у газетах? – спитав сер Чарлз.