– Пане голово, прошу слова! Саме надійшло повідомлення, що саламандри затопили частину нашої Венеціанської провінції в напрямку Портогруаро!

Настає моторошна тиша, тільки китайський делегат іще бурмоче щось.

– Верховний Саламандр давно вас попередив, – буркнув доктор Карвальйо.

Професор ван Дотт нетерпляче засовався й підняв руку.

– Пане голово, може, вернемось до суті справи? На порядку денному провінція Фунцзянь. Ми уповноважені запропонувати за неї японському урядові компенсацію золотом. Дальше питання – чим заплатять зацікавлені держави нашим клієнтам за ліквідацію Китаю.

В цей час радіоаматори слухали нічну передачу саламандр.

– Ви щойно прослухали баркаролу з «Казок Гофмана», – рипів диктор. – Алло, алло, а тепер вмикаємо Венецію.

І з репродукторів залунав глухий, грізний шум, схожий на рев повені.

Хто сказав би, що спливло стільки води й років! Адже й наш пан Повондра вже не служить швейцаром у домі Г. X. Бонді; він тепер, як то кажуть, у спокої заживає плодів свого довгого, сповненого трудами життя у вигляді невеличкої пенсійки. Та хіба проживеш на тих кілька сотень за нинішньої воєнної дорожнечі! Ще слава богу, що коли-не-коли спіймаєш трохи рибки; отож він сидить у човні з вудкою в руці й дивиться: скільки тієї води за день спливає, і де її стільки береться! Часом попадеться на гачок плітка, часом окунець; взагалі риби тепер наче побільшало – мабуть, тому, що річки стали коротші. Окунь теж рибка непогана; правда, дрібних кісток багато, але смачний, наче якийсь мигдалевий присмак в ньому. А смажити їх матінка вміє! Пан Повондра й не відає, що матінка розпалює під його окунями здебільшого тими вирізками, що їх він колись так ретельно збирав. Правда, пан Повондра кинув те збирання, як пішов на пенсію, зате він завів собі акваріум, де разом із золотими рибками держить маленьких тритонів та саламандр. Він, було, цілі години сидів і дивився, як вони лежать нерухомо в воді або вилазять на берег, який він вимостив для них із камінців, а потім хитав головою й приказував: «І хто б таке про них подумав, матінко!» Але хіба ж витерпиш тільки дивитись та дивитись; і пан Повондра захопився риболовлею. Що вдієш, чоловікові завжди треба якоїсь забавки, поблажливо думає пані Повондрова. Все ж краще, ніж би до шинку ходив сперечатися про політику.

Так, багато, дуже багато води спливло. Бач, уже й Франтік не школяр, що вчить географію, і не молодик, що протоптує шкарпетки, ганяючи за пустими розвагами. Він також уже статечний чоловік, той Франтік; служить на пошті, тож усе-таки недарма вивчав так старанно географію. «Вже й розумнішає потроху, – думає собі пан Повондра, спускаючись човником під Легіонерський міст. – Сьогодні він сюди прийде: неділя, у нього вихідний. Візьму його в човен, попливемо вище, до коси Стрілецького острова; там краще клює. Франтік мені розкаже, що там пишуть у газетах. А тоді підемо додому, на Вишеград, і невістка приведе до нас обох діточок…» Пан Повондра на хвилинку поринув у спокійне щастя дідуся. За рік Марженка піде до школи, радів він; а малий Франтік, онучок, важить уже тридцять кілограмів… Пана Повондру охопило сильне й глибоке почуття, що все гаразд, усе в якнайліпшому порядку.

А он уже й син стоїть на березі й махає рукою. Пан Повондра веслує туди.

– Зібрався-таки, – докірливо каже він. – Гляди не впади у воду!

– Клює? – питає син.

– Не дуже, – буркає батько. – Попливемо вище?

Неділя, гарна пообідня година; ще рано, ще не сунуть додому з футболу та всяких таких дурниць різні бевзі та нероби. Прага безлюдна й тиха; поодинокі перехожі на набережних і на мосту нікуди не квапляться, ступають статечно, з гідністю. Це поважні, розумні люди, вони не збиваються в купки на березі й не глузують із влтавських рибалок.

Повондру-батька знов охоплює приємне й глибоке почуття порядку.

– Ну, що ж там, у газетах, нового? – питає він по-батьківському суворо.

– Нічогісінько, тату, – відповідає син. – Ось тільки пишуть, ніби саламандри вже підкопались аж під Дрезден.

– То вже й німцям капець? – констатує старий. – Знаєш, Франтіку, ті німці страх який чудний народ. Культурний, але чудний. Я знав одного німця, він шофером на фабриці служив, то вже такий грубіян був! Але машину держав у порядку, що правда, то правда… Виходить, уже й Німеччина зникла з карти світу… – міркував пан Повондра. – А як козирилася колись! Страхіття! Все армія, все солдати… Та де там! Саламандрам і німець не дасть ради. Я, бач, тих саламандр знаю. Пам’ятаєш, як я водив тебе на них подивитися, ще як ти отакенький був?

– Он клює, тату, – перебив син.

– Та то верховодка, – буркнув старий і ворухнув вудлищем. «То виходить, уже й Німеччина, – подумаз він. – Ну що ж, тепер нас нічим не здивуєш. А скільки раніш було галасу, коли саламандри потоплять яку країну! Хай там навіть якась Месопотамія чи Китай, однаково всі газети були того повні. А тепер уже цим там не переймаються, – міркував меланхолійно пан Повондра, мляво позираючи на свою вудку. – Звикають люди до всього, що вдієш. До нас іще не дійшло, то й дарма… Аби лиш не оця дорожнеча. Приміром, скільки нині деруть за каву… Звісно, Бразілія теж зникла вже під водою… Все ж таки це позначається на торгівлі, коли потоне такий шмат землі!»

Поплавець пана Повондри погойдується на легеньких хвильках. «Скільки ж ті саламандри вже затопили! – згадує старий. – І Єгипет, і Китай, і Індію… Як подумаєш, що Чорне море тепер сягає аж Полярного кола… Такої води, страх! Ніде правди діти, добре вони пообгризали наші материки… Ще хоч не дуже швидко воно в них посувається…»

– Кажеш, саламандри уже в Дрездені? – промовив старий.

– За шістнадцять кілометрів од Дрездена. Це вже трохи не вся Саксонія під водою.

– Бував я там колись із паном Бонді, – згадав Повондра-батько. – Багатюща земля була, Франтіку, але щоб їли там дуже смачно, то не скажу. А взагалі, славні там люди, не те що пруссаки. Куди там і рівняти.

– Таж і Пруссії вже катма.

– І невелике диво, – процідив старий. – Я пруссаків не люблю. Зате французам тепер добре, коли німців не стало. Передихнуть тепер французи.

– Не дуже, тату, – заперечив Франтік. – Недавно було в газетах, що й Франції вже добра третина під водою.

– Еге, – зітхнув старий. – У нас, у пана Бонді цебто, був один француз, камердинер, Жаном звали. До жіноцтва був ласий – страм, та й годі. А воно ж до добра не доводить – така легковажність.

– Але за десять кілометрів від Парижа тих саламандр нібито розбили, – повідомив Франтік. – Наробили підкопів і висадили їх у повітря. Два корпуси саламандр там нібито загинуло!

– Атож, вояка з француза добрий, – підтвердив тоном знавця пан Повондра. – Той Жан наш теж був такий, що не підступай. Не знаю, звідки воно в нього й бралось. Напахчений, наче з перукарні, але як устряне в бійку, то вже бився так бився. Але два корпуси саламандр – то небагато. Як подивлюся, – замислився старий, – то з людьми люди краще вміли воювати. І швидше все було. Бо з цими саламандрами вже дванадцять років тягнеться, а все нічого, тільки підготовляють вигідніші позиції. Ех, як я був молодий, хіба такі бували бої! Тоді, було, зійдуться – з одного боку три мільйони солдатів і з другого три мільйони, – старий розвів руками так рвучко, що аж човен гойднувся, – та як ударять одні на одних! А це хіба справжня війна… – розсердився Повондра-батько. – Самі бетонні дамби, а щоб багнетна атака – де там!

– Та як же людям із саламандрами так битися! – став на захист новітніх методів війни молодий Повондра. – Як же ви підете в багнетну атаку під воду?

– Отож-бо, – зневажливо буркнув пан Повондра. – Не можуть вони з ними битися по-справжньому. А пусти людей на людей, то й рота роззявиш, як побачиш, що вони вміють. Що там ви знаєте про війну!

-. Хоч би вона сюди не дійшла… – сказав Франтік трохи несподівано. – Знаєте, коли маєш дітей…