– Дозвольте, – сказав Пепа, і той добродій ледь кивнув головою.
«От бурмило, – подумала Мінка. – Не міг сісти десь-інде, треба йому за нашим столиком сидіти!» Вона гордо, мов герцогиня, сіла на стілець, який Пепа витер хусточкою, тоді негайно дістала пудреницю й напудрила собі ніс, щоб він, боронь боже, не заблищав у таку спекоту. А коли вона виймала пудреницю, з сумочки випав якийсь пожмаканий папірець. Вусатий добродій зразу нахилився й підняв того папірця.
– Сховайте, панночко, – понуро мовив він.
Мінка зашарілася: по-перше, тому, що до неї заговорив незнайомий чоловік, а по-друге – оскільки їй було прикро, що вона зашарілася.
– Дякую, – сказала вона й зразу відвернулась до Пепи: – Це купон із тієї крамниці, де я панчохи купувала, пам’ятаєш?
– Отож-то, – мовив смутний чоловік. – Ви, панночко, навіть гадки не маєте, нащо такий купон може придатися.
Пепа вирішив, що його рицарський обов’язок – утрутитись.
– Навіщо зберігати всякі нікчемні папірці, – озвався він, не дивлячись на випадкового сусіда. – Їх потім набираються повні кишені.
– То дарма, – сказав вусатий. – Часом такий папірець буває цінніший, ніж не знати що.
Мінчине обличчя набрало кам’яного виразу. «Боже, чого ми не сіли десь-інде! Цей бурмило весь час устряватиме нам у розмову!»
Пепа вирішив покласти цьому край.
– Цебто як? – спитав він крижаним тоном і насупив брови.
«Як це йому личить!» – подумала в захваті Мінка.
– Для слідства, – пояснив «бурмило» й додав, замість відрекомендуватися за всією формою: – Розумієте, я в поліції служу; моє прізвище Соучек. У нас якраз нещодавно був такий випадок… – сказав він і махнув рукою. – Люди часом самі не відають, що вони носять у кишенях…
– А який же випадок? – не стримався Пепа. (Мінка помітила, що на неї дивиться юнак біля сусіднього столу. «Стривай, Пепо, я тебе навчу розмовляти з іншими»).
– Та з тією дівчиною, що знайшли біля Розтил, – сказав вусань і замовк, очевидно не бажаючи говорити далі.
У Мінці раптом прокинулась цікавість – найскоріш через те, що йшлося про дівчину.
– З якою дівчиною? – вихопилась вона.
– Та з тією ж, що там знайшли, – ухильно пробурчав пан Соучек із поліції й трохи розгублено дістав з кишені сигарету. І враз сталось щось абсолютно несподіване; Пепа квапливо сягнув рукою до кишені, черкнув запальничкою й підніс сусідові вогню.
– Дякую, – сказав пан Соучек, видимо зворушений і підлещений. – Це я про ту дівчину, що її труп знайшли женці в житі між Розтилами і Крчею, – пояснив він, демонструючи тим свою вдячність і приязнь.
– Я про неї нічого не чула, – сказала Мінка з круглими від подиву очима. – Пепо, пам’ятаєш, як ми з тобою їздили до Крчі?.. А що ж із тією дівчиною сталось?
– Задушили, – сухо відповів Соучек. – І зашморг був на шиї. Не хочу розповідати при панночці, який був у неї вигляд – самі розумієте, в липні, а пролежала там мало не два місяці… – Пан Соучек скривився й пустив з рота дим. – Ви не можете й уявити, як виглядає такий труп. Рідна мати б не впізнала. А мушви!.. – Пан Соучек меланхолійно похитав головою. – Знаєте, панночко, тільки-но шкіра пропала, про красу вже шкода й говорити. А встановити тоді особу – то вже й не питайте. Поки є ніс і очі, ще якось можна розпізнати; але як труп полежить більше місяця на сонці…
– А по мітках на білизні? – тоном знавця докинув Пепа.
– Які там мітки, – пирхнув пан Соучек. – Незаміжні, добродію, звичайно міток не нашивають, бо думають: однаково скоро заміж вийду, інше прізвище буде. І в тієї дівчини не було ніяких міток.
– І молода вона була? – співчутливо поцікавилась Мінка.
– Років двадцять п’ять, сказав лікар. Знаєте, він визначає по зубах тощо. Робітниця або служниця, як по одежі, але скоріше служниця, бо сорочка селянська. А крім того, якби вона була робітниця, її б уже шукали, адже робітниці звичайно держаться одного місця й однієї квартири. А служниця як покине службу, то вже хазяї не знають і не цікавляться, куди вона перейшла. Отак воно зі служницями буває. Отож ми й вирішили: коли її два місяці ніхто не кинувся розшукувати, то це, найпевніше, служниця. Але найголовніше – це той купон.
– Який купон? – жваво спитав Пепа: він, звичайно, відчував у собі героїчну снагу стати детективом, канадським трапером, капітаном корабля абощо, і його обличчя прибрало доречного в таку хвилину енергійного й зосередженого виразу.
– Бачте, – відказав пан Соучек, задумливо втупивши очі в підлогу, – при ній не знайшли анічогісінько: той, хто її вбив, забрав у неї дочиста все, що мало хоч якусь вартість. Тільки в лівій руці вона затисла ремінець, відірваний від сумочки, а саму сумочку ми знайшли трохи поодаль у житі. Він, мабуть, хотів видерти в неї й сумочку, та, як ремінець урвався, викинув її в жито, але перше повибирав з неї все. Зостався там між складочками тільки квиток із трамвая номер сім, та ще купон із посудної крамниці на суму п’ятдесят п’ять крон. Більше ми не знайшли нічого.
– А зашморг на шиї? – нагадав Пепа. – Хіба це вам не зачіпка?
Пан Соучек покрутив головою.
– Просто уривок білизняної шворки – яка ж це зачіпка? Отож у нас не було нічогісінько, крім того трамвайного квитка та купона. Звісно, ми дали оголошення в газети, що знайдено труп жінки віком близько двадцяти п’яти років, у сірій спідниці та блузці в смужечку, тож коли від когось два місяці тому пішла служниця з такими прикметами, хай повідомить поліцію. Надійшло понад сотню повідомлень: бачте, у травні служниці чомусь най-частіш міняють місце; але всі ті повідомлення виявились ні до чого. Тільки мороки набралися, перевіряючи, – меланхолійно сказав пан Соучек. – Поки така дівуля, що служила в Дейвицях, знайдеться десь у Вршовицях або в Коширжах, добродію, цілий день пробігаєш, а врешті виявиться, що марно: вона там собі живісінька, та ще й посміється з тебе, дурепа. О, яке гарне грають, – відзначив він задоволено, киваючи головою в такт мелодії з Вагнерової «Валькірії», у яку оркестр на острові вкладав усю свою снагу. – Такий сумний мотив… Я люблю сумну музику. Тому й ходжу на всі пишні похорони – ловити там кишенькових злодіїв.
– Але ж не міг той убивця не лишити ніяких слідів! – зауважив Пепа.
– Бачите он того жевжика? – жваво спитав пан Соучек. – Він обкрадає карнавки в церквах. Хотів би я знати, чого йому тут треба. Ні, той убивця ніяких слідів не лишив. Але як знайдете вбиту дівчину, то можете закластися, що то доклав рук її коханець, так буває звичайно, – промовив він задумливо. – Ви, панночко, не хвилюйтеся… Тож якби ми дізналися, хто вона, то спіймали б і вбивцю. Але як дізнатися, хто вона? От де була морока.
– Але ж у поліції є свої методи, – невпевнено сказав Пепа.
– Авжеж, є, – з нехіттю погодився пан Соучек. – Такий, приміром, метод, як шукати одну пшонину в мішку з сочевицею. Терпіння треба мати, юначе. Знаєте, я люблю читати детективні романи – скільки там пишуть про всякі там мікроскопи тощо. Але що б ви побачили в мікроскоп на тій нещасній дівчині? Хіба що захотіли б подивитись на родинне щастя якого-небудь жирного хробака, як він веде на прогулянку своїх хробаченят. Вибачте, панночко… Мене завжди за печінки бере, коли я чую балачки про методи. Бачте, провадити розслідування – це не те, що читати роман і вгадувати, чим він закінчиться. Це скоріш буває так, ніби вам дали той роман і сказали: «Пане Соучек, прочитайте оце все підряд і, де знайдете слово «хоча», відзначте ту сторінку». Отака наша робота, розумієте? Тут вам не поможе ніякий метод і ніяка кмітливість; треба читати й читати, а врешті виявиться, що в усій книжці немає жодного «хоча». Або ж мусиш бігати по всій Празі та розшукувати, де живе добра сотня Андул чи Марженок, щоб за всіма правилами криміналістики з’ясувати, що жодної з них не вбито. Ось про що варто б написати, – сердито сказав детектив, – а не про вкрадене перлове намисто цариці Савської. Бо це принаймні солідна робота, юначе.
– Ну, і як же ви розплутали це діло? – спитав Пепа, наперед певний, що він узявся б не так.
