Пан Томса спантеличено втупив очі в підлогу. «Або, скажімо, кравець, – із гнітючим почуттям згадав він. – П’ятнадцять років він обшивав мене, а потім мені сказали, що в нього сухоти, відкрита форма. Звісно, хто б не побоявся носити одежу, обкашляну сухотником; тож я й перестав шити в нього… А він тоді прийшов просити: мовляв, роботи нема, жінка хворіє, та ще й дітей треба б на село відвезти, то чи не вшаную я його знову своєю довірою. Господи, який він був блідий, як хворобливо пітнів! «Нічого не вийде, пане Колінський, – сказав я йому. – Мені потрібен кращий кравець, я незадоволений вашою роботою». – «Я старатимусь, пане раднику», – жалібно запевняв він, аж пітніючи від страху та розгубленості. Мало не заплакав! А я, – згадував радник, – а я вирядив його, сказавши: «Гаразд, побачимо», – слова, добре знайомі таким бідолахам. І цей кравець міг би ненавидіти мене, – вжахнувся пан Томса. Адже це страхіття: прийти до когось благати, щоб тобі врятували життя, – і зіткнутися з такою байдужістю! Але що я мав з ним робити? Я знаю, це не він стріляв, але…»

Панові радникові ставало дедалі тяжче на серці. «А як негарно було, – згадалося йому, – коли я на службі напався на кур’єра. Десь заподівся один документ, то я викликав старого до себе й привселюдно накричав на нього, як на хлопчиська. Мовляв, коли у вас буде порядок, що це ви, бовдуре, за свинюшник тут розвели, я вас утришия вижену! А потім той документ знайшовся в моїй власній шухляді… А стариган навіть не писнув, тільки трусився та кліпав очима. – Пана радника мов жаром обсипало. – Звісно, перед підлеглим не будеш вибачатися, хоч би й трохи скривдив його, – почав він виправдовуватись перед собою. – Але як ті підлеглі, певне, ненавидять своїх начальників! Ну, дарма, я йому віддам котрийсь старий костюм; але, власне, і це для нього приниження…»

Пан радник не міг уже влежати в ліжку, його навіть ковдра душила. Він сів і, обхопивши руками коліна, втупився в темряву. «Або той випадок з Моравеком, – ужалила його пекуча думка. – Такий культурний юнак, вірші пише. А я, коли він недоладно склав мені один документ, сказав йому: «Переробіть, колего!» – і хотів кинути папір йому на стіл, а він упав додолу, і Моравек мусив нахилятися, аж вуха йому почервоніли від образи…»

– Надавати б собі ляпасів за це! – промурмотів пан радник. – Адже мені той юнак симпатичний, а я його так принизив, хоч і ненавмисне…

В радниковій пам’яті зринуло ще одне: бліде, обрезкле обличчя колеги Ванкла. «Сердега, він так хотів стати начальником канцелярії… Це ж кілька сотень на рік додалось би до платні, а в нього шестеро дітей… Кажуть, він хоче найстаршу дочку віддати навчатися співу, але не має за що. І ось я його випередив, бо він такий маруда в роботі. Дружина в нього як відьма, худюща й злюща від постійних нестатків; у обід він давиться черствою булочкою… – тоскно думав радник. – Як йому, бідоласі, мабуть, прикро, що я на себе одного одержую більше, ніж він; але хіба ж я винен? Мені завжди аж серце стискається, коли він так смутно й докірливо поглядає на мене…»

Радник потер рукою чоло, змокріле від хвилювання. «А тоді, коли мене офіціант обдурив на кілька крон! – сказав він собі. – Я викликав хазяїна, і той зразу вигнав офіціанта геть. «Ах ти злодюго! – сичав він на нещасного. – Я подбаю, щоб тебе ніхто в усій Празі не взяв на роботу!» І офіціант не сказав ні слова, мовчки пішов геть… І так у нього лопатки під стареньким фраком випиналися…»

Радник не міг уже й усидіти в ліжку; він сів до радіоприймача й начепив на голову навушники, але радіо мовчало, стояла безмовна ніч, німотні нічні години. Пан Томса підпер голову долонями й ще довго сидів, згадуючи всіх людей, яких коли зустрічав у житті, всіх тих дивних скромних людей, з якими він не вмів порозумітись і про яких досі ніколи не думав.

Уранці він, трохи блідий і розгублений, прийшов до поліції.

– Ну як, – спитав його інспектор, – згадали когось такого, хто може вас ненавидіти?

Радник похитав головою.

– Не знаю – сказав він невпевнено. – Таких, що могли б ненавидіти мене, є стільки, що… – І безнадійно махнув рукою. – Хіба хто відає, скількох людей вів скривдив за своє життя… Біля вікна я більше не сидітиму. А вас прийшов попросити, щоб ви прикрили цю справу.

ВІДПУЩЕНИЙ НА ВОЛЮ[228]

– Ну, що, Зарубо, зрозуміли? – спитав начальник в’язниці майже урочистим тоном дочитавши надіслане з міністерства юстиції розпорядження. – Це означає, що вас умовно звільняють із довічного ув’язнення. Ви відсиділи дванадцять з половиною років і весь цей час поводилися… ну, коротше кажучи, зразково. Ми дали вам найкращу характеристику, і… м-м-м… одне слово, можете йти додому, розумієте? Але пам’ятайте, Зарубо: коли ви чогось накоїте, то умовне звільнення буде скасоване і доведеться вам уже сидіти довіку за вбивство своєї дружини Марії. Так, тоді сам господь вам не поможе. Тож стережіться, Зарубо: як попадете сюди знов, то вже до самої смерті сидітимете. – Пан начальник розчулено висякався. – Ми любили вас, Зарубо, але вдруге я б не хотів побачити вас тут. Ну на все добре вам. Одержіть свої гроші в конторі і можете йти.

Заруба, здоровило майже два метри на зріст, переступав з ноги на ногу й щось мимрив; він був такий щасливий, що аж стерпіти не сила, і в грудях у нього щось булькотіло, наче хлипання.

– Ну гаразд, гаразд, – буркнув начальник в’язниці. – Глядіть іще розрюмсайтесь. Ми для вас підібрали в що вдягтися, і підрядчик Малек пообіцяв мені, що візьме вас на. роботу Що, ви хочете спершу з’їздити додому? А, на дружинину могилу! Ну що ж, це ви гарно надумали. Щасливої дороги, пане Зарубо, – квапливо сказав начальник і подав Зарубі руку. – Та шануйтеся, ради бога, пам’ятайте, що вас випустили умовно!..

– Такий славний чолов’яга, – сказав начальник в’язниці, тільки-но за Зарубою зачинилися ї двері. – Знаєте, Форманеку, ці вбивці часом бувають дуже порядні люди. Найгірші – розтратники: тим у в’язниці все не так. А цього Заруби шкода.

Коли залізна брама й подвір’я Панкрацької в’язниці лишилися за спиною в Заруби, в нього ще було таке невиразне, покірливе відчуття, наче перший стрічний поліцай затримає його й приведе назад; тому він плентав нога за ногою, щоб не подумали, ніби він утікає. Коли він вийшов на вулицю, у нього аж голова обертом пішла: стільки людей надворі, а он гасають дітлахи, а он два шофери гарикаються, господи, скільки людей… Колись їх стільки не було… куди ж йому йти? Однаково; кругом автомобілі і стільки жінок… чи ніхто за ним не йде? Ні… але ж скільки машин! Заруба звернув униз, до Праги, і піддав ходу, аби вже опинитись чимдалі від в’язниці. Ось запахло ковбасою… ні, не зараз, хай потім; а тоді запахло ще сильніше – будова. Муляр Заруба зупинився і вдихнув запах вапна та дерева. Він задивився на робітника, що мішав вапно, і йому захотілось побалакати з ним, але чогось не виходило; він не міг видобути з себе голосу: в одиночному ув’язненні людина відвикає говорити. Широко ступаючи, Заруба попростував до Праги. Господи, скільки тут будується! Он там усю будівлю роблять з бетону, дванадцять років тому такого не бувало, ні, за його часів такого не було, подумав Заруба; таж воно в них завалиться – он які тоненькі колони!

– Обережно! Сліпий, чи що?

Його мало не збив автомобіль, він мало не попав під трамвай, не почувши дзвінка: хай йому біс, за дванадцять років геть відвик від вулиці. Йому хотілося спитати, що це за велика будова і як дійти до Північно-Західного вокзалу; повз нього саме з гучним брязкотом їхав ваговіз, навантажений залізом, і він під той брязкіт спробував сказати вголос сам до себе: «Скажіть, будь ласка, як дійти до Північно-Західного вокзалу?» Ні, не вийшло: чи то голос у ньому засох, чи що… Там, нагорі, сидячи, людина іржавіє й німіє: перші три роки ще інколи спитаєш про дещо, а потім замовкаєш зовсім. «Скажіть, будь ласка, як дійти до…» – тільки захрипіло у нього в горлі, але то не був людський голос.