– Як це сюди? – вигукнув старий наче аж роздратовано. – Цебто сюди, до Праги?

– Та взагалі до нас, у Чехію, – засмучено пояснив Повондра-молодший. – Бо якщо саламандри вже під Дрезденом…

– Дурний! – докірливо сказав Повондра-батько. – Як вони сюди доберуться? Через наші гори?

– А по Лабі… Й далі понад Влтавою. Повондра-батько зневажливо пирхнув.

– Таке скажеш – по Лабі! Це хіба до Подмокл, а далі як? Там, хлопче, скеля на скелі. Я там бував. Ні, сюди саламандри не доберуться, нам боятися нічого. І швейцарцям теж. Бач як воно вигідно, що в нас нема морських берегів, скажи? Нині нещасний той, у кого є море.

– Таж воно тепер уже до Дрездена дійшло…

– Там німці, – рішуче перебив старий. – То їхнє діло. Але до нас саламандри не доберуться, хіба не ясно? Адже їм перш довелось би розламати оті скелі, а хіба тобі втямки, скільки тут роботи!

– Що там робота! – похмуро відказав Повондра-син. – Роботи вони не бояться. Ви ж знаєте, що в Гватемалі вони ціле нагір’я затопили.

– Це інша річ, – відказав старий категорично. – Не плети дурниць, Франтіку! То було в Гватемалі, а не в нас. У нас зовсім не ті умови.

Повондра-молодший зітхнув:

– Вам видніше, тату. Але як подумаю, що ці потвори вже затопили п’яту частину всіх суходолів…

– Коло моря, дурню, тільки коло моря. Ти не тямиш політики. Адже ті держави, що коло моря, воюють із ними, а ми – ні. Ми нейтральна держава, і того вони не можуть на нас напасти. Отак воно. І не балакай безперестану, а то я нічого не спіймаю.

Над водою стояла тиша. Дерева на Стрілецькому острові вже відкидали довгі прозорі тіні на поверхню води. На мосту дзеленчав трамвай, по набережній гуляли няньки з колясочками та по-недільному статечні люди.

– Тату, – раптом шепнув Повондра-син якось по-дитячому.

– Що таке?

– То не сом?

– Де?

Якраз навпроти Національного театру з води вистромилась велика чорна голова й помалу рухалася проти течії.

– То сом? – знову спитав Повондра-молодший. Батько пустив з руки вудку.

– Ото? – скрикнув він, показуючи тремтячим пальцем. – Ото?

Чорна голова зникла під водою.

– То не сом, Франтіку, – сказав старий Повондра якимсь чужим голосом. – Ходімо додому. Це кінець.

– Який кінець?

– То саламандра. Вони, значить, уже тут. Ходімо додому, – повторив він, неслухняними руками складаючи вудлище. – Це вже кінець!

– Ви весь дрижите, – злякався Франтік. – Що з вами?

– Ходім додому, – збуджено бурмотів старий, і підборіддя його жалісно трусилося. – Мені холодно. Мені холодно. Ще цього нам бракувало. Це кінець, розумієш? То вони вже тут. Господи, як холодно! Я хочу додому.

Повондра-син стривожено подивився на нього й схопився за весла.

– Я проведу вас, тату, – сказав він теж ніби не своїм голосом і сильними ударами весел погнав човен до острова. – Облиште, я сам прив’яжу.

– Чого це раптом так холодно стало? – дивувався старий, цокаючи зубами.

– Я триматиму вас, тату. Ходімо, – заспокоював його син, узявши під руку. – Ви, мабуть, застудилися на воді. То якась деревина пливла.

Старий тремтів, наче осиковий лист.

– Знаю я, яка деревина. Ти мені будеш розказувати. Кому, як не мені, знати, що таке саламандри. Пусти!

Повондра-молодший зробив те, чого не робив ще ні разу в житті: підкликав таксі.

– На Вишеград, – сказав він і підштовхнув батька в машину. – Я вас відвезу, тату. Воно й пізно вже.

– Ще б пак не пізно, – цокотів зубами Повондра-батько. – Таки пізно. Це вже кінець, Франтіку. То не деревина була. То вони.

Вдома синові довелося трохи не на руках знести старого сходами нагору.

– Постеліть, мамо, – квапливо зашепотів він на дверях. – Треба тата покласти, він чогось занедужав.

І ось Повондра-батько лежить у постелі; його ніс якось дивно зморщується, а губи белькочуть щось нерозбірливе. Який же він старий на вигляд, який старий! Ось наче трохи заспокоївся…

– Вам полегшало, тату?

В ногах у ліжка шморгає носом і плаче в фартух стара пані Повондрова; невістка розпалює грубку, а діти – Франтік і Марженка – втуплюють великі злякані очі в дідуся, ніби не впізнають його.

– Може, лікаря покликати, тату?

Старий Повондра дивиться на дітей і щось шепоче. Раптом з очей у нього бризкають сльози.

– Вам подати щось, тату?

– Це я, це я, – шепоче старий. – Щоб ти знав, це я в усьому винен. Якби я тоді не пустив того капітана до пана Бонді, то нічого цього б не сталося…

– Так нічого ж не сталося, тату, – заспокійливо сказав Повондра-син.

– Що ти тямиш, – прохрипів старий. – Це ж кінець, розумієш? Кінець світу. Тепер море прийде й сюди, коли вже саламандри тут… І це я наробив: не слід було пускати того капітана… Нехай же люди колись дізнаються, хто в усьому цьому винен.

– Дурниці, – відрубав син. – І не думайте про це, тату. Цз всі люди зробили. Уряди зробили, капітал… Усі хотіли мати тих саламандр якнайбільше, Всі хотіли на них нажитись. Ми Також посилали їм зброю і всяку всячину… Ми всі винні.

Старий Повондра неспокійно заворушився:

– Колись усюди було море – і знов буде. Це кінець світу. Мені якось один пан сказав, що й тут, де Прага, було колись морське дно… Я гадаю, що це й тоді саламандри зробили. Отож не слід було мені тоді про того капітана доповідати. Мені наче й підказувало щось: «Не треба!» – але я подумав, може, він, капітан той, якусь там крону в руку тицьне… А він, бач, і не тицьнув. І так я казна за що занапастив цілий світ… – старий ніби ковтнув сльози. – Я знаю, я добре знаю, що тепер нам кінець. Я знаю, це все я наробив, я…

– Дідусю, може, вам чаю? – співчутливо запитала невістка.

– Я б тільки хотів… – шепнув старий, – я б тільки хотів, щоб оці дітки мені простили…

«І ти все це так і залишиш?» – озвався на цьому місці авторів внутрішній голос.

«Цебто що?» – трохи невпевнено спитав письменник.

«Ти попустиш, щоб пан Повондра отак помер?»

«Та вже ж, – оборонявся автор, – мені самому прикро, але… Кінець кінцем пан Повондра своє прожив; йому, треба сказати, вже далеко за сімдесят…»

«І ти залишиш його отак страждати? Навіть не скажеш йому: дідусю, не так воно ще страшно, світ не загине від саламандр, людство врятується, тільки зачекайте трохи, й ви до цього доживете… Невже-таки ти не можеш нічого зробити для нього?»

«Ну, пошлю до нього лікаря, – запропонував автор. – У старого, мабуть, нервова гарячка; в таких літах вона, звісно, може скінчитись запаленням легенів, але, сподіваймося, він і з цього якось вичухається й ще буде гойдати Марженку на колінах та розпитувати, чого її вчили у школі. Нехай він іще заживе старечих утіх, невинних старечих утіх!»

«Гарні мені втіхи! – глузливо підхопив внутрішній голос. – Тулити до себе ту дитину старими руками й потерпати, що і їй колись доведеться втікати від ревучих вод, які неухильно затоплюють світ; супити в страху кошлаті брови й шепотіти: «Це я зробив, Марженко, це я…» Слухай-но, ти справді хочеш віддати на згубу все людство?»

Автор спохмурнів:

«Не питай мене, чого я хочу. Ти думаєш, що це з моєї волі розсипаються на дрізки людські континенти? Думаєш, це я хотів такого кінця? Це ж логіка подій; хіба я можу втручатися в неї? Я робив, що міг; я вчасно остерігав людей; отой Ікс – то ж був почасти я. Це ж я проповідував: не давайте саламандрам зброї і вибухових речовин, припиніть це огидне гендлярство з саламандрами тощо… Та й бачиш, що з того вийшло. Всі знаходили тисячі абсолютно слушних економічних і політичних доказів, доводячи, чому цього не можна зробити. Я не політик і не економіст, тож як я міг їх переконати? Що вдієш; світ, мабуть, загине, його затоплять. Але принаймні це станеться з загальновизнаних політичних та економічних причин, за допомогою науки, техніки й громадської думки, з використанням усієї винахідливості людського розуму. Ніякої всесвітньої катастрофи – самі лише державні, економічні, суверенітетні міркування… Що можна вдіяти проти цього?»