Отож цьому докторові Гольдбергу зателефонували з театру, чи не знає він, що діється з Бендою. Гольдберг відповів, що не має уявлення, але пошукає його. Він не сказав, що сам уже цілий тиждень розшукує його по нічних ресторанах та заміських готелях, дедалі більше тривожачись: у нього було гнітюче передчуття, що з Бендою сталося щось лихе. Річ у тому, що доктор Гольдберг, наскільки він міг з’ясувати, був останній, хто бачив Яна Бенду. Десь наприкінці серпня він ще відбув з актором тріумфальний нічний похід по празьких місцях розваг; але після цього Бенда ні разу не прийшов побачитись, як звичайно. «Може, захворів», – подумав урешті Гольдберг і якось увечері поїхав до Бенди додому; це було якраз першого вересня. Коли він подзвонив, ніхто не вийшов відчинити, але за дверима чути було якесь шарудіння. Лікар деренчав дзвінком добрих п’ять хвилин; раптом почулися кроки, двері розчинились і на порозі став Бенда вкутаний у халат. Доктор Гольдберг ужахнувся – такий страшний на вигляд був славетний актор: розкуйовджене волосся позлипалось, обличчя з тиждень не голене, і весь він здавався змарнілим і брудним.

– А, це ви, – сказав Бенда неприязно. – Чого ви хочете?

– Господи, що це з вами? – сторопіло вигукнув лікар.

– Нічого, – буркнув Бенда. – Я нікуди не піду. Зрозуміли? Дайте мені спокій.

І зачинив двері перед носом у Гольдберга. А наступного дня він зник.

Гольдбергові очі за товстими скельцями були стурбовані. Щось тут негаразд. Від двірника будинку, де мешкав Бенда, він дізнався лише те, що якось уночі – здається, якраз проти другого вересня – годині о третій перед будинком зупинився автомобіль, але з нього ніхто не вийшов – тільки засурмив клаксон, ніби когось викликали з будинку. Потім двірник почув, що хтось вийшов на вулицю, грюкнувши дверима, і автомобіль поїхав. Що то був за автомобіль, двірник не подивився: кому охота о третій годині ранку вставати з постелі без крайньої потреби? Але клаксон сурмив так, ніби люди в машині страшенно квапились і не могли зачекати й хвилинки.

Пані Марешова повідомила, що маестро цілий тиждень не виходив з дому (хіба, може, вночі), не голився і, як судити з вигляду, мабуть, і не мився; їсти велів собі приносити з ресторану, цмулив коньяк і валявся на канапі; оце наче й усе. Тепер, коли за зниклого Бенду почали непокоїтись і інші люди, доктор Гольдберг знову пішов до пані Марешової.

– Слухайте, матінко, – сказав він, – ви не знаєте, в що був Бенда одягнений, коли виходив з дому?

– Ні в що, – відказала пані Марешова. – Оце ж то мені й не до вподоби. Ні в що він не одягся. Я знаю всі його костюми, і всі висять у квартирі, жодних штанів не бракує.

– Невже він вийшов у самій білизні? – мовив лікар, украй спантеличений.

– Та ні, й не в білизні, – заявила пані Марешова. – І без черевиків. Отож-то й диво. Бачте, у мене вся його білизна записана, бо я ж її ношу до пральні, а тепер саме забрала звідти, поскладала й перелічила: є всі вісімнадцять сорочок, жодної не бракує, і хусточки всі, ну все ціле, все на місці. Тільки однієї валізки нема – тієї, що він завжди з собою бере. Коли він пішов кудись, то, певне, голісінький.

Доктор Гольдберг стурбовано насупився.

– Матінко, – сказав він, – а коли ви прийшли туди другого вересня, то чи не помітили там якогось особливого безладу? Може, поперекидане щось або двері виламані?

– Безладу? – перепитала пані Марешова. – Звісно, безлад був, як завше, бо пан Бенда таки страх який нехлюйний. Ну, а щоб незвичайне щось, то ні, не було. Але скажіть, ради бога, куди він міг піти отак без нічогісінько на собі?

Звичайно, доктор Гольдберг знав про це не більше за неї, отож він, сповнений найтяжчих побоювань, звернувся вже до поліції.

– Гаразд, будемо шукати, – сказав поліційний урядовець, коли Гольдберг виклав йому все, що знав. – Та коли він, як ви розповіли, цілий тиждень сидів, замкнувшись, удома, неголений і невмиваний, валявся на канапі, цмулив коньяк, а потім десь подівся, голий, мов дикун, – це, добродію, скидається на… гм…

– На білу гарячку, – підказав доктор Гольдберг.

– Атож, – погодився урядовець. – Або, скажімо, на самогубство в стані психічного розладу. Якби з ним таке сталось, я б не здивувався.

– Але ж тоді знайшовся б труп, – невпевнено зауважив Гольдберг. – А крім того – чи далеко він міг зайти голий? І нащо б він брав із собою валізку? А той автомобіль, що чекав коло будинку… Ні, це більше схоже на втечу.

– А борги в нього були? – спитав урядовець.

– Ні, – відразу заперечив лікар. – Хоч Ян Бенда завжди був по вуха в боргах, але він ніколи не сприймав цього трагічно.

– А може… якісь особисті прикрощі… нещасливе кохання, чи сифіліс, чи ще якийсь великий клопіт?

– Наскільки я знаю, нічого такого не було, – відповів Гольдберг не без вагання; йому згадалися два-три випадки, але він про них змовчав, Та й навряд чи вони могли якось стосуватися незбагненного зникнення Бенди.

Та все ж він вислухав запевнення, що поліція зробить усе можливе, а йдучи додому, перебирав у думці все, що знав про цей бік життя Бенди. Такого було небагато:

1) Бенда мав десь за кордоном законну дружину, про яку, звичайно, не дбав.

2) Він утримував якусь дівчину в Голешовицях.

3) Мав зв’язок – можна сказати, скандальний зв’язок – із пані Гретою Корбеловою, дружиною багатого фабриканта. Пані Грета будь-що-будь хотіла красуватись на екрані, і тому пан Корбел фінансував кілька фільмів, у яких його дружина, звичайно, грала головну роль. Так ось, було відомо, що Бенда – коханець Грети Корбелової, що вона всюди за ним їздить і навіть не стережеться, хоч би задля пристойності. Правда, Бенда про такі речі ніколи не говорив, він ставився до них із погордою, в якій були і царствена гідність, і цинізм, що шокував Гольдберга.

«Ні, – безнадійно сказав собі лікар, – в особистих Бендиних справах ніхто не добере діла. Я не я буду, коли не таїться тут якась гидка історія; але тепер хай про це думає поліція».

Доктор Гольдберг, звичайно, не знав, як узялась за цю справу поліція і якими способами вона діє; він тільки чекав дедалі неспокійніше якоїсь звістки. Та минув уже місяць від зникнення Яна Бенди, і про актора почали говорити в минулому часі.

Якось надвечір Гольдберг зустрів старого актора Лебдушку; вони розговорилися і врешті згадали про Бенду.

– Ох і артист був! – згадував старий Лебдушка. – Я його пам’ятаю, ще коли йому було років двадцять п’ять. Бісів син, як він грав Освальда[227]! Ви знаєте, студенти медики ходили до театру дивитись, який вигляд у паралітика. А як він уперше грав короля Ліра! Я навіть не знаю, як він грав, чуєте, бо я весь час дивився йому на руки. Вони в нього були мов у вісімдесятирічного діда – такі змерзлі, зсохлі, мізерні… я й досі не розумію, як він це зробив. Я ж таки теж умію гримуватись; але того, що робив Бенда, не зробить уже ніхто. Тільки актор може це оцінити.

Доктор Гольдберг із сумною втіхою слухав цей акторський некролог.

– Вимогливий артист був, добродію, – зітхнув Лебдушка. – Як він варив воду з театрального кравця! «Я не гратиму короля, – кричав було, – коли ви мені нашиєте таке дешеве мереживо!» Він не міг терпіти на собі бутафорської халтури. Коли готував роль Отелло, то оббігав усі антикварні крамниці, поки знайшов старовинний ренесансний перстень, і, граючи Отелло, весь час мав його на пальці. Він казав, що йому краще грається, коли на ньому є щось справжнє. Та він взагалі не грав, він просто… перевтілювався, – сказав Лебдушка нерішуче, не певний, чи правильного слова вжив. – А в антрактах завжди бував брутальний, мов биндюжник, і замикався в своїй прибиральні, щоб ніхто не перебивав йому сценічного настрою. Через те він і пив, що завжди мав нерви, як струни, – замислено мовив Лебдушка. – Ну, я йду в кіно, – сказав він, прощаючись.

– Я піду з вами, – напросився доктор Гольдберг, не знаючи, як згаяти вечір.

У кінотеатрі йшов якийсь фільм з життя моряків, але Гольдберг навіть не бачив до пуття, що робиться на екрані: він мало не зі слізьми на очах слухав, як старий Лебдушка просторікає про Яна Бенду.