– Іди геть, я з тобою не розмовляю.
Лойзік почервонів, помовчав трохи й відказав:
– Ну, гаразд.
Відтоді він запекло, по-пролетарському зненавидів мене.
І ця пригода вплинула на все моє життя, на вибір життєвого шляху, як сказали б ви, пане Паулус. Мій світ був, так би мовити, осквернений; я втратив довіру до людей, навчився ненавидіти й зневажати їх. Я більш ніколи не мав жодного друга; а подорослішавши, взяв собі за принцип, що я самотній, що ніхто мені не потрібен і що я нічого нікому не прощатиму. Згодом я став помічати, що мене ніхто не любить, і пояснював це тим, що я сам гордую любов’ю і чхаю на всяку сентиментальність. От і вийшла з мене пихата й честолюбна, егоїстична, педантична й церемонна людина. Я був злий і суворий з підлеглими, одружився без кохання, дітей виховував у послуху та страху і своєю ретельністю та сумлінністю здобув неабияку повагу. Таке було моє життя, все моє життя; я не дбав ні про що, крім свого обов’язку. Коли я спочину в бозі, то й у газетах напишуть, який це був заслужений працівник і яка бездоганна людина. Та якби знали люди, скільки в такому житті самотності, недовіри й черствості!..
Три роки тому померла моя дружина. Мені було страх як сумно, хоч я не признавався ні собі, ні іншим; і з того смутку я заходився перебирати всякі родинні пам’ятки, що лишились по батькові й матері: фотографії, листи, мої давні шкільні зошити – мені аж горло здушило, коли я побачив, як старанно складав і зберігав їх мій суворий тато. Мабуть, він усе ж таки любив мене. На горищі була повна шафа цього добра; а на дні однієї шухляди я знайшов шкатулку, запечатану батьковими печатками. Відкривши її, я знайшов у ній ту колекцію марок, яку збирав п’ятдесят років тому.
Не хочу критись перед вами: мені з очей полилися сльози, і я відніс ту шкатулку до своєї кімнати, як скарб. Приголомшений, я збагнув, як воно тоді було: коли я хворів, хтось знайшов мою колекцію, і батько її конфіскував, щоб я через неї не занедбував навчання! Не слід було йому так робити, але ж і в тому вчинкові виявилась його сувора турбота й любов; мені мимоволі стало жаль і його, й себе.
А потім з’явилась думка: отже, Лойзік не вкрав моїх марок! Боже, який я був несправедливий до нього!.. Я знов побачив перед собою того веснянкуватого розкустраного шибеника – бозна, що вийшло з нього і чи він ще живий! Як же прикро й соромно було мені, коли я думав про все це! Через несправедливу підозру я втратив єдиного друга; та, власне, втратив дитинство. Через це почав я гордувати біднотою; через це поводився пихато; через це більш ні до кого не прихилився серцем. Через це я все життя не міг дивитись на поштову марку без нехоті й відрази. Через це я ніколи не писав листів своїй нареченій і дружині, прикриваючись тим, що, мовляв, стою вище за сентименти; а дружина страждала від цього. Через це я був такий сухий і відлюдний. Через це, лиш через це я зробив таку кар’єру і так зразково виконував свої обов’язки…
Перед моїми очима знов постало все моє життя, і воно зразу видалось мені порожнім і безглуздим. Адже я міг прожити його зовсім інакше, подумалось мені. Якби не сталося цього… Адже в мені було стільки завзяття, жадоби пригод, любові, рицарства, фантазії, довіри, всяких дивних і невгамовних поривань – боже, я б міг стати будь-яким іншим: мандрівником, або актором, або військовим! Адже я міг любити людей, бенкетувати з ними, розуміти їх – і ще невідь-що! Мені здавалось, наче в мені тане якась крига. Я перебирав марку за маркою; там були всілякі: Ломбардія, Куба, Сіам, Нікарагуа, Філіппіни, всі ті краї, до яких я тоді мріяв поїхати і яких тепер уже не побачу. В кожній тій марці була дещиця такого, що могло статись і не сталось. Я просидів над ними цілу ніч, оцінюючи своє життя. Я бачив, що то було якесь чуже, штучне, безлике життя, а справжнє моє життя так і не стало дійсністю…
Пан Карас махнув рукою:
– Коли подумаю, що лишень могло б із мене вийти – і як я скривдив того Лойзіка…
Патер Вовес, слухаючи ту розповідь, дуже засмутився й розчулився; мабуть, він згадав щось із свого власного життя.
– Пане Карас, – мовив він схвильовано, – не думайте про це. Що вдієш – тепер уже нічого не можна виправити, не можна почати спочатку…
– Так, не можна… – зітхнув пан Карас і трошечки почервонів. – Але, ви знаєте, я хоч… хоч ту колекцію знову почав збирати.
КАРА ПРОМЕТЕЄВІ[230]
Довге попереднє засідання надзвичайної сесії верхового суду закінчилось, і судді, кахикаючи й крекчучи, зійшлись на нараду в затінку священної оливи.
– Отаке діло, панове, – позіхнув голова суду Гіпометей. – Та й затяглася ж ця справа, хай їй абищо! Гадаю, що навіть нема потреби зачитувати резюме, та вже, щоб не було формальних заперечень… Отже, обвинувачений Прометей, тутешній житель, відданий під суд за те, що винайшов вогонь і цим самим, так би мовити… м-м… м-м… порушив наявний лад, зізнався, що, по-перше, справді винайшов вогонь; по-друге – що може, коли йому заманеться, добути цей вогонь за допомогою дії, званої кресанням; по-третє – що цю таємницю, а власне – небажане явище він не приховав, як годилось би, і не повідомив про нього відповідні органи влади, а свавільно розголосив її, навіть більше – віддав у вжиток не тим, кому слід, як доведено свідченням очевидців, що їх ми щойно допитали. Гадаю, цього вистачить, і можна вже розпочати голосування про вину й розмір кари.
– Пробачте, пане голово, – заперечив засідатель Апометей, – але мені здається, що таку надзвичайно важливу справу слід би докладно, й, так би мовити, всебічно обговорити, перше ніж складати вирок.
– Як хочете, панове, – погодився Гіпометей. – Власне, справа яснісінька, та коли хто з вас бажає щось додати, – прошу.
– Я б дозволив собі нагадати, – озвався член суду Аметей і солідно прокашлявся, – що, на мою думку, в усій справі треба особливо вирізнити один аспект. Я маю на увазі релігійний аспект, панове. Будьте ласкаві визначити; що таке вогонь? Що таке ця викресана іскра? Як визнав сам Прометей, це не що інше як блискавка, а блискавка, як відомо всім, – вияв особливої могутності Зевса Громовержця. Тож поясніть мені, будь ласка, панове: яким чином міг опинитись у руках якогось там Прометея божественний вогонь? По якому праву він ним заволодів? І взагалі, де він його взяв? Прометей хоче запевнити нас, ніби він його просто винайшов; але то все марні викрути: якщо це таке нехитре діло, то чому ж не винайшов вогню, наприклад, хтось із нас? Я переконаний, панове, що Прометей просто вкрав цей вогонь у наших богів. Хай відмагається й викручується як хоче, але нас він не обдурить. Я кваліфікував би його злочин, з одного боку, як звичайну крадіжку, а з другого – як блюзнірство, наругу над святощами. Таким чином, ми зібралися тут для того, щоб якнайсуворіше засудити це безбожне зухвальство й захистити священну власність наших національних богів. Оце все, що я хотів сказати, – докінчив Аметей і гучно висякався в полу своєї хламиди.
– Добре сказано, – погодився Гіпометей. – Чи хоче ще хтось висловитися?
– Прошу вибачення, – сказав Апометей, – але я не можу пристати до висновків шановного колеги. Я сам бачив, як згаданий Прометей розпалював той вогонь, і скажу вам відверто, панове; нічого надзвичайного, між нами кажучи, в тому нема. Відкрити вогонь зумів би кожен ледацюга, лежень і козопас; нам це не стало на думку лиш тому, що в поважної людини, зрозуміло, нема ні часу, ні охоти бавитися, крешучи якісь там камінці. Я запевняю колегу Аметея, що тут ідеться про звичайнісінькі природні сили, марудитися з якими не годиться й розумній людині, а не те що богам. Я вважаю, що вогонь – занадто нікчемне явище, отож воно ніяк не може дотикатися священних для нас речей. Але в цієї справи є ще один аспект, і на нього я повинен звернути вашу увагу, колеги. А саме: як видно, вогонь це стихія вельми небезпечна, часом навіть шкідлива. Ви чули, як ціла низка свідків оповідали, що вони, випробовуючи хлоп’ячий Прометеїв винахід, тяжко пообпікалися, а в деяких випадках зазнало шкоди і їхнє майно. Отож, панове, коли з Прометеєвої вини вживання вогню пошириться – а цьому, на жаль, уже не можна запобігти, – ніхто з нас не зможе бути спокійний за своє життя й майно; і це, панове, може означати кінець усякої цивілізації. Досить найменшої необережності – і як тоді спинити цю непокірну стихію? Прометей, панове, виявив злочинну легковажність, пустивши у світ таку небезпеку. Я сформулював би його провину як вчинок, що має наслідком тяжкі тілесні ушкодження й загрозу громадській безпеці. А тому я пропоную покарати його довічним ув’язненням із кайданами й суворим режимом. Я скінчив, пане голово.
