– Але ж хоч поясніть мені, пане комісаре, – сплеснув руками пан Рибка. – Адже тут щось таке загадкове, таке таємниче…
– Правда, – погодився пан Бартошек і замислився. – Ви, добродію, й уявлення не маєте, скільки таємничого на світі. Що дім, що родина, то й таємниця. Ось як я йшов сюди, в отому он будиночку заридала молода жінка. Таємниці, добродію, це не наше діло. Нам платять за порядок. Невже ви думаєте, що ми вистежуємо якогось там злочинця з цікавості? Ні, ми його вистежуємо, щоб заарештувати. Повинен бути порядок.
– От бачте, – підхопив пан Рибка. – А скажіть самі, який же це порядок, коли хтось серед вулиці… ну, скажімо, знявся в повітря?
– А це залежить від того, як тлумачити такий факт, – відказав комісар. – Існує поліційний припис: коли є небезпека впасти з великої височини, людина повинна прив’язуватись. У випадку порушення цього припису за першим разом попереджують, за другим – штрафують. Коли цей добродій з власної волі знявся вгору, постовий поліцай, звичайно, мав би його попередити, що треба пристебнутися страхувальним поясом; але тут, певне, не було постового, – додав він, наче виправдовуючись. – Бо ж він лишив би сліди. А втім, може, цей добродій зник звідси якось інакше.
– Але ж як? – ухопився за ті слова пан Рибка. Комісар Бартошек покрутив головою.
– Важко сказати. Може, його взято живим на небо абощо… – невпевнено сказав він. – Це, правда, можна вважати викраденням – якщо його взято на небо силоміць; але такі речі, я гадаю, звичайно відбуваються за згодою обраної особи. А може, цей чоловік уміє літати? Вам ніколи не снилося, ніби ви літаєте? Отак ледь-ледь відштовхнетеся ногою –і вже летите… Дехто літає, як повітряна куля, але я, коли літаю вві сні, мушу час від часу відштовхуватись від землі ногою – мабуть, через оцю важку форму та шаблю. Може, той чоловік заснув, ідучи, та й почав уві сні літати. А це ж не заборонено, добродію. Правда, на людній вулиці постовий мусив би зробити йому зауваження. Або, стривайте, може, це була левітація? Адже спірити вірять у левітацію; а спіритизм також не заборонений. Мені казав один чоловік, пан Баудиш, ніби він сам бачив, як медіум висів у повітрі. Хтозна – може, воно й правда.
– Ну що ви, пане комісаре! – відказав пан Рибка докірливо. – Невже ви в це вірите? Адже це було б таке порушення законів природи…
Пан Бартошек скептично здвигнув плечима.
– Ет, добродію! Хто-хто, а я знаю, що люди порушують будь-які закони й розпорядження. Якби ви служили в поліції, то знали б про це більше… – Комісар махнув рукою. – Тож я не здивуюся, коли вони й закони природи порушать. Люди – велика сволота, голубе мій. Ну, добраніч. Щось холод пробирає…
– Може, зайдете до мене, вип’єте склянку чаю… або чарку сливовиці? – запропонував пан Рибка.
– Чом ні, – меланхолійно буркнув комісар. – У формі нам незручно й до пивниці зайти посидіти. Через це поліція так мало п’є…
– Кажете, щось загадкове… – заговорив він знову, сидячи в кріслі й замислено дивлячись, як тане сніг на носку його черевика. – Дев’яносто дев’ять чоловік із ста проминуло б ті сліди й нічого не помітило. Та й ви самі в дев’яноста дев’ятьох випадках із ста не помічаєте з біса загадкових речей. Дідька лисого ми знаємо про те, що буває на світі. Не загадкового дуже мало. Порядок не загадковий. Правосуддя не загадкове. І поліція не загадкова. Але кожна людина, що йде по вулиці, – вже загадкова, бо нам до неї зась, добродію. От коли вона щось украде, то стає вже не загадкова, бо ми її заарештуємо, та й усе; тоді принаймні ми знаємо, що вона робить, і можемо будь-коли подивитись на неї крізь вічко в дверях. От газетярі пишуть, скажімо: «Загадкове вбивство! Знайдено труп!» А що в тому трупі загадкового? Коли він потрапить у наші руки, ми його виміряємо, сфотографуємо, зробимо розтин і тоді знатимемо кожну ниточку на ньому, знатимемо, що цей чоловік їв наостанці, і від чого вмер, і все-все. Крім того, ми знатимемо, що його хтось убив – найімовірніше через гроші. Це все таке ясне й неприкрите… Чаю мені налийте міцненького. Всі злочини ясні, добродію: в них принаймні видно мотиви і все інше. А от що думає ваша кицька – це вже загадка. І що сниться вашій служниці, і чому ваша дружина так замислено дивиться у вікно. Усе на світі загадкове, добродію, крім карних злочинів; а от кримінальний злочин – це точно окреслений шмат дійсності, певний фрагмент, який ми освітили своїм ліхтариком. Ось, приміром, якби я тут розгледівся, то чимало б дізнався про вас, але я дивлюся на носок свого черевика, бо офіційно мені до вас нема діла: вас ніхто ні в чому не обвинувачує, – додав він, сьорбаючи гарячий чай.
– У людей є дивне уявлення, – знову почав він за хвилинку, – ніби поліція, а насамперед таємна поліція цікавиться загадковим. Нам начхати на загадкове; нас цікавлять порушення. Злочин цікавить нас, добродію, не тому, що він загадковий, а тому, що він заборонений. Ми ганяємось за тим чи іншим негідником не з інтелектуального інтересу; ми за ним ганяємось, щоб заарештувати його ім’ям закону. Адже підмітальники не бігають по вулиці з мітлою, щоб у поросі читати людські сліди, а щоб підмести й прибрати все те свинство, якого там наробить життя. В порядку нема й крихти загадковості. Наводити порядок – страшенно брудна робота, добродію; хто хоче, щоб було чисто, тому доводиться стромляти руки в усяку гидоту. Але ж хтось мусить це робити, – сказав він меланхолійно, – як хтось мусить різати телят. Різати телят із цікавості – це жорстокість; таке діло має бути тільки ремеслом, для заробітку. Коли хто зобов’язаний щось робити, то він принаймні знає, що має право це робити. Правосуддя, щоб ви знали, повинне бути непомильним, як таблиця множення. Я не знаю, чи ви змогли б довести, що кожна крадіжка негарна, але я вам доведу, що кожна крадіжка заборонена, бо, як ви що вкрадете, я вас неодмінно заарештую. Якби ви розсипали на вулиці перли, постовий зауважив би вам, що ви засмічуєте вулицю. Але якби ви почали творити чудеса, ми б вам не змогли цього заборонити – хіба що кваліфікували б це як порушення громадського спокою чи недозволену дію. Щоб ми втрутилися, має статися щось неподобне.
– Та невже ви більш нічого знати не хочете, пане комісаре? – відказав пан Рибка, невдоволено засовавшись. – Тут ідеться про… таку дивовижну річ… а ви…
Пан Бартошек знизав плечима.
– А я не звертаю уваги. Коли хочете, добродію, я накажу усунути ці сліди, щоб вони не порушували вашого нічного спокою. Більше я нічого не можу зробити. Ви нічого не чуєте? Ніяких кроків? Це йде наш патруль; значить, уже сім хвилин на третю. Добраніч.
Пан Рибка провів комісара за хвіртку; посеред вулиці ще видно було той недокінчений, незбагненний рядок слідів.
Другим тротуаром наближався патрульний.
– Мімро! – покликав його комісар. – Що там нового?
Поліцай Мімра відсалютував і доповів:
– Нічогісінько, пане комісаре. Отам, коло сімнадцятого номера, кіт нявкав надворі, то я подзвонив, щоб його впустили. В дев’ятому хвіртка була не замкнена. На розі розкопали вулицю, а червоного ліхтаря не повісили; а на Маршіковій крамничці відірвалася з одного боку вивіска. Треба сказати, щоб уранці зняли зовсім, а то комусь на голову впаде.
– Це все?
– Усе, – відказав патрульний Мімра. – Вранці годилось би посипати тротуари, щоб хто не зламав ногу; о шостій би треба подзвонити всім…
– Гаразд, – сказав комісар Бартошек. – Добраніч!
Пан Рибка ще раз глянув на ті сліди, що вели у безвість. Але там, де був останній слід, тепер видніли два чіткі відбитки казенних чобіт поліцая Мімри, а звідти ці широкі ступаки тяглися правильним і виразним рядочком далі.
– На все добре, – зітхнув пан Рибка й пішов спати.
КУПОН[223]
Того спекотного серпневого вечора на Стрілецькому острові[224] було повно люду, тож Мінці з Пепою довелося сісти за столик, за яким уже сидів добродій із густими, сумно обвислими вусами.
