Є люди, що збирають поштові марки, а є такі, що колекціонують першодруки. Пан Повондра, швейцар у домі Г. X. Бонді, дуже довго не міг знайти справжнього сенсу свого життя; він цілі роки вагався між зацікавленням стародавніми гробницями й пристрастю до міжнародної політики. Та одного вечора йому несподівано відкрилося, чого досі бракувало йому для цілковитої повноти життя. Все велике звичайно приходить несподівано.

Того вечора пан Повондра читав газету, пані Повондрова лагодила Франтікові шкарпетки, а Франтік прикидався, ніби заучує ліві притоки Дунаю. У кімнаті були спокій і тиша.

– Здуріти можна! – раптом буркнув пан Повондра.

– Що там таке? – спитала його дружина, всиляючи нитку в голку.

– Та саламандри, – відказав Повондра-батько. – Ось пишуть, що за останній квартал їх продано шістдесят, мільйонів штук.

– О, чималенько, правда? – здивувалась пані Повондрова.

– Ще б пак! Це ж величезне число, матінко. Сама поміркуй, – шістдесят мільйонів! – Пан Повондра покрутив головою. – Певно, страшні гроші на цьому загрібають… А скільки переробляється роботи! – додав він, подумавши хвилинку. – Ось пишуть, що повсюди один з-перед одного виростають нові острови. Тепер люди, зможуть наробити собі нової землі, скільки захочуть, я тобі кажу. Це велике діло, матінко. Щоб ти знала, це більший поступ, ніж відкриття Америки… – пан Повондра знову задумався. – Нова історична епоха, розумієш? Так, матінко, нема що казати: ми живемо у велику добу!

І знов у кімнаті надовго запала тиша. Та враз Повондра-батько гучніше запахкав люлькою.

– І подумати лишень: якби не я, нічого не було б!

– Чого не було б?

– Та оцієї торгівлі саламандрами. Оцієї «нової доби». Адже, як добре зважити, це більш ніхто, як я, всьому причиною.

Пані Повондрова звела очі від дірявої шкарпетки.

– Цебто як?

– Ну, а хто ж, як не я, пустив того капітана до пана Бонді? Якби я не доповів про нього, капітан би зроду-віку з паном Бонді не побачився. Отож якби не я, нікого цього не вийшло б, матінко. Анічогісінько.

– А може, той капітан знайшов би когось іншого, – заперечила пані Повондрова.

У люльці в пана Повондри презирливо хоркнуло.

– Що ти тямиш! За таке діло міг узятись тільки пан Бонді. О, той бачить далі за будь-кого! Хтось інший подумав би, що той капітан божевільний або шахрай, а от пан Бонді… О, в пана Бонді нюх – огого!

Пан Повондра хвильку помовчав.

– Бо по тому капітані… як пак його… Вантохові й не видно було нічого. Такий собі огрядний чолов’яга, та й годі. Інший швейцар сказав би йому: «Що ви, голубе! Пана Бонді нема вдома», – абощо. Але в мене було якесь ніби передчуття, чи що… «Доповім про нього, – кажу собі. – Може, пан Бонді мене вилає, але я таки візьму все на себе – доповім». Я давно кажу: швейцарові треба мати нюх на людей. Бува, задзвонить хтось, відчиниш йому, – зверху наче барон, а воно агент, що холодильники продає. А іншим разом прийде такий собі огрядний чолов’яга, аж бач що в ньому ховається! Еге, треба знатись на людях, – розводився пан Повондра. – Тепер бачиш, Франтіку, що може зробити людина навіть на невисокій посаді. Візьми це за науку і намагайся завжди виконувати свій обов’язок, як робив я. – Пан Повондра урочисто й розчулено покивав головою. – Адже я міг би того капітана з порога відпровадити та й не бігати сходами вгору-вниз. Будь-хто інший на моєму місці набундючився б та й грюкнув дверима в нього перед носом. І пустив би за вітром увесь оцей дивовижний всесвітній поступ. Затям собі, Франтіку: якби кожен виконував свій обов’язок, людям би ого як жилося! Та слухай добре, коли я тобі Щось кажу.

– Я ж слухаю, тату, – буркнув Франтік із нещасним виглядом.

Повондра-батько прокашлявся.

– Дай-но мені на хвилинку ножиці, матінко. Треба вирізати оце з газети на спогад собі й людям.

Отак і почав пан Повондра збирати вирізки про саламандр. Його колекціонерській пристрасті ми завдячуємо дуже багато матеріалів, які інакше згинули б у непам’яті. Він виріза?в і зберігав усе, що де знаходив у пресі про саламандр; не приховаємо й того, що після деяких вагань він навчився випатрувати в своїй улюбленій кав’ярні всі газети, де була якась згадка про них, і досяг дивовижної, просто-таки фокусницької віртуозності в умінні видерти з газети потрібний йому аркуш і сховати його до кишені перед очима в офіціанта Як відомо, всі колекціонери здатні красти й убивати коли йдеться про те, щоб добути новий об’єкт для своєї колекції; але це нітрохи не знижує рівня їхньої моральності.

Відтепер життя його набуло змісту, бо стало життям колекціонера. Він щовечора впорядковував та перечитував свої вирізки під поблажливим поглядом пані Повондровоі, яка знала, що кожен чоловік – трохи божевільний і трохи дитина; хай уже краще бавиться з цими вирізками, ніж ходить до шинку та грає в карти. Вона навіть звільнила в комоді місце для коробок, які він сам склеїв для своєї колекції; чи можна жадати більшого від дружини й господині?

Самого Г. X. Бонді при якійсь нагоді вкинула в подив енциклопедична обізнаність пана Повондри в усьому, що стосувалося саламандр. Пан Повондра трохи сором’язливо признався, що збирає все надруковане будь-де про них, і показав панові Б&нді свої коробки. Г. X. Бонді добродушно похвалив колекцію. Що правда, то правда; тільки великі пани вміють бути такими доброзичливими і тільки впливові люди можуть ущасливлювати інших, не витративши на це жодного гелера г взагалі – легко їм живеться, тим великим панам! Так, наприклад, пан Бонді просто розпорядився, щоб Повондрі, посилали з канцелярії синдикату «Саламандра» всі вирізки про саламандр, непотрібні для архіву; отож щасливий, хоча й трохи збентежений пан Повондра почав одержувати щодня цілі пакунки матеріалів з усіх кінців світу, з-поміж яких особливою, просто побожною шанобою сповнювали його газети, надруковані слов’янськими, грецькими, єврейськими літерами, арабським, бенгальським, тамільським, яванським чи бірманським письмом та китайськими ієрогліфами. «Подумати лишень, – казав він, схиляючись над ними, – якби не я, всього цього не було б!»

Як ми вже казали, в колекції пана Повондри збереглось багато історичних матеріалів, що стосувалися саламандр; одначе це не означає, що вона могла б задовольнити вченого-історика. Бо, по-перше, пан Повондра, якому бракувало спеціальної освіти в галузі допоміжних історичних дисциплін та архівної справи, не зазначав на своїх вирізках ні джерела, ні дати, а тому здебільшого неможливо встановити, де й коли надруковано той чи інший документ. А по-друге, в руках пана Повондри накопичувалось аж забагато матеріалів, і він вибирав для збереження головним чином довгі статті, які здавались йому важливішими, а короткі повідомлення, недовго думаючи, викидав у вугільний ящик; через це з усього того періоду до нас дійшло дуже мало конкретних даних і фактів. По-третє, на збірці відчутно позначилося втручання пані Повондрової: коли чоловікові коробки починали переповнюватись, вона потихеньку виймала звідти частину вирізок і кидала в грубку; таке повторювалось по кілька разів на рік. Вона не чіпала лиш тих вирізок, яких не прибувало так багато, – наприклад, друкованих малабарським, тібетським або коптським письмом, – і вони збереглись майже в повному комплекті, але, на жаль, через певні прогалини в нашій освіті користі з них для нас небагато. Таким чином, матеріали з історії саламандр, які є в нашому розпорядженні, так само фрагментарні, як, приміром, поземельні книги восьмого сторіччя нашої ери чи збірка творів поетеси Сапфо; до нас лише випадково дійшла документація про той чи той момент грандіозного всесвітньо-історичного процесу, який ми, незважаючи на всі прогалини, спробуємо зобразити узагальнено пад назвою «Щаблями цивілізації».