– Як розплутали? – замислено перепитав пан Соучек. – Насамперед – треба було з чогось почати. Хоч би з отого трамвайного квитка. Можна було гадати, що та дівчина – коли вона була служниця – служила десь недалеко від тієї лінії; звісно, може, воно й не так, може, вона їхала сімкою випадково, але ж для початку треба за щось зачепитись, а то як же ти почнеш? Але сімка ходить через усю Прагу, з Бжевнова через Малу Страну і Нове Место аж на Жижков. Отже, знов це нічого не давало. Правда, був ще той купон, і ми принаймні знали, що дівчина недавно купила в такій і такій посудній крамниці на п’ятдесят п’ять крон товару. Ми й пішли до тієї крамниці.

– І там її згадали! – вигукнула Мінка.

– Та де, панночко! – буркнув пан Соучек. – Хто б там її пам’ятав. Але пан доктор Мейзлік, наш комісар цебто, пішов туди й спитав, що в них можна купити за п’ятдесят п’ять крон. «Це залежить від того, скільки предметів, – сказали йому, – Але як один предмет, то це може бути тільки англійський чайничок на одну персону: він коштує рівно п’ятдесят п’ять крон», – «Ну, дайте мені такий чайничок, – каже пан доктор, – тільки з відбракованих, щоб не так дорого».

А тоді, значить, пан комісар кличе мене й наказує! «Слухайте, Соучек, це діло для вас. Припустимо, що та дівчина була служниця. Ну, а служниці частенько трапляється розбити щось із посуду. Коли таке станеться втретє, хазяйка їй каже: «Тепер купи за свої гроші, розтелепо!» І тоді служниця йде й купує один предмет – такий, як вона розбила. А один предмет за п’ятдесят п’ять крон – це може бути тільки отакий англійський чайничок». – «Та й дорогий же, бісова душа», – кажу. А він мені: «Отож-бо й є. По-перше, це нам пояснює, чому та дівчина зберігала купон: для неї це була купа грошей, і вона, мабуть, сподівалася, що колись хазяйка їй ті гроші поверне. По-друге – це чайник на одну персону. Отже, або дівчина служила в якоїсь самотньої людини, або ж її господиня мала таку людину на квартирі, і їй подавали на сніданок чай у такому чайничку. І найскоріш та самотня людина була жінка, бо самотній чоловік навряд чи купив би собі такий дорогий і гарний чайник: чоловіки звичайно навіть не помічають, із чого п’ють. І ще з однієї причини я думаю, що це самотня жінка: такі старі панни-квартирантки завжди дуже люблять мати щось своє, гарненьке, тож і купують отакі надміру дорогі речі».

– Це правда! – вигукнула Мінка. – Ти знаєш, Пепо, у мене теж є така гарнесенька вазочка!

– От бачте, – сказав пан Соучек. – Але купона від неї ви не зберегли. А потім пан комісар мені каже: «А тепер, Соучеку, міркуватимемо далі; звичайно, все це дуже непевне, але ж із чогось треба почати. Завважте: людина, що може викинути п’ятдесят п’ять крон за чайничок, на Жижкові не житиме. (Розумієте, це пан доктор мав на увазі сьомий трамвай, тобто той трамвайний квиток). У центрі Праги мало хто пускає квартирантів, а на Малій Страні п’ють тільки каву. Тож я гадаю, що найкраще пошукати між Градчанами і Дейвицями, коли вже держатися сьомого маршруту. І ще я майже певен, – каже, – що панна, котра п’є чай із такого англійського чайничка, мешкає неодмінно в будиночку з палісадником; такий уже сучасний англійський стиль, Соучеку». Бачте, у нашого доктора Мейзліка часом бувають такі шалені ідеї. «То знаєте що, Соучеку, – каже він мені, – візьміть цей чайничок і попитайте в тому районі, де там є такі заможні квартирантки; і коли в котроїсь є такий чайничок, то ви спитайте, чи в її господині не звільнилась у травні служниця. Це, звичайно, з біса непевний слід, але спробувати можна. Тож ідіть, це діло якраз для вас».

Я, сказати правду, такого ворожіння не люблю: порядний детектив – не якийсь там астролог чи ясновидець. Детективові не слід так удаватися в міркування: правда, буває, що випадково угадаєш, але ж випадок – то не чесна праця. Той трамвайний квиток і чайничок – це принаймні таке, що можна в руках подержати, але решта – то тільки… гра фантазії, – сказав пан Соучек, трохи бентежачись, що вжив такого вченого слова. – Тож я й узявся до діла по-своєму: став ходити там від будинку до будинку й питати, чи немає в них такого чайничка. І уявіть собі: навідав сорок шість будинків, а в сорок сьомому служниця каже: «Ой-ой, такий самісінький у нашої квартирантки!» Я тоді кажу їй, щоб провела мене до господині. Та господиня, генеральська вдова, держала двох квартиранток, і в однієї, панни Якоубкової, викладачки англійської мови, був такий англійський чайник. Я й питаю: «Ласкава пані, від вас не пішла у травні служниця?» – «Пішла, – відказує, – звали її Маржка, а прізвища не пам’ятаю». – «А не розбила вона чайника у вашої квартирантки?» – «Розбила, – каже, – і мусила купити новий за свої гроші. Господи, але звідки ви знаєте?» – «Ми, ласкава пані, знаємо про все!»

Ну, далі вже пішло легко: насамперед я розшукав служницю, що з нею та Маржка приятелювала, – знаєте, у кожної служниці є приятелька, неодмінно тільки одна, але тій одній вона вже все-все розказує, – і довідався від неї, що вбиту звали Марія Паржизкова, а родом вона була з Джевича. Але найбільш мені треба було знати, чи мала кавалера та Маржка. Виявилося, вона гуляла з якимось Франтою; хто він і що, приятелька не знала, але згадала, що якось була з ними обома в «Едені»[225] і там ще якийсь тип гукнув тому Франті: «Здоров, Фердо!» А в нас у поліції є такий пан Фриба, фахівець по всяких прізвиськах. Спитали його, і він зразу сказав: «Франта, або ж Ферда, – це Кроутіл із Коширж, а справжнє його прізвище – Пастиржик. Я його візьму, пане комісаре, тільки не сам, дайте мені ще одного чоловіка». Тож я пішов з ним, хоч це вже була не моя робота. Застукали його в коханки, він ще й стріляти хотів, поганець… Потім узяв його в шори комісар Матічка; як він це робить, ніхто не знає, але за шістнадцять годин комісар витяг із того Франти, чи Пастиржика, все: він признався, що задушив у житі Марію Паржизкову і забрав у неї ту сотню-другу крон, що вона одержала, як покинула службу. Він обіцяв їй, що одружиться: вони всі так роблять, – похмуро додав Соучек. Мінка здригнулася.

– Пепо, – шепнула вона, – який жах!

– Тепер уже ні, – поважно сказав пан Соучек із поліції. – От коли ми стояли над нею на полі, не знайшовши нічого, крім купона й трамвайного квитка, ото був жах! Два нікчемні папірці… І все ж ми помстились за сердешну Маржку. Отож я й кажу: нічого, нічого не треба викидати; навіть найнікчемніша річ може бути слідом або доказом. Ніхто не знає, юначе, що у нього в кишені потрібне, а що ні.

Мінка сиділа й дивилась перед себе застиглими, повними сліз очима; та ось вона в пориві палкої відданості обернулася до Пепи, і з її вогкої долоні випав зіжмаканий купончик, що його вона весь той час нервово м’яла в руці. Пепа того не побачив, бо він дивився на зорі; але пан Соучек із поліції побачив і всміхнувся сумно й мудро.

– Підсудний, встаньте, – сказав голова суду. – Вас обвинувачують в убивстві свого тестя Франтішека Лебеди. На слідстві ви зізналися, що тричі вдарили його сокирою по голові з наміром убити. Визнаєте себе винним?

Змарнілий чоловік здригнувся і ковтнув слину.

– Ні, – видушив він із себе.

– Ви забили тестя?

– Забив.

– То визнаєте себе винним?

– Ні.

Голова суду мав ангельське терпіння.

– Слухайте, Вондрачеку, – сказав він. – Виявилося, що ви вже одного разу хотіли отруїти його; всипали йому в каву отруту для щурів. Це правда?

– Правда.

– З цього видно, що ви вже давно зазіхали на його життя. Ви мене розумієте?

Чоловік шморгнув носом і безпорадно знизав плечима.

– Так це ж через той клапоть конюшини, – промимрив він. – Тесть продавав його, а я кажу: «Тату, не продавайте, я куплю кролів…»

– Стривайте, – перебив його голова суду. – То була його конюшина чи ваша?

– Ну, його, – буркнув обвинувачений. – Але навіщо йому конюшина? А я йому кажу: «Тату, лишіть мені хоч оте люцернище», а він мені: «Як помру, воно зостанеться Маржці, а тоді роби з ним що хочеш, голодранцю». Маржка – це жінка моя.