– Ні, це був не артист, – казав старий, – а якийсь диявол. Йому мало було одного життя, от що. В житті він був свинюкою, пане докторе, але на сцені це був справжній король або справжній злидень. Як він умів дати знак рукою – ніби все життя тільки те й робив, що наказував. А тим часом його батько був мандрівний гострильник. Он дивіться, отой йолоп на екрані: врятувався з розбитого корабля, сидить на безлюдному острові, а нігті обрізані. Бачте, як видно, що борода наліплена! Якби його грав Бенда, той відпустив би справжню бороду і під нігтями мав би справжній бруд… Пане докторе, що з вами?
– Вибачте, – підводячись, промимрив Гольдберг, – мені дещо пригадалося. Дякую вам, – і вибіг з кінотеатру. «Бенда відпустив би справжню бороду», – повторював він. – І він її таки відпустив! Як це я зразу не здогадався!»
– До управління поліції! – крикнув він, ускочивши в перше таксі, яке трапилось. А коли добувся до нічного чергового-вахмістра, почав галасливо просити, умовляти, благати, щоб йому негайно, ради всього святого негайно з’ясували, чи другого вересня або в наступні дні не знайдено де-небудь – однаково де – трупа невідомого волоцюги. Проти всякого сподівання, вахмістр справді пішов кудись пошукати чи спитати – скоріше з нудьги, ніж зі службової ревності чи з цікавості. А доктор Гольдберг тим часом обливався потом від хвилювання, бо йому вже мрів страшний здогад.
– Так, добродію, – сказав вахмістр, вернувшись, – другого вересня вранці в Кшивоклатському лісі лісник знайшов труп невідомого волоцюги, віком близько сорока років; третього вересня з Лаби поблизу Літомержиць витягли труп невідомого чоловіка, віком близько тридцяти років, що пробув у воді не менше двох тижнів. Десятого вересня біля Німецького Броду повісився якийсь невідомий, віком близько шістдесяти років…
– А про того волоцюгу нічого точніше не відомо? – спитав Гольдберг, затамувавши дух.
– Убивство, – відказав вахмістр, уважно дивлячись на схвильованого лікаря. – Згідно з рапортом нелінійного посту, голова розбита тупим предметом. Дані розтину: алкоголік, причина смерті – ушкодження мозку. Ось фотографія, – сказав вахмістр і додав тоном знавця! – Ох і розтовкли ж!
На фотографії видна було знятий вище пояса труп чоловіка в брудному дранті, в розхристаній полотняній сорочці; на місці лоба й очей був жахливий клубок з позліплюваного кров’ю волосся, шкіри, уламків кістки, і тільки наїжачене щетиною підборіддя та напіврозтулені уста ще схожі були на людські. Доктор Гольдберг затремтів, мов осиковий листок. Невже… невже це Бенда?
– А… якісь особливі прикмети були? – видушив із себе він.
Черговий зазирнув у папери.
– Гм… Зріст метр сімдесят вісім, волосся сивувате, зуби помітно попсовані…
Доктор Гольдберг гучно зітхнув:
– Ну, то це не він. У Бенди зуби буди здоровісінькі. Це не він. Вибачте, що потурбував вас, але це не може бути він. Виключено…
«Виключено, – з полегкістю твердив він собі, йдучи додому. – Може, він живий! Господи, може, він сидить десь у «Олімпії» або в Чорної Качі…»
Тієї ночі Годьдберг знову обійшов усі нічні заклади Праги; в кожному шинку, де колись королював Ян Бенда, він випивав свою склянку води й блискав золотими окулярами в усі кутки, але Бенди не було ніде. Удосвіта лікар раптом зблід, обізвав себе вголос ідіотом і побіг до свого гаража.
Вранці він уже був в одній окружній управі й просив розбудити начальника. На щастя, виявилося, що той колись лікувався в Гольдберга: лікар власноручно розпоров і зашив його й вручив на пам’ять заспиртований у баночці апендикс. Внаслідок цього аж ніяк не поверхового знайомства він через дві години вже мав у руках дозвіл на ексгумацію і, стоячи поруч сердито насупленого окружного лікаря, дивився, як гробарі викопують труп невідомого волоцюги.
– Я ж вам кажу, колего, – бурчав окружний лікар, – ним уже цікавилася празька поліція. Годі й думати, щоб це був Бенда. Звичайнісінький бруднющий волоцюга.
– А воші у нього були? – зацікавлено спитав Гольдберг.
– Не знаю, – бридливо відказав лікар. – Та ви вже й не впізнаєте його, колего. Самі подумайте, труп цілий місяць пролежав у землі!
Коли могилу розкопали, докторові Гольдбергу довелось послати по горілку, бо інакше не можна було умовити гробарів, щоб вони витягли й занесли до трупарні те невимовне страхіття, що лежало на дні ями, зашите в лантух.
– Ідіть оглядайте самі! – сердито кинув окружний лікар Гольдбергові й лишився надворі перед моргом, закуривши міцну сигару.
За хвильку з трупарні, заточуючись, вийшов Гольдберг, блідий як смерть.
– Ідіть гляньте, – сказав він хрипко, вернувся до трупа й показав на те, що колись було людською головою. Пінцетом він відтяг рештки губів, і стало видно жахливо попсовані зуби – чи, скоріше, тільки жовті залишки зубів між чорними плямами гнилі.
– Дивіться уважно, – шепнув Гольдберг, тицьнув пінцетом між зуби й здер з них щось чорне. Відкрилися два чудові, міцні різці. Але довше доктор Гольдберг не міг витримати: він вибіг із трупарні, обома руками держачись за голову.
Незабаром він вернувся, блідий і тяжко засмучений.
– Оце вам «помітно попсовані зуби», колего, – тихо мовив він. – То була тільки чорна смола – актори наліплюють її на зуби, коли грають старих дідів або волоцюг. Цей брудний голодранець був артист, колего… І то великий артист, – додав він, безнадійно махнувши рукою.
Того ж таки дня доктор Гольдберг відвідав фабриканта Корбела. То був рослий, дужий чоловік з могутнім тілом і важким випнутим підборіддям.
– Добродію, – сказав йому Гольдберг, зосереджено дивлячись на нього крізь опуклі скельця окулярів, – я прийшов до вас… у справі актора Бенди.
– О! – здивовано мовив фабрикант і заклав руки за потилицю. – То він уже знайшовся?
– Почасти, – відповів доктор Гольдберг. – Я гадаю, що вас це зацікавить… хоч би через той фільм, що ви хотіли знімати з ним… Тобто фінансувати.
– Який фільм? – байдуже запитав велетень. – Я нічого не знаю.
– Я маю на увазі той фільм, – уперто провадив Гольдберг, – що в ньому Бенда мав грати волоцюгу… а пані Грета якусь жіночу роль. Власне, весь фільм мав ставитись заради пані Грети, – невинним тоном додав лікар.
– А яке вам діло до того фільма! – пробурчав Кор-бел. – Це вам, мабуть, Бенда щось наговорив… То все передчасні балачки. Щось таке, може, й справді малося на думці… Вам Бенда сказав, так?
– Та ні! Ви ж йому звеліли, щоб нікому про це ні слова. Все в такій таємниці держали… Але, ви знаєте, Бенда в останні дні свого життя відпускав собі бороду й патли, щоб мати вигляд справжнього волоцюги. Адже Бенда був дуже вимогливий до таких деталей, правда?
– Не знаю, – відрубав фабрикант. – Ви ще чогось хочете?
– І фільм той мали знімати другого вересня, правда? Перші сцени малося зіграти, в Кшивоклатському лісі вдосвіта; волоцюга прокидається на узліссі… в уранішньому тумані… обтрушує зі свого лахміття листя й глицю… Уявляю собі, як Бенда зіграв би цю сцену. Я певен, що він перебрався б у найгірші лахи й шкарбани; він їх мав на горищі цілу скриню. Ось чому, коли він зник, увесь його одяг і білизна були вдома цілі. І як ніхто не здогадався! Адже слід було сподіватися, що він одягнеться в канцур’я й підпережеться мотузком, як справжній голодранець. Адже він був просто схибнутий на ретельності в костюмуванні.
– А далі що? – спитав велетень, відхилившись у затінок. – Бо я не розумію, нащо ви мені все це розповідаєте.
– Бо другого вересня, годині о третій ранку, – уперто вів далі доктор Гольдберг, – ви приїхали по нього машиною… мабуть, найманою, але, напевне, закритою; за кермом сидів, я гадаю, ваш брат – він, по-перше, спортсмен, а по-друге – не пробалакається. Ви, як було домовлено з Бендою, не пішли нагору, а засигналили на вулиці. За хвилинку вийшов Бенда… чи, власне, брудний і неголений волоцюга. «Ну, швидше, – сказали ви йому, – оператор уже поїхав попереду». І повезли його до Кшивоклатського лісу.
– Номера машини ви, певне, не знаєте, – іронічно мовив чоловік у затінку.
