– Так, сер. «Хто здобуде приз у цьогорічному дербі – Пелемська Красуня чи Гобернадор?»

– А ти як гадаєш, Енді?

– Гобернадор, сер; але пан Греггс каже, Пелемська Красуня. – Енді покивав головою. – «Купуйте англійські товари», сер. «Підтяжки Снайдера – найкращі в світі». «Ви вже купили новий шестициліндровий «Танкред-юніор»? Швидкий, недорогий, елегантний».

– Дякую, Енді. Досить уже.

– «Котра з кіноартисток найдужче подобається вам?»

У професора Петрова наїжачились чуприна й борода.

– Пробачте, сер Чарлз, – сказав він, – але мені вже час іти.

– Гаразд, ходімо. Енді, ти не заперечуватимеш, коли я пришлю до тебе кількох учених? Гадаю, вони охоче з тобою поговорять.

– Буду дуже радий, сер, – прорипіла саламандра. – До побачення, сер Чарлз. До побачення, професоре.

Професор Петров, роздратовано пирхаючи і щось мурмочучи, заквапився геть.

– Даруйте, сер Чарлз, – сказав він нарешті, – але чи не могли б ви показати мені якусь тварину, що не читає газет?

Учені, про яких говорив директор, були доктор медицини сер Бертрам, професор Ебіггем, сер Олівер Додж, Джуліан Фокслі та інші. Наводимо уривок із стенограми їхньої розмови з Andrias’ом Scheuchzeri.

– Як ваше ім’я?

– Ендрю Шейхцер.

– Скільки вам років?

– Не знаю. Ви хочете здаватись молодими? Носіть корсети «Лібелла».

– Який сьогодні день?

– Понеділок. Гарна погода, сер. Цієї суботи в Епсомі бігтиме Гібралтар.

– Скільки буде тричі по п’ять?

– А що?

– Ви вмієте рахувати?

– Умію, сер. Скільки буде сімнадцять помножити на двадцять дев’ять?

– Дозвольте запитувати нам, Енді. Перелічіть річки Англії.

– Темза…

– А ще?

– Темза.

– Інших не знаєте, так? Хто тепер на англійському троні?

– Король Георг. Хай благословить його бог!

– Гаразд, Енді. Хто найвидатніший англійський письменник?

– Кіплінг.

– Дуже добре. А ви читали щось із його творів?

– Ні. А як вам подобається Мей Уест[76]?

– Краще ми питатимемо вас, Енді. Що ви знаєте з історії Англії?

– «Генріха Восьмого»[77].

– Що ви про нього знаєте?

– Найкращий фільм останніх років. Розкішна постановка. Неповторне видовище.

– А ви бачили його?

– Ні. Хочете познайомитися з Англією? Купіть собі «форд-малючок».

– А що б ви найдужче хотіли побачити, Енді?

– Веслярські змагання Кембрідж – Оксфорд, сер.

– Скільки є частин світу?

– П’ять.

– Дуже добре. Перелічіть їх.

– Англія й усі інші.

– А які це інші?

– Більшовики й німці. І Італія.

– Де острови Гілберта?

– В Англії. Англія не зв’язуватиме собі рук на континенті. Англії потрібно десять тисяч літаків. Відвідайте узбережжя південної Англії.

– Можна подивитись на ваш язик, Енді?

– Можна, сер. «Чистіть зуби пастою «Фліт». Найекономніша, найкраща в світі, одне слово – англійський виріб. Хочете, щоб у вас гарно пахло з рота? Користуйтеся пастою «Фліт».

– Дякуємо. Досить. А тепер скажіть нам, Енді…

І так далі. Стенограма розмови з Andrias’ом Scheuchzeri складалася з шістнадцяти повних сторінок і була опублікована в журналі «The Natural Science»[78]. В кінці стенограми комісія фахівців так підсумувала результати свого досліду:

1. Andrias Scheuchzeri, саламандра, утримувана в лондонському зоопарку, вміє говорити, хоча й трохи рипучим голосом, запас слів у неї – близько чотирьохсот; вона говорить тільки про те, що чула або читала. Звичайно, ні про яке самостійне мислення у неї не може бути й мови. Язик у неї досить рухливий; голосових зв’язок ми за наявних обставин не могли дослідити детальніше.

2. Вищеназвана саламандра вміє читати, але тільки вечірні випуски газет. Цікавиться тими самими питаннями, що й пересічний англієць, і реагує на них таким самим способом, тобто у відповідності з усталеними загальнопоширеними поглядами. Її духовне життя – наскільки можна про нього говорити – складається майже цілком з уявлень і думок, розповсюджених у наш час.

3. Інтелекту її аж ніяк не слід переоцінювати, бо він ні в якому відношенні не вищий за інтелект пересічної людини.

Незважаючи на цей тверезий висновок експертів, Балакуча Саламандра стала сенсацією лондонського зоопарку. Коло басейну «Пупсика Енді» весь час тислася юрба цікавих, які прагнули поговорити з ним про все на світі, від погоди й до економічної кризи та політичного становища. Відвідувачі давали йому стільки шоколаду й цукерок, що він урешті захворів на тяжкий катар шлунка й кишок. Тоді відділ саламандр закрили, але було вже запізно: Andrias Scheuchzeri, на прізвисько Енді, загинув від наслідків своєї популярності. Отже, як видно, слава розбещує навіть саламандр.

Пан Повондра, швейцар у домі Бонді, саме був у відпустці в своєму рідному місті. Другого дня мало бути храмове свято, і коли пан Повондра вранці вийшов на вулицю, ведучи за руку свого восьмирічного сина Франтіка, по всьому Новому Страшеці пахло пирогами, а на вулицях так і мелькали жінки та дівчата, що несли сирі пироги до пекаря. На майдані вже поставили свої лотки два кондитери, один торговець склом та порцеляною і одна голосиста дама, що продавала всіляку галантерею. Було там ще й велике брезентове шатро. Миршавенький чоловічок, стоячи на драбинці, саме прилаштовував над входом вивіску.

Пан Повондра зупинився подивитися, що ж це має бути.

Щуплявенький чоловічок зліз із драбинки і вдоволено задивився на щойно почеплену вивіску. І пан Повондра здивовано прочитав:

Пан Повондра згадав кремезного, опасистого чоловіка в капітанському кашкеті, якого він колись упустив до пана Бонді. «От до чого докотився, бідолаха, – з жалем подумав швейцар. – Капітан, а мусить їздити по світі з якимсь нікчемним цирком! А такий же показний, здоровий чолов’яга був! Треба його побачити», – співчутливо сказав собі пан Повондра.

Тим часом чоловічок почепив біля виходу до шатра ще одну вивіску:

Пан Повондра завагався. Дві крони і крона за хлопця – трохи забагато. Але Франтік добре вчиться, а знати чужоземних тварин потрібно для освіти. Задля освіти пан Повондра здатен був на деякі жертви, а тому підійшов до низенького щуплявого чоловічка.

– Слухайте, приятелю, – сказав він, – я б хотів побалакати з капітаном ван Тохом.

Чоловічок випнув груди в смугастій майці:

– Це я, добродію.

– Ви капітан ван Тох? – здивувався пан Повондра.

– Так, – відповів чоловічок і показав витатуюваний на руці в нього якір.

Пан Повондра розгублено покліпав очима. Невже капітан так зсох? Та ні, не може бути.

– Я знаю капітана ван Тоха особисто, – сказав він. – Я Повондра.

– А, це інша річ, – відказав чоловічок. – Але наші саламандри справді від капітана ван Тоха, добродію. Справжні австралійські ящери, з гарантією. Будь ласка, заходьте. Саме починається велика вистава, – розсипався він, піднімаючи полотнище на вході.

– Ходімо, Франтіку, – сказав Повондра-батько і ввійшов до шатра.

За невеличкий столик поквапно сіла навдивовижу дебела й опасиста жінка. «Чудна парочка!» – подивувався пан Повондра, платячи свої три крони. В шатрі не було нічого – тільки стояла бляшана ванна і чимось неприємно тхнуло.