Після цих подій не забарились нові. Одного дня бельгійський пасажирський пароплав «Уденбург» гидив з Остенде до Ремсгейта. Саме посередині На-де-Кале вахтовий офіцер помітив, що за півмилі на південь від звичайного курсу судна «у воді щось діється»; а що він не міг розгледіти, чи не потопає там хтось, то наказав скерувати судно до того місця, де вода аж бурхала. Близько двохсот пасажирів побачили з навітряного борту загадкове видовище: то тут, то там шугали прямовисно вгору водяні стовпи, якісь чорні тіла скидались над водою, і вся поверхня моря метрів на триста в поперечнику шалено вирувала й клекотіла. А з глибини чути було гучний гуркіт і стугін. «Неначе під водою вибухав невеликий вулкан». Коли «Уденбург» повільно наблизився до того місця, несподівано метрів за десять перед пароплавом знялась величезна крута хвиля й загримів страшний вибух. Увесь пароплав аж підкинуло; на палубу ринула злива гарячої води, майже окропу, а на ніс судна гепнулось якесь велике чорне тіло, що корчилось і пронизливо верещало. То була покалічена, ошпарена саламандра. Вахтовий офіцер скомандував задній хід, щоб судно не ввігналося в саму середину того пекла вибухів, але вони вже загриміли з усіх боків, і поверхня моря вкрилася шматками порозриваних трупів саламандр. Нарешті «Уденбург» повернув і повним ходом поплив на північ, утікаючи. В ту хвилину метрів за шістссгг позаду судна гримонув ще страшніший вибух, і гігантський стовп води та пари злетів угору метрів на сто. «Уденбург» попрямував до Гаріджа, посилаючи в ефір радіограму-попередження: «Увага, увага, увага! На лінії Остенде – Ремсгейт дуже небезпечні підводні вибухи. Що там таке, не знаємо. Радимо всім суднам пливти іншим курсом!» Тим часом у морі й далі гуркотіло та бурхало, наче під час маневрів флоту; але за стовпами води та пари нічого не було видно. А з Дувра й Кале вже мчали туди торпедні катери та есмінці й летіли ескадрильї військових літаків. Та поки дістались туди, то побачили тільки, що вода каламутна від жовтого намулу і всіяна глушеною рибою та Порозриваними саламандрами.

Спершу пішла чутка про вибухи якихось мін у Ла-Манші; тас коли обидва береги протоки На-де-Кале заблокували військовими частинами, а англійський прем’єр, учетверте в історії людства перервавши свій уїкенд, у суботу ввечері поквапно вернувся до Лондона, почали здогадуватися, що йдеться про подію надзвичайної міжнародної ваги. Газети поширювали найтривожніші поголоски, алб цього разу вони дивовижним чином далеко відставали від дійсності; ніхто й гадки не мав, що протягом кількох критичних днів Європа, а з нею й увесь світ були на грані війни. Лише через кілька років, коли член тодішнього британського уряду сер Томас Малбері провалився на виборах до парламенту й через це опублікував свої політичні мемуари, публіка дістала змогу дізнатися, що ж, власне, скоїлось тоді; але в той час це вже нікого не цікавило,

А суть справи полягала, коротко кажучи, ось у чому: і Франція, і Англія почали кожна зі свого боку споруджувати в Ла-Манші підводні фортеці, якими на випадок війни можна було б перекрити всю протоку. Звичайно, потім обидві держави обвинувачували одна одну в тому, що першою, мовляв, почала інша. Але насправді, здається, обидві розпочали фортифікаційні роботи одночасно, боячись, що сусідня дружня держава встигне укріпитись раніше. Одне слово, під спокійною поверхнею протоки На-де-Кале виростали одна навпроти одної дві велетенські підводні фортеці з важкими гарматами, торпедними апаратами, широкими замінованими смугами й усілякими найновітнішими вдосконаленнями, яких досяг на той час людський розум у мистецтві війни. З англійського боку в тій страхітній глибинній фортеці перебував гарнізон із двох дивізій важких саламандр і тисяч із тридцять робочих, а з французького – три дивізії добірних бойових саламандр.

Очевидно, того критичного дня на морському дні посеред протоки робоча колона британських саламандр наткнулась на саламандр французьких, і між ними сталось якесь непорозуміння. Французька сторона твердила, що на її саламандр, коли ті мирно собі працювали, напали британські й почали відганяти їх геть; озброєні британські саламандри хотіли нібито забрати кількох французьких із собою, а ті, звичайно, опирались. Тоді британські військові саламандри заходились кидати на французьких робочих ручні гранати й стріляти по них з мінометів, і французьким довелось теж удатися до такої самої зброї. Французький уряд почуває себе змушеним зажадати від його величності короля Великобританії повної сатисфакції, звільнення спірної ділянки морського дна й запевнення, що таких інцидентів більше не буде.

У відповідь британський уряд особливою нотою повідомив уряд Французької республіки, що французькі військові саламандри проникли на англійську половину Ла-Маншу й збирались закладати там міни. Британські саламандри звернули їхню увагу на те, що це вже англійська територія, і тоді французькі, озброєні до зубів, почали закидати їх ручними гранатами; кілька британських робочих саламандр було вбито. Уряд його величності з великим жалем почуває себе змушеним вимагати від уряду Французької республіки повної сатисфакції й гарантій того, що в майбутньому французькі військові саламандри не заходитимуть на англійську половину Ла-Маншу.

Французький уряд на це заявив, що не може далі дозволяти, щоб сусідня держава споруджувала підводні укріплення в безпосередній близькості від. берегів Франції. Що ж до непорозуміння на дні Ла-Маншу, то уряд республіки пропонує у відповідності з Лондонською конвенцією передатилсонфлікт на розгляд Гаазькому міжнародному судові.

Британський уряд відповів, що не може й не збирається ставити безпеку узбереж Англії в залежність від постанови якихось сторонніх органів! Як держава, що зазнала нападу, Англія знов категорично вимагає перепрошення, відшкодування втрат і гарантій на майбутнє. Водночас британський середземноморський флот, що стояв біля Мальти, відплив повним ходом у західному напрямку, а атлантичний флот дістав наказ зосередитись у Портсмуті і Ярмуті..

Французький уряд оголосив наказ про мобілізацію п’яти річних контингентів особового складу військово-морського флоту.

Здавалося, що жодна з обох держав уже не може поступитись; адже ясно було: йдеться ні про що інше, як про панування над усім Ла-Маншем. У цю критичну хвилину сер Томас Малбері з’ясував дивовижний факт: на англійському боці ніяких саламандр, ні робочих, ні військових немає взагалі (принаймні де-юре), бо на Британських островах і досі чинна видана ще урядом сера Семюела Мендевіля заборона використовувати на узбережжі чи в територіальних водах Британських островів хоч би одну-єдину саламандру. А тому британський уряд ніяк не міг офіційно заявляти, що французькі саламандри напали на англійських, і вся історія звелась до дріб’язкового питання, умисне чи помилково ступили французькі саламандри на дно британських територіальних вод. Органи влади Французької республіки пообіцяли з’ясувати це, а англійський уряд навіть не пропонував, щоб конфлікт подали на розгляд Гаазькому міжнародному судові. Потім британське й французьке адміралтейства домовилися, що між підводними укріпленнями в Ла-Манші залишиться нейтральна смуга завширшки п’ять кілометрів, і це надзвичайно зміцнило дружбу між обома державами.

4. Der Nordmolch[133]

Через кілька років після виникнення перших саламандрових колоній у Північному та Балтійському морях німецький дослідник д-р Ганс Тюрінг установив, що балтійська саламандра – очевидно, завдяки впливові середовища – має деякі фізичні відмінності; вона нібито трохи світліша, ходить більш випростано, а її френологічний індекс свідчить, що голова в неї довша й вужча, ніж у інших саламандр. Цей різновид дістав назву der Nordmolch або der Edelmolch[134] (Andrias Scheuchzeri varietas nobilis erecta Thuring[135]). Тоді й німецька преса почала активно цікавитися балтійською саламандрою. Найбільше підкреслювалося тег що саме завдяки впливові німецького середовища ця саламандра розвинулась в особливий, расово вищий тип, який, безперечно, стоїть над усіма іншими саламандрами. Автори статей зневажливо писали про дегенерованих середземноморських саламандр, недорозвинених фізично й морально, про диких тропічних саламандр і взагалі про варварських, нижчих, тваринних саламандр інших націй. «Від гігантської саламандри до німецької надсаламандри!» – таке було крилате гасло тих часів. Хіба первісною батьківщиною всіх саламандр була не німецька земля? Хіба їхньою колискою був не Енінген, де німецький учений д-р Йоганнес Якоб Шейхцер знайшов величний слід їхнього життя ще у верствах міоцену? Тож який може бути сумнів щодо того, чи первісний Andrias Scheuchzeri народився в давні геологічні епохи на германському грунті; а розпорошившися згодом по інших морях та кліматичних зонах, він заплатив за це еволюційним регресом і виродженням. Та тільки-но він знов оселився на землі своєї прабатьківщини, як до нього почав вертатись давній його образ: він стає благородною нордичною саламандрою Шейхцера, світлошкірою, випростаною і довгоголовою. Отже, лиш на німецькому грунті саламандри можуть вернутись до свого чистого найвищого типу – того, що його знайшов великий Йоганнес Якоб Шейхцер на відбитку в Енінгенській каменярні. А тому Німеччина потребує нових, довших берегів, потребує колоній, потребує світового океану, щоб повсюди в німецьких водах могли розвиватись нові покоління расово чистих, первісних німецьких саламандр. Нам потрібен новий простір для наших саламандр, писали німецькі газети; а щоб весь час нагадувати німецькому народові про цю потребу, в Берліні поставили розкішний пам’ятник Йоганнесові Якобу Шейхцерові. Великий учений буз зображений з грубою книжкою в руці, а біля його ніг сиділа, випроставшись, благородна нордична саламандра й дивилась у далечінь, на неозорі береги світового океану.