– І за це ви хотіли його отруїти?

– Авжеж.

– За те, що вилаяв вас?

– Ні. За ґрунт. Він сказав, що продасть його.

– Ну то що? – вигукнув голова. – То ж був його ґрунт чи ні? І чому він не мав права його продати?

Обвинувачений Вондрачек докірливо подивився на голову.

– Адже ж у мене там поряд смужка картоплища, – пояснив він. – Я на те й купив її, щоб колись до того клаптя приточити, а він каже: «Яке мені діло до твоєї смужки, я свій клапоть продам: Йоудалові».

– То ви з ним не ладнали? – допитувався голова.

– Атож, – похмуро підтвердив Вондрачек. – А все через ту козу.

– Яку козу?

– Він мою козу доїв. Я йому кажу: «Тату, не займайте кози або дайте нам отой лужок над річкою». А він віддав лужок у оренду.

– А гроші куди подів? – спитав один з присяжних.

– Та куди ж, – засмучено відказав обвинувачений. – У скриню сховав. «Як помру, – каже, – вам зостануться». А сам не вмирає та й не вмирає. А йому ж було вже за сімдесят.

– То ви кажете, що в незгоді винен був ваш тесть?

– Атож, – невпевнено відказав Вондрачек. – Він не хотів нічого нам дати. «Поки я живий, я хазяйную, – казав, – і квит». А я йому кажу: «Татусю, якби ви купили корову, то я б те поле впорав, та й не треба продавати». А він мені: «Як умру, купуй хоч дві корови, але свою смужку я продам Йоудалові».

– Слухайте, Вондрачеку, – суворо сказав голова, – а не через ті гроші в скрині ви вбили його?

– Ні, ті гроші були на корову, – вперто відказав Вондрачек, – Ми собі покладали – як він помре, купимо за них корову. Ну як у хазяйстві без корови? Де гною брати?

– Обвинувачений, – втрутився прокурор, – тут ідеться не про корову, а про людське життя. Чому ви вбили свого тестя?

– Таж за той ґрунт.

– Це не відповідь.

– Він хотів його продати…

– Але ж гроші після смерті однаково лишились би вам!

– Авжеж, але він не хотів умирати, – з досадою відказав Вондрачек. – Якби він, ласкавий пане, вмер по-доброму… Я йому ніколи нічого лихого не зробив. Усе село посвідчить, що я його шанував, як рідного батька, правда ж? – сказав він, обернувшись до публіки.

Зал, де сиділо півсела, схвально загомонів.

– Авжеж, – мовив голова поважно. – І через це хотіли його отруїти, так?

– Еге, отруїти, – буркнув обвинувачений. – А нащо ж він продавав той клапоть? Спитайте кого хоч, ласкавий пане, кожне вам скаже, що без конюшини в хазяйстві не можна. Правда?

Зал знов ствердно загомонів.

– Звертайтесь до мене, обвинувачений! – гримнув голова. – А то я накажу повиводити ваших сусідів. Розкажіть нам, як сталося вбивство.

– Ну… – почав Вондрачек нерішуче. – Це було в неділю: я побачив, що він знов розмовляє з тим Йоудалом. «Тату, – кажу йому, – не продавайте поля». А він мені: «Тебе не питатимуся, злидню». Я тоді й сказав собі: далі вже не стерплю. І пішов колоти дрова.

– Оцією сокирою?

– Еге.

– Оповідайте далі!

– Увечері кажу жінці: «Йди до тітки й дітей відведи» Вона зразу в сльози. «Не реви, – кажу їй, – я з ним зразу ще побалакаю». А він прийшов у повіточку й каже: «Це моя сокира, давай її сюди». А я йому кажу, що він мою козу доїв. Тоді він став віднімати в мене сокиру. Ну, я й рубонув його.

– За що?

– Таж за той ґрунт.

– А чому рубонули тричі?

Вондрачек знизав плечима.

– А то вже так… Наш братчик, ласкавий пане, звиклий до важкої праці.

– А потім?

– Потім ліг спати.

– І спали?

– Ні. Я думав, скільки коштуватиме корова та що за той клаптик виміняю клинець при дорозі, хай уже все вкупі буде.

– І сумління вас не мучило?

– Ні. Мене мучило, що ті клапті не вкупі. Ну, і ще ж для корови треба хлів полагодити, це також не одна сотня. Адже в нього, в тестя, вже й воза не було. Я йому казав: «Тату, хай бог милує, хіба це по-хазяйському? Адже ці два клапті самі просяться докупи, пожалійте мене».

– А ви самі старого пожаліли? – загримів голова.

– Так він же хотів продати ту смужечку Йоудалові, – промимрив обвинувачений.

– Отже, ви вбили його з корисливості!

– Ні, неправда! – розхвилювався обвинувачений. – Це за той клапоть! Якби ті смужки сточити докупи…

– Ви визнаєте себе винним?

– Ні.

– То, по-вашому, вбити стару людину– це ніщо?

– Та я ж кажу, що це через той клапоть! – вигукнув Вондрачек, мало не плачучи. – Яке ж це вбивство? Господи, ну як ви не розумієте, ласкавий пане! Це ж у своїй родині! Хіба б же я чужому таке зробив… Я ніколи нічого не вкрав… спитайте про Вондрачека… а вони мене забрали, як злодія… як злодія… – простогнав Вондрачек, аж задихаючись від жалю до себе.

– Ні, як батьковбивцю, – сумно поправив голова. – Ви знаєте, Вондрачеку, що за це карають смертю?

Вондрачек шморгнув носом.

– Це ж за той клапоть… – мовив він безнадійно. Судова процедура потяглась далі: допит свідків, виступи прокурора й захисника…

Присяжні вийшли радитися про те, винен обвинувачений Вондрачек чи не винен; голова суду стояв у канцелярії біля вікна й замислено дивився надвір.

– Досить мляво вийшло, – пробурчав член суду. – Прокурор якось не дуже хапався, та й адвокат багато не наговорив… Одне слово, справа очевидна, і що тут балакати…

Голова суду засопів.

– Справа очевидна… – мовив він і махнув рукою. – Слухайте, колего, адже цей чоловік почуває себе так само невинним, як ви чи я. У мене таке відчуття, наче я маю судити різника за те, що він зарізав корову, або крота за те, що він нариває кротовини. Мені раз у раз думалося, що це взагалі не наше діло, розумієте, – не питання права чи закону. Фу-у, – відсапався він і скинув мантію. – Трошки відпочину від цього… Знаєте, присяжні його; мабуть, виправдають. Це безглуздя, але його, мабуть, таки виправдають, бо… Ось що я вам скажу: я сам із села родом, і коли цей чоловік сказав, що ті два клапті просяться докупи, то… я побачив дві смуги поля, і мене опанувало таке почуття, що якби ми мали судити… ну, за якимсь божим законом… то мусили б судити саме ті дві смуги. І знаєте, що б я зробив? Я б підвівся, скинув шапочку й сказав: «Обвинувачений Вондрачек, пролита кров волає до небес, і тому в ім’я боже ти засієш обидві ці смуги блекотою, так, блекотою й будяками, і до самої смерті матимеш перед очима це поле ненависті…» Цікаво мені, що сказав би на це прокурор. Часом, колего, людей мав би судити сам бог; він міг би накладати такі страшні, тяжкі кари… Але судити в ім’я боже нам не під силу… Ну що, присяжні вже скінчили нараду? – І голова суду, аж зітхнувши від нехоті, надів мантію. – Ну, ходімо. Кличте присяжних!

ЗНИКНЕННЯ АКТОРА БЕНДИ[226]

Другого вересня пропав безвісти актор Бенда, маестро Ян Бенда, як стали його називати, відколи він одним махом злетів на вершину театральної слави. Тобто другого вересня, власне, не сталося нічого: служниця, що о дев’ятій годині ранку прийшла прибрати в Бендиній квартирі, побачила там розкидану постіль і весь той свинський розгардіяш, що звичайно оточував Бенду, але самого маестро вдома не застала. Та оскільки в цьому не було нічого незвичайного, вона, як завжди, сяк-так поприбирала й пішла собі. Оце й усе. Але відтоді Бенди ніхто не бачив.

Служниця, пані Марешова, не дуже дивувалася й цьому: що ви хочете, адже ці актори – чисто тобі цигани. Хто його зна, куди він знову поїхав грати чи колобродити. Але десятого вересня Бенду стали шукати: він мав з’явитись до театру, де починали репетирувати «Короля Ліра», і коли Бенда не прийшов навіть на третю репетицію, в театрі знепокоїлись і зателефонували Бендиному приятелеві докторові Гольдбергу, чи він не знає, що там з Бендою.

Той Гольдберг був хірург і заробляв шалені гроші, оперуючи апендицити, – це вже така єврейська спеціальність. А взагалі це був товстий чоловік у золотих окулярах із товстими скельцями й золотим серцем; він палко кохався в мистецтві, своє помешкання від підлоги до стелі обвішав картинами і віддано любив Бенду, а той ставився до нього з дружньою зверхністю й ласкаво дозволяв платити за нього в ресторанах – між нами кажучи, то була не дрібничка. Трагічну маску Бенди і веселе обличчя доктора Гольдберга (який не пив нічого, крім води) можна було бачити поряд на всіх сарданапалівських бенкетах і в диких скандалах, що були зворотним боком слави великого лицедія.