– Та це ж усе про ту пригоду з автомобілем, – здивувався поет. – Невже не зрозуміло?

– По-моєму, не дуже, – сказав д-р Мейзлік критично, – Чогось я, з цих віршів не бачу, що п’ятнадцятого липня о четвертій годині ранку на Житній вулиці автомобіль із таким і таким номером збив п’яну шістдесятирічну жебрачку Божену Махачкову. Потерпілу відвезено в тяжкому стані до міської лікарні. Про всі ці факти, наскільки я помітив, у вашому вірші не згадано? добродію.

– Так це ж тільки сира, поверхнева дійсність, – відказав поет, обмацуючи свій ніс. – А поезія – то дійсність внутрішня, глибинна. Поезія – це вільні, надреальні уявлення, які дійсність будить у підсвідомості поета, розумієте? Ну, всякі зорові та слухові асоціації. Ось їх і повинен сприйняти читач, і тоді він зрозуміє вірші, – докірливим тоном пояснив Нерад.

– Е, ні, даруйте, – насупився Мейзлік. – А втім – дайте-но мені цей ваш опус. Ну, ось ви тут написали: «Марш темних будинків раз два на місці стій». Поясніть, будь ласка, як це розуміти.

– Житня вулиця, – спокійно відказав поет. – Два ряди будинків.

– А чому це саме Житня, а не Національний проспект, скажімо? – запитав Мейзлік скептично.

– Бо Національний проспект не такий рівний, – переконливо відповів Нерад.

– Далі… «Світанок грає на мандоліні». Ну, хай уже. «Чому так зашарілась дівчино чому?» Вибачте, звідки тут дівчина?

– Заграва, – пояснив поет лаконічно.

– Ах так. «Машиною в сто двадцять кінських сил поїдемо аж на край світу». Що це?

– Ну, це про ту автомашину, – розтлумачив поет.

– Вона справді мала мотор у сто двадцять сил?

– Не знаю. Я мав на увазі те, що вона їхала швидко.

– Ага. «А може в Сінгапур». Ради бога, чому саме в Сінгапур?

Поет знизав плечима.

– Оцього вже не знаю. Може, тому, що там живуть малайці.

– А до чого тут малайці?

Поет розгублено засовався на стільці.

– Може, машина була брунатного кольору? – сказав він замислено. – Щось брунатне там напевне було, Інакше звідки б узявся Сінгапур?

– А інші очевидці кажуть, що вона була синя, темно-червона або чорна, – відповів Мейзлік. – Бачте, який вибір. На чиєму ж кольорі спинитись?

– На моєму, – відказав поет. – Він приємніший.

– «Кохання наше в поросі простерте о дівчино о квіте зломлений», – читав далі Мейзлік. – Зломлений квіт – це, виходить, п’яна жебрачка?

– Невже я мав так і написати – «п’яна жебрачка»? – уразився поет. – Для мене то була просто жінка, і все.

– Ага! А це що – «о лебедина шия і перса й барабан і тарілки»? Це вільні асоціації?

– Покажіть-но, – трохи спантеличено попросив поет і схилив голову над папірцем. – Справді: «лебедина шия і перса й барабан і тарілки» – що ж воно таке?

– Про це ж я й питаю, – буркнув Мейзлік досить ущипливо.

– Стривайте… – замислено мовив поет. – Щось там мусило бути таке, що підказало мені… Слухайте, а вам не здається, що двійка схожа на лебедину шию? Ось гляньте.

I написав олівцем цифру 2.

– Ага, – сказав Мейзлік уже уважніше. – А перса?

– Та це ж цифра три – дві кругленькі дужки, правда? – здивувався сам поет.

– Тут іще барабан і тарілки! – з напруженим інтересом вигукнув слідчий.

– Барабан і тарілки… – Нерад задумався. – Барабан і тарілки… може, це п’ятірка? Ось дивіться, – і він написав цифру 5. – Кругле черевце внизу – барабан, а над ним – тарілки.

– Заждіть… – Мейзлік написав на папірці число 235. – Ви, значить, певні, що машина мала номер двісті тридцять п’ять?

– Я взагалі не помітив ніякого номера, – рішуче заперечив Нерад. – Але щось таке там мусило бути, бо звідки ж воно взялось би в мене? – додав він якось розгублено, вдивляючись у свій твір. – А знаєте, це найкращі рядки в усьому вірші.

Через два дні д-р Мейзлік завітав до поета; цього разу Нерад не спав, у нього була якась дівчина, і він марно шукав очима вільний стілець, щоб посадити слідчого.

– Та я на одну хвилиночку, – сказав Мейзлік. – Я тільки зайшов сказати, що машина мала номер двісті тридцять п’ять.

– Яка машина? – зчудувався поет.

– «О лебедина шия і перса й барабан і тарілки», – одним духом висипав Мейзлік. – I з Сінгапуром теж правда.

– А! – згадав поет. – От бачте, це вам і є внутрішня дійсність. Хочете, я прочитаю вам ще кілька своїх віршів? Тепер ви вже розумітимете їх.

– Хай іншим разом, – квапливо відповів слідчий. – Коли знов буде якась така справа,

– Пане суддя, у мене тут справа з тяжким скаліченням, – доповів поліцай Гейда судді Тучекові. – Ну й спека, хай йому абищо!

– А ви розсупоньтеся, щоб зручніш було, – порадив суддя.

Гейда поставив рушницю в куток, кинув каску додолу й розстебнув ремінь і мундир.

– Уф, – відсапався він. – Бісів хлопцюга! Пане суддя, такого випадку в мене ще не бувало. Ось подивіться, – поліцай підняв з підлоги щось важке, зав’язане в синю носову хусточку, – увійшовши, він поклав той клуночок біля дверей, – розв’язав ріжки хусточки, і суддя побачив каменюку завбільшки з людську голову. – Подивіться-но, – повторив Гейда наполегливо.

– А що тут такого дивного? – спитав суддя, постукавши по каменюці олівцем. – Це брусковий камінь, правда?

– Атож, – підтвердив Гейда, – і чималий кругляк. Отже, пане суддя, рапортую: Лисицький Вацлав, дев’ятнадцяти років, працює і мешкає в цегельні… записали? – пожбурив доданий до цього камінь вагою п’ять кілограмів дев’ятсот сорок дев’ять грамів у Франтішека Пуділа, селянина з села Дольній Уєзд, будинок номер чотирнадцять… записали? – і влучив його в ліве плече, наслідком чого було ушкодження суглоба, перелам плечової кістки і ключиці, відкрита рана плечового м’яза, розрив сухожилка й м’язової оболонки… записали?

– Так, – відповів суддя. – І що ж тут такого надзвичайного?

– Еге, зараз побачите, пане суддя! – з притиском оголосив Гейда. – Я розповім усе по порядку. Три дні тому кличуть мене до цього Пуділа. Та ви його знаєте, пане суддя.

– Знаю, – підтвердив той. – Ми його двічі притягали: раз за лихварство, а другий…

– За азартну гру. Оце ж той самий Пуділ. У нього черешневий садок аж над річкою, а там Сазава повертає, і вона ширша, ніж деінде. Отож уранці Пуділ послав по мене – щось із ним сталося. Приходжу я – він лежить у ліжку, стогне й лається. Розказує, нібито пішов увечері в садок подивитись на черешні й застукав на дереві якогось хлопчака, що напихав ягодами кишені. А той Пуділ, знаєте, трохи скажений; то він скинув ремінь, стяг хлопця за ногу з дерева і ну його шмагати. Аж раптом хтось кричить на нього з того берега: «Пуділе, пустіть хлопця!» А Пуділ трохи недобачає – мабуть, від пияцтва, – то він розгледів тільки, що на тому боці хтось стоїть і дивиться на нього. Тому він огризнувся, аби не змовчати: «Не лізь не в своє діло!» – і періщить хлопця ще дужче. «Пуділе, – загорлав той чоловік за річкою, – пустіть хлопця, чуєте?» Пуділ подумав: «А що він мені зробить?» – і гукає йому: «Іди ти знаєш куди, бовдуре!» Тільки-но він це гукнув, як його щось зі страшенною силою вдарило в ліве плече й звалило на землю; а той, з другого берега, каже: «На ж тобі, чортів жмикруте!» То ви знаєте, Пуділ навіть підвестись не зміг – мусили нести його додому. А біля нього лежала оця каменюка. Вночі ж таки послали по лікаря, той хотів відвезти Пуділа до лікарні, бо в нього там кістки розтрощені, і ліва рука так уже нібито й зостанеться калічною. Та Пуділ у цю пору, в жнива, не захотів до лікарні. Отож уранці він послав по мене, щоб я заарештував того поганця, того лобуряку, що так його скалічив. Отаке-то.

Але як побачив я ту каменюку, то, ви знаєте, аж рота роззявив. Це не простий брусковий камінь, а з домішкою колчедану, отож він насправді ще важчий, ніж на погляд. Ось спробуйте підняти; я, прикинувши в руках, сказав, що тут шість кілограмів, і помилився тільки на п’ятдесят один грам. Таку каменюку сплоха не жбурнеш! Тоді я пішов у той садок подивитись. Знайшов те місце, де впав Пуділ, – там трава притолочена, – й бачу, що звідти до води ще метрів зо два, а річка там, на закруті, добрих чотирнадцять метрів завширшки. Я аж підскочив. Кричу, щоб мерщій принесли мені вісімнадцять метрів шпагату. Тоді забив кілочок там, де впав Пуділ, прив’язав до кілочка шпагат, роздягся, другий кінець мотузочки в зуби – і поплив на той бік. І що б ви сказали, пане суддя: ледве-ледве вистачило шпагатини до берега, а там же над водою укіс, вимощений каменем, і аж нагорі над укосом стежечка. Я тричі переміряв: від кілочка до стежки точно дев’ятнадцять метрів і двадцять сім сантиметрів.