Молодий Олівер неначе прокинувся з задуми.

– А що сталося з Ромео?

– З Ромео? Я й не знаю до пуття. Щось ніби чув про нього… А, пригадав. Він у Мантуї закохався в дочку якогось маркіза… як пак його… Монфальконе, Монтефалько чи якось так. Ох, синьйоре, ото було те, що ви називаєте велике кохання! Він, здається, навіть викрав її – страх яка романтична історія, тільки я вже забув подробиці… Що ви хочете, адже це сталося в Мантуї. Але то була нібито passione senza esempio – така, знаєте, нечувана пристрасть, синьйоре. Так принаймні казали. Ессо, синьйоре, дощу вже й нема.

Сер Олівер зніяковіло підвівся.

– Ви були дуже ласкаві, падре. Thank you so much[253]. Дозвольте мені дещицю лишити вам… для ваших убогих парафіян… – промимрив він, почервонівши, і засунув під край тарілки жменю цехінів.

– Що ви, що ви, – вжахнувшись, замахав руками падре Іпполіто. – Стільки грошей за скибочку веронської ковбаси!

– Тут і за вашу оповідку, – квапливо пояснив молодий англієць. – Вона була… м-м-м… дуже… дуже… не знаю, як сказати. Very much indeed[254].

У вікно сяйнуло сонце.