– Ну, одягайтесь! – ревнув суддя на цегляра. – Востаннє вас питаю; ви кинули цей камінь чи ні?

– Кинув, – уперто, як баран, промимрив Вацлав Лисицький.

– Йолоп! – крикнув суддя. – Якщо ви кинули цей камінь, то за тяжке скалічення крайовий суд дасть вам кілька місяців, зрозуміли? Годі морочити нас; признайтеся, що ви все це вигадали, і я дам вам три дні за неправдиве свідчення, та й по всьому. Ну що, ви вдарили цим каменем Пуділа чи ні?

– Ударив, – затято правив своєї Лисицький. – Він мене лаяв через річку…

– Виведіть його! – загорлав суддя. – Чортів дурисвіт!

За хвильку в дверях знов показалась Гейдина голова.

– Пане суддя, – сказав поліцай мстиво, – можна припаяти йому ще за ушкодження чужого майна: адже від вивернув камінь з укосу, а тепер там геть усе розібрали.

Того вечора пан Рибка йшов додому в чудовому настрої: по-перше, він виграв партію в шахи («Гарний був мат конем!» – задоволено згадував він, ідучи), а по-друге – насипало свіжого снігу, і він м’яко хрупотів під ногами в чарівній, прозорій тиші. «Боже, яка краса! – думав пан Рибка. – Місто під снігом раптом стає якесь маленьке-маленьке, таке старосвітське містечко, аж сподіваєшся побачити нічних вартових та диліжанси. Просто диво, який стародавній і сільський вигляд має сніг».

Хруп, хруп – пан Рибка намагався ступати по нетоптаному, такий приємний був йому той хрупіт. Він жив на тихій вулиці з садками, і слідів дорогою дедалі меншало. Он до тієї хвіртки звернули чоловічі чоботи й жіночі черевики. Мабуть, подружжя. «Цікаво, чи молоді вони?» – ласкаво подумав пан Рибка, ніби хотів поблагословити їх. А онде пробігла кицька, лишивши на снігу свої слідочки, схожі на квітки. «Добраніч, кицюню, – не померзли лапки?» А далі тяглася вже тільки одна низочка слідів – чоловічих, глибоких, рівних, виразний разочок кроків, що його розмотав якийсь самотній перехожий. «Хто ж це з сусідів пройшов?» – із приязною цікавістю спитав себе пан Рибка. – Тут ходить так мало людей, і ніщо не проїхало. Ми тут наче на краю життя. Коли я дійду додому, вулиця натягне білий пуховик аж до носа, і їй снитиметься, що вона сама – лише дитяча іграшка. Шкода – вранці цей сніг потопче та стара, що розносить газети, і наробить тут слідів і вздовж і впоперек, ніби-заєць…»

Раптом пан Рибка зупинився: саме коли він зібрався перейти через білесеньку вулицю до своєї хвіртки, йому впало в око, що й ті сліди, які тяглися перед ним, звертають із тротуару в напрямку його хвіртки. «Хто ж це міг завітати до мене?» – спантеличено подумав він, перебігаючи поглядом по тих виразних слідах. Їх було п’ять, і якраз серед вулиці вони закінчувались чітким відбитком лівої ноги; далі не було нічого, тільки нерушений, незайманий сніг.

«От чудасія! – сказав собі пан Рибка. – Може, той чоловік вернувся на тротуар?» Але тротуар попереду, скільки сягало око, був рівненько засипаний пухким снігом, і жодного людського сліду на ньому не було. «Що за чортівня! – здивувався пан Рибка. – Може, він далі пішов тим боком вулиці?» Він дугою обійшов той недокінчений рядочок слідів; але й на другому тротуарі не було жодного сліду, і далі вся вулиця світилася ніжним, неторканим снігом, таким чистим, що аж дух переймало: відколи нападало снігу, там ще не пройшов ніхто. «Диво якесь, – пробурчав пан Рибка. – Мабуть, він вернувся на тротуар задки, ступаючи у власні сліди; але ж тоді він мусив би задкувати так аж до рогу, бо тільки одні оці сліди тяглися звідти поперед мене… навіщо йому було так робити? – подумав пан Рибка зчудовано. – Та й як би він міг, ідучи задки, попадати у власні сліди так точно?»

Хитаючи головою, він відімкнув хвіртку й увійшов до свого дому; хоч він розумів, що це нісенітниця, але очі його мимохіть шукали, чи не насліджено снігом у домі. Та, звісно, цього не могло бути. «Може, мені просто примарилося все? – стривожено пробурчав пан Рибка й виглянув у вікно. На освітленому ліхтарем снігу виразно видніло п’ять чітких, глибоких ступаків, що уривалися посеред вулиці: далі не було нічого. «Хай йому чорт! – подумав пан Рибка. – Колись я читав оповідання про один слід на снігу, але тут їх ціла вервечка, а далі – нічого. Де ж подівся той, хто залишив їх?»

Хитаючи головою, він почав роздягатись; але раптом підійшов до телефону, подзвонив до поліції й здушеним голосом сказав у трубку:

– Алло! Пан комісар Бартошек? Пробачте, але тут сталась одна дивна річ, дуже дивна… Може, ви пришлете когось? Або краще самі прийдіть. Гаразд, я почекаю вас на розі. Ні, я не знаю, що воно таке… Ні, ні, небезпеки нема ніякої, я тільки боюся, щоб хто не затоптав тих слідів… Чиїх? Не знаю. Ну гаразд, я чекатиму вас.

Пан Рибка одягнувся й знову вийшов надвір; він обережно обминув ті сліди, та й на тротуарі остерігався, щоб не затоптати їх. На розі він зупинився і, тремтячи від холоду й хвилювання, став чекати комісара Бартошека. Стояла тиша, і земля, заселена людьми, мирно випромінювала світло у всесвіт.

– Як тут тихо та любо, – меланхолійно пробурчав комісар Бартошек. – А до мене привели двох забіяк та одного п’яницю. Тьху!.. Ну, що тут у вас?

– Простежте оці сліди, пане комісаре, – тремтячим голосом сказав пан Рибка. – Отуди, трохи далі.

Комісар присвітив електричним ліхтариком.

– Як судити по розміру взуття й довжині кроків – високий чоловік, десь так метр вісімдесят, – зауважив він. – Черевики пристойні – певне, ручної роботи. Не п’яний, ішов досить швидко. Що вам не сподобалося в цих слідах?

– А ось що, – коротко мовив пан Рибка й показав на недокінчену низочку слідів посеред вулиці.

– Ага, – промовив Бартошек, тоді, не довго думаючи, попростував до останнього сліду, присів навпочіпки й присвітив ліхтариком. – А що такого? – сказав він. – Цілком нормальний твердий слід. Вага тіла припадала більше на п’яту; якби цей чоловік ступив або стрибнув далі, вона перенеслася б на носок, розумієте? Це було б видно.

– Отже, це означає… – напруженим тоном почав пан Рибка.

– Авжеж, – спокійно відказав комісар, – це означає, що далі він уже не йшов.

– Коли так, то де ж він подівся? – гарячково вигукнув пан Рибка.

Комісар знизав плечима:

– Не знаю. Ви його в чомусь підозрюєте?

– Підозрюю? – здивувався пан Рибка. – Ні, я тільки хочу знати, де він подівся. Гляньте, ось тут він ступив останній крок, а куди ж він пішов далі, скажіть, ради бога! Адже тут більше нема жодного сліду!

– Бачу, – сухо відказав комісар. – Але що вам до того, куди він пішов? Це хтось із вашого дому? У вас хтось пропав? Ну скажіть, яке вам діло до того, де він подівся?

– Так треба ж з’ясувати! – промимрив пан Рибка. – Як ви гадаєте – може, він вернувся, ступаючи задки у власні сліди?

– Дурниця, – буркнув комісар. – Ідучи задки, людина ступає не так широко, а ноги розставляє ширше – задля рівноваги; крім того, вона не піднімає ніг, отже, поорала б сніг підборами. В ці сліди вдруге ніхто не ступав, добродію. Ви ж бачите, які вони чіткі!

– А коли він не вернувся цією дорогою, – вперто допитувався пан Рибка, – то куди він щез?

– Це його діло, – пробурчав комісар. – Зрозумійте: коли він нічого не накоїв, ми не маємо права втручатись у його справи. От якби на нього хтось заявив – тоді б ми, звичайно, почали попереднє розслідування…

– Але хіба може людина отак просто зникнути посеред вулиці? – вжахнувся пан Рибка.

– Треба почекати, добродію, – спокійно порадив йому комісар. – Якщо хтось зник, то нас про це через кілька днів повідомить його родина чи ще хто, і ми тоді почнемо його розшукувати. А доти нам нема діла до цього, і ми не можемо втручатися.

В панові Рибці почав закипати глухий гнів.

– Даруйте, – різко сказав він, – але я гадаю, що поліція повинна зацікавитись, коли мирний перехожий отак несподівано зникне серед вулиці.

– Та нічого з ним не сталося, – заспокійливо мовив пан Бартошек. – Адже ніяких ознак боротьби тут нема… Якби хто на нього напав чи викрав його, тут би все було потоптане… Дуже шкодую, добродію, але я не бачу підстав для втручання.