– Таж розвозити tapa-boys на інші перлові острови, – нарешті виклав своє капітан. – Я спостеріг, що ті ящірки не можуть самі перебратися через глибоке відкрите море. Вони можуть трохи плавати, а трохи чапати по дну; але на великій глибині для них занадто сильний тиск води: вони, бач, дуже м’які. Та якби я мав такий пароплав, щоб у ньому зробити такий tank – басейн для води, – то міг би розвозити їх куди схочу, see? А вони б там шукали перлів, а я б їздив до них і привозив їм ножі, гарпуни та всяку всячину. Ті бідолахи там у Девл-Беї так роз… розпоросились, чи як?

– Розплодились.

– Ja, так розплодилися, що їм скоро вже не буде чого їсти. Вони їдять усяку там дрібну рибку, та молюсків, та різних водяних комах; але, певно, зможуть жерти й картоплю, і сухарі, і всякий звичайний харч. Тож їх можна б і годувати в тих Іапкз на судні. А я б їх у підходящих місцях, де не густо людей, пускав назад у воду й улаштовував там такі… такі farms[59] для тих моїх ящірок. Бо я б хотів, щоб вони могли прогодуватися. Вони дуже славні й розумні тварини, пане Бонді. Та ти сам, як побачиш їх, то скажеш: гелло, capitain, корисна в тебе худібка. Ja. А люди тепер аж казяться за перлами. Оце і є той великий бізнес, що я придумав.

Г. X. Бонді розгубився.

– Мені страшенно шкода, капітане, – почав він нерішуче, – але… я справді не знаю…

Голубі, очі капітана ван Тоха налилися слізьми.

– Отож-бо й лихо, хлопче. Я б тобі лишив усі ці перли як… як guaranty[60] за судно, але сам я того судна купити не можу. Я знаю одне дуже підходяще в Роттердамі… з дизельним двигуном…

– А чого ви не запропонували цієї справи комусь у Голландії?

Капітан покрутив головою.

– Я тамтешніх людей знаю, хлопче. З ними я про це діло не можу говорити. Я міг би… – додав він замислено. – Я міг би возити на тому судні й інші речі, всілякі goods[61], сер, і продавав би на тих островах, іа, це б я міг робити. У мене там сила знайомств, пане Бонді. А водночас міг би мати на судні такі tanks для тих моїх ящірок…

– Про це, мабуть, можна поміркувати, – сказав пан Бонді. – Бо якраз недавно… Атож, нам треба шукати нових ринків для нашої промисловості. Якраз недавно я розмовляв про це з кількома людьми… Я не від того, щоб купити одно-двоє суден: одне для Південної Америки, а друге – для східних країв…

Капітан ожив.

– І добре зробиш, пане Бонді. Судна тепер страшенно дешеві, їх можна накупити повну гавань… – І капітан ван Тох пустився в технічні подробиці, де й за яку ціну продаються всякі vessels, boats і tank-steamers[62]; Г. X. Бонді не слухав його, а тільки розглядав.

Г. X. Бонді знався на людях. Він ні на мить не сприймав серйозно ящірок капітана ван Тоха; але сам капітан здавався йому вартим уваги. Чесний чоловік, безперечно. І знає умови там, на Півдні. Звичайно, божевільний. Але з біса симпатичний. У серці Г. X. Бонді забриніла якась фантастична струна. Кораблі з перлами й кавою, кораблі з прянощами й усіма пахощами Аравії. Г. X. Бонді опанувало те невиразне почуття, яке з’являлось у нього перед кожною важливою і вдалою постановою, – почуття, яке можна виразити словами: «Сам не знаю чому, але, мабуть, візьмусь за це діло». А capitain van Toch тим часом малював у повітрі своїми ручиськами судна з awning-decks[63] або з quarter-decks[64], розкішні судна, хлопче…

– Знаєте, що, капітане Вантох, – раптом сказав Г. X. Бонді, – приходьте ще раз за два тижні. Тоді й поговоримо про судна.

Capitain van Toch зрозумів, як багато означають ці слова. Він почервонів з радості і насилу вимовив:

– А ящірок… можна буде мені возити на тому пароплаві?

– Аякже! Тільки, прошу вас, нікому про них не кажіть. А то люди подумають, що ви збожеволіли… та й я з вами.

– А оці перли можна залишити тут?

– Можна.

– За., тільки мені треба вибрати дві гарненькі перлини, я хочу їх комусь послати.

– Кому?

– А одним там двом гесіасіогз. Ja, хай йому біс, стривай.

– Що?

– Сто чортів, як же їх звати? – Капітан ван Тох розгублено закліпав голубими очима. – От же дурна голова в мене, брате. Я вже не пам’ятаю, як звалися ті два bous…

– Щоб я пропав, коли це не Єнсен! – вигукнув якийсь чоловік у марсельському шинку.

Швед Єнсен звів очі.

– Стривай, – сказав він, – і помовч поки я тебе згадаю.

Він узявся рукою за лоб.

– «Морська чайка»? Ні. «Імператриця Індії»? Ні. «Пернамбуко»? Ні. Ага, згадав: «Ванкувер». Три роки тому на «Ванкувері», лінія Осака – Фріско[65]. А звати тебе Дінгль, шибайголово, і ти ірландець.

Чоловік вишкірив жовті зуби й сів за стіл.

– Right[66], Єнсене. І п’ю будь-яку горілку, коли частують. Звідки ти тут узявся?

Єнсен кивнув головою кудись убік:

– Я тепер плаваю на лінії Марсель – Сайгон. А ти?

– А я маю відпустку, – похвалився Дінгль. – То оце їду додому – подивитися, скільки там у мене прибуло дітей.

Єнсен поважно закивав головою.

– Що, знов витурили? Пияцтво на службі і таке інше. Якби ти, хлопче, ходив до Християнської спілки, як я, то…

Дінгль весело вишкірився.

– Оце тут твоя Християнська спілка?

– Таж сьогодні субота, – буркнув Єнсен. – А де ж ти плавав?

– А на одному трампі, – ухильно відказав Дінгль. – Усякі острови там на Півдні.

– Хто капітан?

– Такий собі ван Тох, голландедь, чи що.

Швед Єнсен на хвильку замислився.

– Капітан ван Тох. Я з ним теж колись плавав, брате. Судно – «Кандон-Бандунг». Лінія – від чорта до диявола. Гладкий, лисий і лається навіть по-малайському, аби крутіш було. Знаю добре.

– Він уже й тоді був такий схиблений? Швед похитав головою.

– Старий Тох – all right[67], будь певен.

– Він уже й тоді возив із собою тих своїх ящірок?

– Ні. – Єнсен на мить завагався. – Щось таке я чув… у Сінгапурі. Один патякало там молов язиком про це.

Ірландець трохи образився:

– То не патякання, Єнсене. То свята правда – про ящірок.

– Той, у Сінгапурі, теж казав, що це правда, – пробурчав швед. – Та однаково дістав по зубах, – додав він переможно.

– То послухай, що я тобі про це розкажу, – не здавався Дінгль. – Вже хто-хто, а я знаю. Я те стерво бачив на власні очі.

– І я бачив, – буркнув швед. – Майже чорні, разом із хвостом десь так метр шістдесят і ходять на задніх лапах. Знаю.

– Ой гидкі! – аж здригнувся Дінгель. – Поспіль у бородавках. Матінка пресвята, я б нізащо на світі не доторкнувся до них! Адже воно, мабуть, отруйне.

– Пусте, – заперечив швед. – Я, брате, колись служив на судні, що перевозило людей. На верхній і нижній палубі повно люду, і жінок теж і таке інше. І танцюють, і в карти грають… Я там був. Кочегаром, розумієш? А тепер скажи мені, телепню: що отруйніше?

Дінгль сплюнув.

– Якби то були крокодили, я б ні слова не сказав. Я теж одного разу віз гаддя для звіринцю – з Банджер-масіна. Ото був сморід! Але ці ящірки… То страх які чудні звірі, Єнсене. Вдень то ще дарма, вдень вони сидять у таких басейнах з водою: але вночі вилазять із них – і чап-чап, чап-чап… Аж кишіло по всьому судну. Спинається на задні лапи і повертає голову вслід за тобою… – Ірландець перехрестився. – І цмокають на тебе язиком – «ц-ц-ц», як оті повії в Гонконгу. Хай мені бог простить, але я гадаю, – тут якесь нечисте діло. Якби не так скрутно було з роботою, я б там і години не лишився, Єнсе. Ані години.