– Слухайте, Яновіц, – схвильовано мовив прокурор, – ваш ясновидець справді якесь диво. Адже він змалював точний портрет. Сильна, рішуча людина, що бачить у інших тільки здобич і майстерно веде свою гру; раціоналіст, що холодно обмірковує всі свої вчинки й за жодним із них не жалкує; джентльмен і водночас актор. Пане Яновіц, ваш Карадаг розгадав його на всі сто процентів!
– От бачте, – зрадів Яновіц. – А не казав я вам? То був лист від Шліфена з Ліберець, правда?
– Якого там Шліфена! – вигукнув прокурор. – То був лист одного вбивці, пане Яновіц.
– Ти ба! – здивувався пан Яновіц. – А я думав, що це від текстильника Шліфена; бо він, знаєте, великий шахраюга, той Шліфен.
– Ні. Це був лист Гуго Мюллера, отого братовбивці. Ви звернули увагу, коли ясновидець згадав про човен на ставку? З того човна Мюллер кинув у воду свого брата.
– Та що ви кажете! – вжахнувся пан Яновіц. – От бачте! Правда, дивовижний талант, пане прокуроре?
– Безперечно, – погодився пан Клапка. – Як він розгадав усю натуру того Мюллера й мотиви його злочину! Просто феноменально, пане Яновіц. Навіть я б не змалював Мюллера так влучно. А ваш ясновидець помацав кілька рядків, написаних Мюллером, – і все… Ні, тут щось таки є, пане Яновіц. Мабуть, людське письмо справді випромінює якийсь особливий флюїд, чи що.
– А що я вам казав? – тріумфував пан Яновіц. – Будь ласка, пане прокуроре, покажіть мені той лист: я ще ніколи не бачив письма вбивці.
– Прошу, – погодився прокурор і видобув з кишені конверт. – Між іншим, лист дуже цікавий, – додав він, виймаючи аркушик із конверта – і раптом змінився на виду. – А втім… пане Яновіц… – промовив він якось розгублено, – це ж документ із судової справи, і я… не маю права показувати його вам. Вибачте.
За хвилинку прокурор уже біг додому, навіть не помічаючи, що йде дощ. «Ох, йолоп! – лаяв він себе. – Ох, кретин! Як це могло статися? Ідіот! Замість Мюллерового листа в поспіху схопив свої власні нотатки до обвинувачення й запхав у конверт. Розтелепа! То це було моє власне письмо! Красно дякую! Ну, стривай, дурисвіте, я до тебе доберуся!»
А втім, почав заспокоювати себе прокурор, хіба той ясновидець казав про нього щось таке вже погане? Дивовижна сила волі, не здатен на підлоту; має свої суворі моральні принципи… Це ж, власне, досить приємна характеристика. Не знаю докорів сумління? Слава богу, я не маю за що докоряти собі: я тільки виконую свій обов’язок. Щодо раціоналізму – теж правда. Ну, а щодо позерства – тут він трохи наплутав. Усе-таки він шарлатан.
Раптом прокурор зупинився. «Ну звісно, – зринула думка, – те, що казав цей ясновидець, пристає до більшості людей! Це ж просто загальники. Кожна людина – трохи позер і трохи користолюбець. У цьому весь фокус: говорити таке, щоб кожен упізнав себе. От і все», – вирішив прокурор і, розкривши парасольку, подався додому своєю звичайною рівною й енергійною ходою.
– Господи боже! Вже сьома година! – нарікав голова суду, скидаючи мантію. – Знов засиділися хтозна-поки. Ще б пак – прокурор говорив цілих дві години! Але таки домігся свого, колего: з такими мізерними доказами смертна кара – це таки успіх. Правда, цих присяжних ніколи не вгадаєш. Але ж гарно говорив, – провадив голова, миючи руки. – Особливо коли характеризував Мюллера. Просто портрет намалював: потворна, нелюдська натура вбивці… аж моторошно слухати. Пам’ятаєте, колего, як він сказав: «Це не звичайний злочинець; він не здатен на підлоту, він не збреше й не вкраде. А коли вбиває, то робить це так спокійно, ніби дає мат на шахівниці. Він убиває не в запалі, а з холодним розрахунком, ніби розв’язує математичну задачу або технічну проблему». Дуже добре сказано, колего. І далі: «Вийшовши на влови, він бачить у людях тільки здобич…» Правда, з тим тигром вийшло, здається, трохи надміру театрально, але присяжним сподобалося.
– Або ще оті його слова, – озвався член суду: – «Цей убивця ніколи не жалкує за своїми вчинками: він завжди певний себе, завжди спокійний за себе; він не знає докорів сумління».
– А оце психологічне спостереження, – провадив голова, витираючи рушником руки, – що це актор і позер, якому хочеться приголомшити світ своїми вчинками…
– Так, Клапка небезпечний супротивник… – з повагою підтвердив член суду.
– Дванадцятьма голосами – «винен»! – дивувався голова. – Хто б подумав! Клапка все ж таки домігся свого. Для нього це як гра в шахи або полювання. Він у кожну справу отак угризається!.. Не хотів би я, колего, щоб він був моїм ворогом.
– Йому приємно, що люди бояться його, – докинув член суду.
– Трохи самозакоханий, що правда, то правда, – замислено сказав шановний голова. – Але в нього дивовижна сила волі… прагнення успіху. Це велика сила, колего, але… – голова суду не знайшов потрібного слова. – Ну, ходімо вже вечеряти.
ЕКСПЕРИМЕНТ ПРОФЕСОРА РОУССА[197]
Серед присутніх були: міністр внутрішніх справ, міністр юстиції, начальник поліції, кілька депутатів парламенту та високопоставлених урядовців, визначні юристи, провідні вчені – і, звичайно, представники преси: адже без них не обходиться ніде.
– Панове, – почав професор Гарвардського університету Роусс, славетний американський учений, родом чех. – Експеримент, який я вам буду показати, ґрунтується на давніших дослідженнях моїх колег і співробітників; indeed[198], нового тут нема нічого, це… м-м-м… really[199]… Це, як то кажуть, стара пісня! – зраділо вигукнув професор, згадавши підходящий вислів. – Мені належить тільки метод… м-м-м… практичного використання деяких теоретичних висновків. Я прошу насамперед криміналістів оцінити те, що вони будуть побачити, з погляду їхньої practice[200]. Well[201].
Метод мій полягає ось у чому. Я сказатиму вам якесь слово, а ви повинні сказати мені інше слово, перше, яке спаде вам на думку, хай то навіть буде nonsense… м-м-м… дурниця… тобто нісенітниця. І врешті з тих слів, які ви будете мені сказати, я з’ясую, що є в вас у голові: про що ви думаєте і… м-м-м… що приховуєте. Зрозуміли? Я не вдаватимусь у теорію; тут відіграють роль асоціації, придушені бажання, трохи suggestion[202] і таке інше. Я скажу коротко: під час експерименту ви повинні… м-м-м… виключити волю й мислення; це вивільнить підсвідомі connexions[203], і я буду з них дізнатися, що… що… – славетний професор зам’явся, шукаючи слів. – Well, what’s on the bottom of your mind.
– Що є на дні вашої душі, – підказав хтось.
– Атож, атож, – задоволено підтвердив професор. – Ви тільки повинні вимовляти automatically[204], що спливе вам у ту мить на язик, без будь-який контроль, не стримуючи себе. А я потім буду аналізувати ваші уявлення. That’s all[205]. Усе це я спершу хочу показувати вам на одному кримінальному випадку… м-м-м… одному злочинці, а потім на комусь із присутніх – хто захоче. Well, пан начальник поліції зараз буде розповісти вам про того злочинця. Прошу, пане начальнику.
Начальник поліції підвівся й почав:
– Панове, чоловік, якого ви зараз побачите, – слюсар Ченек Суханек, власник клаптя ґрунту в Забеглицях. Він уже тиждень перебуває під попереднім арештом за підозрою в убивстві шофера таксі Йозефа Чепелки, який зник два тижні тому. Підстави для підозри такі: машину зниклого Чепелки знайдено в повітці заарештованого Суханека; на кермі й під сидінням водія є сліди людської крові. Але заарештований відмагається від усього: твердить, що купив машину у Чепелки за шість тисяч, бо сам хотів стати таксистом. Як з’ясовано, зниклий Чепелка справді казав, що хоче продати к бісу свою стару машину й кудись найнятися шофером; але розшукати його досі не пощастило. Оскільки більш ніяких доказів нема, завтра заарештованого Суханека мають передати до слідчої тюрми на Панкраці… Але я дістав дозвіл на те, щоб наш славетний співвітчизник, професор Роусс, провів на ньому свій експеримент. Будь ласка, пане професоре.
