Саме тут, в «кишенькових» оповіданнях, «людина-парадокс» розкривається в своєму, сказати б, максимальному парадоксалізмі. Письменник пояснює його не хибністю суспільних взаємин, а тим, що людському розумові (та й інтуїції) не завжди підвладне. Як, наприклад, пояснити, чому викрадачем важливого державного документа стає дрібний шахрай? І що досвідчений «ведмежатник» легковажно залишав елементарні докази вчиненого ним пограбування сейфа? І що надійний метод професора-психолога стає непридатним там, де цього найменше можна було сподіватися? І що вбивця ніяк не може зрозуміти, чому його діяння кваліфікуються як юридично злочинні? І що раптом збуваються зовсім неймовірні віщування старої ворожки? І що неписьменному таланить саме завдяки його неписьменності? І що сюрреалістичні спроби поета допомагають поліції розкрити ніяк не пов’язаний з ним злочин? Що це: ланцюг випадковостей? Певною мірою, мабуть, так. Але в самій їхній численності проступає деяка закономірність.
Чи пізнаванна вона, ця закономірність? І якщо пізнаванна, то де шляхи до її пізнання? Чапек шукає відповіді. Йому принаймні ясно, що сам по собі і раціоналістичний, і інтуїтивний шлях пізнання малоефективний. Людська поведінка до кінця не «регламентується» жодним з них. Вона складніша за ті правила, котрими керується і котрими могла б керуватися криміналістика. Хоч якими широкими і різноманітними уявляються шляхи пізнання психології і поведінки людини (Чапек сказав про них в «Оповіданнях з однієї кишені»), сама ця психологія і поведінка значно складніша за ті методи, якими вона може пізнаватися, – в цьому переконаний автор «Оповідань з другої кишені». Хоч як химерно здійснюються людські бажання, хоч якої парадоксальної форми вони набувають, в основній своїй частині вони залишаються «при людині», залишаються нереалізованими і нерозкритими; ця думка проходить через обидві збірки. Реальна людина, твердить письменник, – це ще не вся людська правда, а лише її частина.
Порівнюючи Чапекові оповідання з традиційними зразками детективного жанру, відомий чеський дослідник його спадщини Я.Мукаржовський відзначав: «Холмс – не людина з плоті й крові, зі своїм власним духовним життям, він – математично точний знеособленпй розум. У Чапека інакше… Образ, у якому постає перед нами дійсність, зумовлено не лише фактами, а й нашими власними можливостями сприйняття».
Які ці можливості? У даному разі вони з самого початку обмежуються певними морально-етичними настановами. Світ Чапека – і «поліцейський», і «злочинний» – це світ романтичний. Автор не ідеалізує ні поліцаїв, ні злодіїв, його хвилює щось більше, ніж конкретні люди, про яких він розповідав. Письменник прагне прийняти дійсність. Звідси, незважаючи на легку іронію, глибоко людяна тональність його оповідань. У них немає ідеалізації описаного, але в них відчувається, що автор покладав надії на те, що в реальних умовах буржуазної Чехословаччини не могло виявитися, – на прекрасний, практично необмежений світ людської особистості.
«Кишенькові» оповідання Чапека відрізняються від попередніх творів письменника своєю живою розмовною мовою. Манера викладу в них невимушена, по-дружньому насмішкувата. Чапек казав, що, пишучи ці твори, він, як ніколи досі, був далекий від орієнтації на «елітарного» читача; безперечно, це позначилось на мові оповідань.
Написані в 1933–1934 рр. три романи Чапека «Гордубал», «Метеор» і «Звичайне життя» позбавлені спільного героя і єдиної наскрізної дії, але об’єднані тим самим «надзавданням» – розкрити перспективи і можливості людського пізнання; вони продовжують, по суті, «кишенькову» тему письменника, хоч робиться це на іншому, ширшому і соціально значимішому матеріалі. Сам Чапек надавав своєму «надзавданню» важливого значення і вважав ці романи своєрідною трилогією. Тут у широкій епічній формі письменник виступив з розгорнутою програмою нескінченних можливостей людини і з захистом її морально-етичних прав, серед них права на неоднозначність, багатоплановість, різнобічність людської натури, або, як каже Чапек, «права на складність». Якщо згадати, що саме цього права – права на багатство духовного життя – позбавляли людину ідеологи фашизму, то глибоко позитивний суспільний резонанс Чапекової трилогії стане очевидним.
Трилогія ознаменувала собою остаточне подолання Чапеком прагматистських позицій його світосприймання, що виявлялося в деяких творах попередніх років. І коли біснуватий арієць – новоявлений претендент на світове панування – відкрито проголосив війну гуманізмові й людяності, письменник виступив як активний антифашист.
Характерно, що, починаючи з середини 30-х рр., його ім’я дедалі частіше фігурує поряд з іменами чеських письменників-комуністів. Підписи Чапека з’являються під їхніми антифашистськими відозвами. Його газетні антифашистські памфлети й інвективи стають вбивчо безкомпромісними.
В 1934–1936 рр. Чапек працює над сатиричним романом «Війна з саламандрами», що після виходу в світ був справедливо оцінений не лише як вершина творчості письменника, а й як один з найкращих творів світової антифашистської літератури. Прогресивна критика згадувала в цьому зв’язку багатовікову традицію, називала імена Арістофана і Апулея, Сервантеса і Свіфта, прямого попередника Чапека – Анатоля Франса. Говорили і про Герберта Уеллса, антифашистські твори якого середини 30-х рр. «Образ прийдешнього» і «Гравець у крокет» тематично близькі до «Війни з саламандрами». І все ж твір Чапека відрізняється від своїх близьких і далеких аналогій, ставши, за словами радянського дослідника О.Малевича, своєрідним всесвітнім сатиричним оглядом.
У саламандрах впізнається багато з того, що в свідомості людей Європи назавжди пов’язалося з фашизмом. Досить, наприклад, згадати, як якийсь Ганс Тюрінг відкрив «найвищу расу» саламандр, що, мовляв, і світліші, і постава в них краща, і череп довгастіший; досить прислухатись до цинічних розмов про те, начебто «вищість» саламандр перед людьми дає їм право на всесвітнє панування і людство, отже, має добровільно поступитися місцем цій «вищій» расі; досить послухати, як колишній фельдфебель Андреас Шульце, ставши Верховним Саламандром, хрипким голосом погрожує людству війною, – досить звернутися до цих і подібних епізодів, щоб реально-історичні адресати цих натяків перестали викликати сумніви.
І все ж саламандри Чапека символізують зовсім не одне якесь конкретно-історичне і конкретно-національне явище – чи то фашизм, чи то колоніалізм, чи то мілітаризм. Вони символізують багато більше: людські взаємини, що складаються в усьому буржуазному суспільстві, їхнє неминуче в цьому суспільстві логічне завершення, наслідок їхнього саморозвитку.
Якщо в першій книзі «Війни з саламандрами» Чапек уміло показує в явно пародійній, гумористично-сатиричній формі ставлення буржуазного світу до чергової сенсаційної новини, відкриття на далеких островах нікому досі не відомих саламандр, і до не менш сенсаційної витівки – їх експлуатації заповзятливими ділками; якщо в другій книзі охоплення дійсності значно розширюється, зображувані події починають символізувати всю історію буржуазної цивілізації і буржуазного «прогресу» від його первісних до найрозвиненіших, імперіалістичних форм, і гумор та іронія відповідно змінюються нищівною сатирою, то в третій частині роману дається відображення найважливішої історичної стадії – тривожно-грізних передвоєнних років, саламандри вже уособлюють гітлерівський фашизм, і розповідь набуває гостро гротескного характеру. Простежуючи цей історичний розвиток, Чапек передбачав і попереджує.
Уособлені у двох багато в чому епізодичних, хоч і досить виразних образах – ван Тоха і Бонді, – епоха «первісного нагромадження» капіталу і епоха його імперіалістичного «фіналу» символізують своєрідні «початок» і «кінець»; але вони, здавалося б, зовсім не схожі, водночас легко впізнаються одна в одній. Родовід монополістичного синдикату «Саламандра» бере свій початок у «золотому віці» вільного, в чомусь навіть романтичного підприємництва.
