Широкими кроками Заруба гнав по вулицях. Він почував себе так, наче був п’яний або снив; усе довкола було зовсім не таке, як дванадцять років тому: більше, гамірніше, метушливіше. Самих людей он скільки! Зарубі аж сумно стало, йому здається, наче він десь на чужині й не може навіть порозумітися з цими людьми.

Якби лиш дістатися на вокзал та поїхати додому, додому…

Раптом він почув іззаду крик, і хтось шарпнув його на тротуар.

– Ви чого не йдете тротуаром? – визвіряється на нього шофер. Заруба хоче відповісти, але не може; тільки прохарчав щось і побіг далі. «Тротуаром! – думає він. – Мені тротуару мало, люди добрі, я кваплюся, я хочу додому, скажіть, будь ласка, як пройти на Північно-Західний вокзал!» Може, оцією найлюднішою вулицею, вирішив він, оцією, де ціла вервечка трамваїв їде. І де лиш набралося стільки людей? Адже їх тут ціле юрбище, і всі йдуть в один бік, напевне, до вокзалу, і так біжать, щоб не спізнитися на поїзд. Височенний Заруба піддав ходу, щоб не лишитися позаду; бач, людям уже не вистачає тротуару, вони сунуть серединою вулиці – щільний, галасливий натовп, і весь час до нього пристають нові й нові, біжать підтюпцем і щось кричать; і враз заревли всі – протягло й гучно.

Зарубу сп’янив той гамір, у нього голова пішла обертом. Господи, як гарно, стільки люду! А попереду вже заспівали щось на маршовий мотив. Заруба вирівнює ходу і завзято гупає ногами, а довкола нього вже всі співають, і в Заруби щось розтає й наливається в грудях, воно немов душить його, рветься з горла, і це спів: раз-два, раз-два, Заруба співає пісню без слів, мугикає, гуде густим басом. Що ж це за пісня? Чи неоднаково, я їду додому, я їду додому! Височенний Заруба вже виступає в першому ряду й співає, не словами, але так йому гарно співається, раз-два, раз-два, піднісши руку, Заруба сурмить, мов слон, у нього таке відчуття, ніби звучить усе його тіло, живіт вібрує, мов бубон, груди голосно гудуть, а в горлі йому так приємно, ніби він п’є або плаче. Тисячі людей кричать: «Ганьба! Ганьба урядові!», – але Заруба не може зрозуміти, що вони кричать, і переможно трубить: «А-а! А-а!» Махаючи довгою рукою, Заруба йде на чолі всіх, рикає, реве, співає, бушує, тарабанить кулаками в груди, і з уст його вилітає гучний крик, що підноситься над усіма головами, мов розмаяний прапор. «Уа-ва, уа-ва!» – сурмить Заруба на всю горлянку, всіма легенями, всім серцем, заплющуючи очі, як півень, що кукурікає. «Уа-ва! А-а! Ура-а!» Та ось натовп чомусь зупинився, не може йти далі, відкочується назад безладною хвилею, сопе й наїжачується збудженими вигуками. «Уа-ва! Ура-а!» Заруба, заплющивши очі, віддається тому великому, визволеному голосові, що здіймається з його нутра. І раптом його хапають чиїсь руки й захеканий голос харчить йому в вухо: «Іменем закону я вас заарештовую!»

Заруба вирячив очі; на одній його руці повис поліцай і витягає його з купки людей, що шарпається туди й сюди. Заруба зойкнув з жаху і хоче вирвати руку в поліцая, а той викручує її. Заруба ревнув з болю й другою рукою, мов довбешкою, вдарив поліцая по голові. Поліцай почервонів і пустив його, а за мить і сам Заруба дістав кийком по голові, й ще раз, і ще, й ще! Дві здоровезні руки закрутились, мов крила вітряка, падаючи на чиїсь голови, та враз на них, мов бульдоги, почепилися два чоловіки в касках. Заруба, заїкаючись від жаху, намагається струснути їх, стусає ногами кругом себе, шарпається, мов шалений, його кудись тягнуть і штовхають, два поліцаї ведуть його за викручені руки спустілою вулицею – раз-два, раз-два. Заруба йде, як овечка… «Скажіть, будь ласка, як дійти до Північно-Західного вокзалу? Адже мені треба їхати додому».

Два поліцаї майже вкинули його в двері комісаріату.

– Як вас звати? – гримнув на нього злий, холодний голос.

– Антонін Заруба, – хрипко прошепотів здоровань.

– Де живете?

Заруба безпорадно знизав плечима.

– На Панкраці, – видушив із себе він. – В одиночній камері.

Хоч воно й не годиться, але так сталося: три юристи сиділи й радились, як визволити Зарубу з цієї халепи – голова суду, прокурор і офіційно призначений адвокат.

– Нехай той Заруба відмагається від усього, – сказав прокурор.

– Не можна, – відказав голова суду. – Він на попередньому допиті зізнався, що бився з поліцаями. А коли вже сам зізнався, бовдур…

– А якби ті поліцаї заявили, що не впізнають Зарубу напевне, – запропонував адвокат, – що то міг бути хтось інший…

– Ну що ви, – обурився прокурор. – Невже ми маємо підбивати поліцаїв на брехню? Адже вони з певністю пізнають Зарубу. Найкраще – якби його визнали ненормальним. Зажадайте психіатричного обстеження, колего, і я вас підтримаю.

– Та це можна, чом ні, – погодився адвокат. – Але що, як лікарі не визнають його божевільним?

– Яз ними побалакаю, – сказав голова суду. – Хоч і не годиться так, але… Хай йому біс, мені не хотілось би, щоб… Заруба за таку дурницю сидів довіку. Що завгодно, тільки не це. Господи, півроку б я йому дав, і оком не моргнувши; але щоб він сидів до самої смерті – це мені, панове, страшенно не теє… не подобається.

– Як не допоможе психічна ненормальність, то буде кепсько, – розмірковував прокурор. – Що я можу вдіяти? Я мушу кваліфікувати його вчинок як злочин; що мені більше лишається? Якби той йолоп хоч десь у шинку побував, то можна б вирішити, що він був просто п’яний, та й квит.

– Прошу вас, панове, – наполягав голова суду, – зробіть уже якось, щоб я міг його пустити. Я старий чоловік, і мені страх як не хочеться брати на себе… ну, самі знаєте що.

– Важке діло, – зітхнув прокурор. – Ну, побачимо. Може, щось вийде з тими психіатрами. Розгляд справи завтра, так?

Але до розгляду справи не дійшло. Вночі Антонін Заруба повісився – очевидно, зі страху перед карою. А що він був занадто довготелесий, то висів так чудно, наче сидів на підлозі.

– Паскудна історія, – буркнув прокурор. – Господи, яка дурна історія! Та принаймні ми тут не винні.

– Авжеж, красти треба вміючи, – озвався пан Їлек. – Так казав і Балабан, той самий, що наостанку впорав касу у фірмі «Шолле і компанія». Той Балабан був такий культурний, розважливий злодій; і немолодий уже – а з досвідом, певна річ, і розуму прибуває. Молодих здебільшого підганяє азарт; звісно, з наскоку багато що може вдатись. Та як почнеш думати, то запал звичайно пропадає, і тоді берешся за діло, тільки гарненько все зваживши. Так воно й у політиці, й у всьому.

Отож той Балабан казав, що в усякому ділі є свої правила. Приміром, фахівцеві по касах завжди слід працювати самому, бо на інших покладатися не можна; по-друге, не слід довго працювати в одному місті, бо незабаром твою руку пізнаватимуть; а по-третє, треба не відставати від свого часу й вивчати все, що з’являється в твоєму фахові нового. Та водночас краще не занедбувати традицій і не дуже вирізнятись, бо чим більше злодіїв працюватиме однаково, тим важче буде поліції. Тому Балабан держався ломика, хоч мав і електричний дриль, та навіть і термітом умів користуватися. Він казав, що братись за оті новітні панцерні сейфи не варто – це тільки для хвальків та честолюбців, а він воліє старі солідні фірми зі старомодними залізними шафами, де лежать справжні гроші, готівка, а не якісь там чеки. Так, у нього, в того Балабана, все було як слід обмірковано й зважено. Він, крім того, торгував старовинною бронзою, заробляв дещицю й маклерством, менджував і кіньми – одне слово, не бідував. І ось він вирішив, що впорає ще одну касу, та й покине це діло. Але робота буде така чиста, що молоде покоління аж роти пороззявляє. Бо головне, мовляв, не в тому, щоб загребти великі гроші; головне, казав Балабан, не попастися.

Ну, і нагледів він собі ту останню касу у фірми «Шолле і компанія» – знаєте, ота фабрика в Бубнах. І роботу зробив справді так, що вже чистіш нікуди. Мені про це розповідав один агент із поліції, такий собі Піштора. Балабан заліз до контори вікном із подвір’я, виламавши грати; але так уже чисто ті грати вийняв, казав Піштора, що любо глянути, навіть не насмітив – такий ото майстер з нього був. І саму касу відчинив з першої спроби, жодної зайвої дірки чи дряпини не зробив, навіть фарби марно не обдер. Зразу видно було, казав Піштора, що цей чоловік любить своє діло. Ту касу потім забрали до криміналістичного музею, як зразок майстерної роботи. Відкривши касу, Балабан забрав гроші – щось із шістдесят тисяч, – з’їв шматок хліба з салом, принесений із собою, і виліз тим самим вікном; він полюбляв казати, що полководець і грабіжник повинні дбати насамперед про відступ. Потім заніс гроші до небоги, інструмент – до приятеля, якогось Лізнера, прийшов додому, почистив костюм і черевики й ліг спати, як кожна порядна людина.