– Ви часто бували в Коломбо?

– Ja, часто. І в Бангкоку, і в Манілі… Хлопці, – раптом промовив він, – я знаю одне підходяще судно. Розкішне судно, і зовсім недорого просять. Стоїть у Роттердамі. Поїдьте гляньте на нього. Це ж недалечко – Роттердам, – він показав пальцем через плече. – Тепер, хлопці, судна страшенно дешеві. Як залізний брухт. А це тільки шість років як спущене на воду, дизельний двигун. Хочете побачити?

– Ми не можемо, пане Вантох.

– Чудні ви люди, – зітхнув капітан і гучно висякався у блакитну хусточку. – А ви не знаєте тут когось такого, хто хотів би купити судно?

– Тут, у Євічку?

– Ja, тут або десь поблизу. Я б хотів облагодити свій big business тут, у my country[30].

– Дуже славно з вашого боку, капітане.

– Ja. Бо там скрізь страшенні шахраї. І грошей не мають. Ви з newspapers[31], то повинні знати тутешніх тузів – усяких там bankers та shipowners, як це буде – суднохазяїнів, так?

– Судновласників. Ні, ми не знаємо таких, пане Вантох.

– А шкода, – засмутився капітан.

Панові Голомбеку раптом щось пригадалося:

– А ви часом не знаєте пана Бонді?

– Бонді? Бонді… – замислився капітан ван Тох. – Стривай, це прізвище ніби мені знайоме. Бонді. Ja, в Лондоні є така Бонд-стріт – от де багатії живуть! Чи не має він якої контори на тій Бонд-стріт, цей ваш пан Бонді?

– Ні, він живе у Празі, але народився, здається, тут, у Євічку.

– А бодай тобі! – радісно вигукнув капітан. – Правда твоя, хлопче. Це той, що держав на ринку мануфактурну крамницю. Ja, Бонді… як же пак його звали? Макс. Макс Бонді. То в нього тепер торгівля у Празі?

– Та ні, то, мабуть, був його батько. Цей Бонді зветься Г. X. Президент Г. X. Бонді, капітане.

– Г. X… – капітан покрутив головою. – Г. X… Тут не було ніякого Г. X. Хіба що це Густль Бонді – але той зовсім не був президент. Густль був таке собі веснянкувате єврейське хлоп’я. Так це не може бути він.

– Це таки він, пане Вантох. Ви ж його стільки років не бачили.

– Ja, правду кажеш. Стільки років… – погодився капітан. – Сорок років, хлопче. То, може, той Густль і виріс. А що він таке?

– Він президент, правління МЕАТ – знаєте, отих великих заводів, де виробляють парові казани й таке інше… ну, і голова ще двох десятків акційних товариств та картелів. Дуже великий пан, пане Вантох. Його називають капітаном нашої промисловості.

– Капітаном? – здивувався capitain van Toch. – То виходить, я не єдиний капітан із Євічка? Бісова душа, то Густль також capitain. Треба його побачити. А він має гроші?

– Ще б пак. Без ліку, пане Вантох. У нього, певне, кількасот мільйонів. Це найбагатший чоловік у Чехії.

Капітан ван Тох глибоко споважнів.

– І теж capitain. Ну, дякую, хлопче. Що ж, попливу до нього, до того Бонді. Ja, Густль Бонді, I know[32]. Таке було єврейське хлоп’ятко. А тепер capitain Г. X. Бонді. Ja, jа, як ті літа спливають!.. – меланхолійно зітхнув він.

– Пане капітане, нам уже пора йти, а то спізнимось на вечірній поїзд…

– Ну, то я проведу вас на пристань, – сказав капітан і почав зніматися з якоря. – Дуже радий, що ви до мене приїхали, панове. Я знаю одного редактора в Сурабайї, славний хлопчина, ja, a good friend of mine[33]. П’янюга страшенний. Коли хочете, я влаштую вас у газеті в Сурабайї. Не хочете? Ну, як хочете.

А коли поїзд рушив, капітан ван Тох неквапно й урочисто помахав великою блакитною хусточкою. З хусточки випала на пісок одна чимала, неправильної форми перлина. Перлина, якої ніхто ніколи не знайшов.

Як відомо, чим більша ви персона, тим менше написано на табличці коло ваших дверей. Приміром, старшому Максові Бонді треба було малювати великими літерами над крамницею, обабіч дверей і на вікнах, що тут «Макс Бонді, торгівля всіляким мануфактурним та галантерейним товаром: посаг для наречених, полотно, рушники, скатерки й наволочки, ситець і батист, сукна найвищої якості, шовк, гардини, ламбрекени і всякий доклад для шиття. Засновано 1885 року». А коло дверей будинку його сина Г. X. Бонді, капітана промисловості, президента компанії МЕАT радника комерції, члена біржового комітету, віце-голови Спілки промисловців, Consulado de la Republica Ecuador[34], члена численних правлінь і т.д. і т.ін., прикріплена вже тільки маленька чорна скляна табличка з золотими літерами

І все. Просто Бонді. Хай інші пишуть на своїх дверях «Юліус Бонді, представник фірми «Дженерал моторс», або «Д-р мед. Ервін Бонді», або «С.Бонді і К°», але є один-єдиний Бонді, який – просто Бонді, без жодних дальших пояснень. (Я гадаю, що у папи римського на дверях написано просто «Пій», без ніякого титулу й без порядкового номера. А в господа бога й зовсім нема ніякої таблички ні на землі, ні на небі. Кожен сам повинен знати, що він тут живе. А втім, це сюди не стосується, це я просто так, мимохідь зауважив).

Ось перед цією скляною табличкою одного спекотного дня й зупинився добродій у білому моряцькому кашкеті і витер блакитною хусточкою м’ясисту потилицю. «Який пишний дім, хай йому біс», – подумав він і трохи нерішуче натиснув мідну кнопку дзвоника.

На дверях з’явився швейцар Повондра, зміряв очима огрядного добродія від черевиків аж до золотого шитва на кашкеті й стримано вимовив:

– Прошу?

– Слухай, голубе, – відказав огрядний добродій, – чи тут живе пан Бонді?

– А чого ви зволите? – крижаним тоном спитав пан Повондра.

– Скажіть йому, що з ним хоче поговорити капітан ван Тох із Сурабайї. Ja, – згадав чоловік, – ось картка. І подав панові Повондрі візитну картку, на якій був витиснутий якір і надруковано:

Пан Повондра схилив голову й замислився. «Сказати йому, що пана Бонді нема вдома? Або що в пана Бонді, на жаль, якраз дуже важлива нарада?» Є відвідувачі, про яких треба доповідати, а є такі, що їх добрий швейцар виряджає сам. І ось тепер пан Повондра з прикрістю відчував, що його підводить інстинкт, яким він керувався в таких випадках. Цей огрядний добродій якось не підходив до жодної категорії небажаних відвідувачів, не був схожий ні на комівояжера, ні на представника добродійної спілки. А капітан ван Тох сопів, витирав хусточкою лисину і так простосердо кліпав блідо-голубими очима, що пан Повондра раптом наважився взяти на себе всю відповідальність.

– Заходьте, будь ласка, – сказав він. – Я доповім про вас панові раднику.

Capitain van Toch утирав блакитною хусточкою чоло і розглядався по вестибюлю. «Бісова душа, як цей Густль обставився! Просто як у салоні на пароплаві, що ходить з Роттердама до Батавії. Певно, грошей усаджено – страх подумати. А такий же був веснянкуватий єврейчик, – дивувався капітан.

Тим часом Г. X. Бонді в своєму кабінеті замислено розглядав капітанову візитну картку.

– Чого йому треба? – підозріливо спитав він у швейцара.

– Пробачте, не знаю, – шанобливо промимрив пан Повондра.

Пан Бонді все держав Картку в руці. На картці витиснено якір. Capitain van Toch, Surabaja. Де вона, власне, та Сурабайя? Здається, десь на Яві. На пана Бонді дихнуло далиною. «Кандон-Бандунг» – наче удари гонґа, Сурабайя. А день саме такий тропічний… Сурабайя.

– Гаразд, проведіть його, – звелів пан Бонді.