Я вернувся до Суз. Тепер, завоювавши для своїх македонців та греків таку імперію, я міг би й удовольнитись. Але, щоб не покладатися тільки на своїх знесилених людей, я взяв до війська тридцять тисяч персів. Вони добрі солдати й конче потрібні мені для охорони східних кордонів. І ось це страшенно образило моїх ветеранів. Вони не можуть зрозуміти, що, завоювавши для свого народу східні краї, в сто разів більші за нашу батьківщину, я став великим володарем Сходу, а через те мушу вибирати урядовців та радників із місцевих людей і оточити себе східним двором; усе це самоочевидна політична необхідність, якій я повинен скорятись в інтересах Великої Македонії. Обставини вимагають від мене все нових і нових особистих жертв; я йду на ці жертви, не нарікаючи, бо думаю про велич і могутність своєї улюбленої батьківщини. Мені доводиться терпіти варварську пишноту, як прикмету сили й багатства, я взяв за дружин трьох царівен зі східних царств, а тепер оце, любий Арістотелю, став навіть богом.

Так, дорогий учителю, я дозволив проголосити себе богом. Мої добрі східні підданці схиляються переді мною й приносять мені жертви. Це політична необхідність, інакше я не матиму належного авторитету в очах цих гірських пастухів та погоничів верблюдів. Як давно минули ті дні, коли Ви навчали мене користуватися розумом і логікою! Проте й сам розум велить пристосовуватися до людської нерозумності. На перший погляд шлях, пройдений мною, може здатися декому фантастичним; та, оглядаючись тепер на нього з нічної тиші свого божественного покою, я бачу, що ніколи не робив нічого не обумовленого моїм попереднім кроком.

І знаєте, мій любий Арістотелю, заради спокою і порядку, заради політичної доцільності добре було б, якби й у моїй західній батьківщині мене визнали богом. Якби я був певен, що мої Македонія і Еллада прийняли як політичний принцип мою необмежену владу, це розв’язало б мені руки тут, на Сході, і я міг би спокійно вирушити здобувати для своєї грецької вітчизни природні кордони аж на узбережжях Китаю. Цим би я навіки утвердив могутність і безпеку своєї Македонії. Як бачите, це тверезий і розумний план; я вже давно не той мрійник, що виголошував присягу над Ахілловою гробницею. І коли я тепер прошу Вас, свого мудрого друга й наставника, щоб Ви по-філософському підготували й переконливо аргументували моїм грекам і македонцям проголошення мене богом, то роблю це як свідомий своєї відповідальності політик і державний діяч. Полишаю на Ваш розсуд, чи візьметеся Ви виконати це завдання, як доцільну, патріотичну й необхідну з політичного погляду справу.

Вітаю Вас, мій дорогий Арістотелю!

Ваш Александр

Власне, та історія з Архімедом була зовсім не така, як пишуть у книжках. Це правда, що його вбито, коли римляни взяли приступом Сіракузи, але неправда, що в дім до нього вдерся, шукаючи, здобичі, римський воїн, а Архімед, заглиблений у креслення якихось геометричних фігур, сердито буркнув йому: «Не займай моїх кіл!» По-перше, Архімед зовсім не був неуважливим професором, який не бачить, що робиться довкола нього; навпаки, він мав натуру справжнього воїна й винаходив бойові машини для оборони міста; а по-друге, той римський воїн був не п’яний мародер, а освічений і честолюбний штабний центуріон Луцій. Він знав, з ким має честь побачитися, й прийшов не грабувати дім, а з порога відсалютував по-військовому і сказав:

– Вітаю тебе, Архімеде.

Архімед звів очі від навоскованої дощечки, на якій справді креслив щось, і мовив:

– Що таке?

– Архімеде, – почав Луцій, – ми знаємо, що без твоїх бойових машин Сіракузи не протрималися б і місяця. А ми морочилися з ними два роки. Будь певен, ми, військові, вміємо це оцінити. Машини чудові. Дозволь тебе поздоровити.

Архімед махнув рукою.

– Ет, облиш, що в них такого. Звичайні метальні механізми – іграшка, та й усе. Великого наукового значення вони не мають.

– Зате мають воєнне, – заперечив Луцій. – Слухай, Архімеде, я прийшов запропонувати тобі, щоб ти працював на нас.

– На кого це?

– На римлян. Ти ж напевне бачиш, що Карфаген занепадає. Навіщо ж йому допомагати? Ось почекай, тепер ми за нього хіба ж так візьмемося. Вам би всім краще пристати до нас.

– А чому це? – спитав Архімед. – Ми, сіракузяни, між іншим, греки. Чого б це ми мали приставати до вас?

– Того, що ви живете на Сіцілії, а Сіцілія нам потрібна.

– А навіщо вона потрібна вам?

– Бо ми хочемо оволодіти Середземним морем.

– Ага, – мовив Архімед і замислено втупив очі в свою дощечку. – А навіщо це вам?

– Хто володіє Середземним морем, той володіє всім світом, – відповів Луцій. – Хіба не ясно?

– А вам неодмінно треба володіти всім світом?

– Атож. Місія Риму – стати володарем світу, І він буде ним, я тебе запевняю.

– Може, й так, – сказав Архімед і затер щось на своїй дощечці. – Але я б вам такого не радив, Луцію. Бач, колись вам доведеться відстоювати ту владу, і ви матимете з цим великий клопіт.

– Дарма; зате ми будемо великою імперією.

– Велика імперія… – протяг Архімед. – Чи накреслю я велике коло, чи мале, – однаково це тільки коло. Воно має свої межі. Так і ви, Луцію, ніколи не позбудетеся кордонів, будете ними обмежені. Ти гадаєш, що велике коло досконаліше від малого? Гадаєш, що станеш більшим геометром, коли накреслиш більше коло?

– Ви, греки, весь час бавитесь аргументами, – заперечив центуріон. – А ми доводимо свою правду інакше.

– Як же?

– Дією. Наприклад, ми взяли ваші Сіракузи. Отже, Сіракузи належать нам. Хіба це не ясний доказ?

– Так, – сказав Архімед і почухав голову стилосом. – Так, ви взяли Сіракузи; але це вже не ті Сіракузи, що були досі, і ніколи вони не стануть такими. То було велике й славне місто; а відтепер воно вже не буде велике. Чи ж не шкода Сіракуз?

– Зате Рим буде великий. Рим повинен бути найсильнішим на всьому обширі земному.

– Навіщо?

– А щоб вистояти. Чим сильніші ми, тим більше у нас ворогів. Тому ми повинні бути найсильніші.

– Ох, сила… – пробурмотів Архімед. – Я трохи знаюсь на фізиці, Луцію, і щось тобі скажу. Сила сковує себе.

– Цебто як?

– Є такий закон, Луцію. Сила, діючи, сковує саму себе. Чим ви будете сильніші, тим більше сили витрачатимете на це, і врешті настане хвилина…

– Що ти хочеш цим сказати?

– Нічого… Я не пророк, Луцію; я тільки фізик. Сила сковує. Більше я не знаю нічого.

– Слухай, Архімеде, може, все-таки погодишся працювати на нас? Ти й гадки не маєш, які грандіозні можливості відкрились би перед тобою в Римі. Ти споруджував би воєнні машини, найпотужніші в світі…

– Вибач, Луцію, я вже старий чоловік, і мені ще хочеться довести до кінця кілька своїх думок… От бач, я й зараз дещо тут креслю…

– Невже тебе, Архімеде, не приваблює змога разом із нами здобувати владу над світом? Чого ти мовчиш?

– Вибач, – промурмотів Архімед, схилений над своєю дощечкою. – Що ти сказав?

– Що така людина, як ти, могла б здобути владу над світом.

– Гм… влада над світом… – замислено протяг Архімед. – Не сердься, Луцію, але отут у мене щось важливіше… Розумієш, щось тривкіше. Щось таке, що справді житиме вічно.

– Що ж це таке?

– Обережно, не зітри моїх кіл. Це спосіб вирахувати площу сектора.

Згодом було оголошено, що вчений Архімед загинув внаслідок нещасливого випадку.