– Непогана погода, – привітно мовив суддя. – До речі, як себе почуває місіс Маклірі?
Містер Маклірі глянув на нього якось кисло і сказав трохи збентежено:
– Та знаєте, містере Келлі… ми з нею… розлучились.
– Не може бути! – вигукнув суддя. – Така гарненька, молоденька жіночка…
– Отож-бо, – буркнув містер Маклірі. – В неї раптом утелющився один молодий дженджик… мільйонер, якийсь там комерсант із Мельбурна… Я її відраджував, але… – містер Маклірі безнадійно махнув рукою. – Вже тиждень, як вони виїхали до Австралії.
ЯСНОВИДЕЦЬ[195]
– Повірте, пане прокуроре, мене не так легко обморочити, – запевнив пан Яновіц, – недарма ж я єврей. Але те, що робить цей чоловік, мені несила збагнути. Це не просто собі графологія, це бозна-що. Ви уявіть собі: йому дають зразок чийогось почерку в незаклеєному конверті, він навіть не подивиться на те письмо, тільки застромить у конверт пальці, мацає ними зразок, а сам кривить уста, наче в нього що болить. А за хвилинку починає змальовувати вам характер тієї людини, чиє письмо, та так змалює його, що ви рота роззявите. Як у око вліпить. Я йому дав у конверті лист від старого Вейнбергера, то він усе чисто вгадав; і що в нього діабет, і що він ось-ось збанкрутує. Що ви на це скажете?
– Нічого, – сухо відказав прокурор. – Може, він знає старого Вейнбергера.
– Та ж він і не бачив того листа! – запалився пан Яновіц. – Він каже, що кожне письмо має свій флюїд і той флюїд можна розпізнати дотиком. Каже, що це чисто фізичне явище, як радіо. Це не шарлатанство, пане прокуроре! Адже той князь Карадаг і грошей ні з кого не бере; він нібито з дуже старовинної родини, з Баку – це мені один росіянин казав. Та що я вам розповідатиму, прийдіть самі подивіться, він сьогодні ввечері буде у нас. Приходьте неодмінно!
– Слухайте, пане Яновіц, – сказав прокурор, – усе це дуже гарне, але чужоземцям я вірю хіба наполовину, особливо коли не знаю, з чого вони живуть; росіянам я вірю ще менше, а отим східним штукарям майже не вірю. А коли він, до всього, ще й князь, то я йому й зовсім не повірю. Де він, кажете, навчився такого? А, в Персії. Дайте спокій, пане Яновіц. Весь Схід – то поспіль шарлатанство.
– Ну що ви, пане прокуроре, – не здавався пан Яновіц. – Цей хлопчина пояснює все по-науковому: ніяких чарів, ніяких таємних сил, строго науковий метод, кажу вам.
– Значить, і поготів шарлатанство, – суворо мовив прокурор. – Пане Яновіц, я вам дивуюся: ви ціле життя обходились без суворих наукових методів, а тепер хвалитеся ними. Зрозумійте: якби там щось було, всі б уже давно знали, в чому річ. Хіба не правда?
– Атож, – трохи збентежено промовив пан Яновіц. – Та я на власні очі бачив, як він розгадав старого Вейнбергера до цяточки. Просто геніально! А знаєте що, пане прокуроре? Приходьте подивитись. Коли це дурисвітство, то ви його розгадаєте, ви ж на це спеціаліст, пане прокуроре, вас ніхто не обдурить.
– Так, навряд, – скромно підтвердив прокурор. – Ну гаразд, я прийду, пане Яновіц, але тільки щоб викрити того вашого феномена. У нас люди такі легковірні, аж сором бере. Але ви йому не кажіть, хто я такий; стривайте, я дам йому в конверті один рукопис – щось надзвичайне. Можете закластися, що я його спіймаю на шахрайстві.
Треба вам знати, що пан прокурор (чи, точніше кажучи, пан старший прокурор доктор права Клапка) на найближчій сесії суду присяжних мав виступати обвинувачем у справі Гуго Мюллера, якого мали судити за вбивство з заздалегідь обдуманим наміром. Гуго Мюллера, фабриканта-мільйонера, обвинувачували в тому, що він застрахував на величезну суму життя свого молодшого брата Отто, а потім утопив його в Доксанському ставку[196]. Крім того, була підозра, що він кілька років тому вирядив на той світ і свою коханку, але цього не можна було довести. Коротше кажучи, то була одна з тих великих справ, від яких пан прокурор сподівався лаврів, тому він працював над матеріалами слідства з усім тим завзяттям і проникливістю, що завдяки їм його вважали найгрізнішим серед обвинувачів. Справа не була зовсім ясна, і прокурор бозна-що дав би за один-однісінький прямий доказ, але поки що мусив розраховувати більше на свою красномовність, щоб домогтися від присяжних зашморга для вбивці: це, щоб ви знали, для кожного прокурора питання честі.
Пан Яновіц того вечора трошечки хвилювався.
– Князь Карадаг, – притишеним голосом відрекомендував він. – А це доктор Клапка. Ну, можна починати.
Прокурор допитливо придивився до екзотичного створіння: то був ще молодий, стрункий чоловік в окулярах, з обличчям тібетського монаха й тонкими злодійськими руками. «Шахрай», – вирішив прокурор.
– Пане Карадаг, – розсипався пан Яновіц, – прошу сюди, до цього столика. Мінеральну воду вже поставили. Будь ласка, засвітіть торшер, а люстру ми погасимо, щоб не заважала вам. Так… Панове, попрошу тихіше. Пан… м-м-м… ось пан Клапка приніс якийсь лист; чи не буде пан Карадаг такий ласкавий…
Прокурор відкашлявся й сів так, щоб добре бачити ясновидця.
– Ось цей зразок, – сказав він і дістав з нагрудної кишені незапечатаний конверт. – Прошу.
– Дякую, – втомлено відказав ясновидець, узяв конверт і, заплющивши очі, покрутив його в пальцях. Раптом він здригнувся й труснув головою. – Дивно! – промурмотів він і випив ковток води. Потім устромив у конверт свої тонкі пальці – й завмер. Здавалось, наче його жовтаве обличчя ще дужче зблідло.
В кімнаті стояла така тиша, що чути було, як ядушно хрипить пан Яновіц.
Тонкі губи князя Карадага тремтіли й кривились, ніби він держав у пальцях розжарене залізо; а на лобі в нього виступив піт.
– Я не можу витримати, – просичав він здушено, вийняв пальці з конверта, обтер їх хусточкою і якусь хвилинку водив ними по сукні столу, ніби гострив ніж; а потім знову нервово надпив води й обережно взяв конверт у руки.
– У тому, хто це писав, – заговорив він стримано, – у тому, хто це писав, є велика сила, але така сила… – він видимо підшукував слово. – Така сила, що чигає. Це чигання жахливе! – крикнув він і впустив конверт на стіл. – Не хотів би я, щоб цей чоловік був моїм ворогом!
– А чому? – не втримався прокурор. – Він вчинив щось лихе?
– Не питайте мене, – відказав ясновидець. – Кожне запитання підказує відповідь. Я тільки знаю, що він здатен учинити щось велике й страшне – що завгодно. В ньому є дивовижна сила волі… жадоба успіху… багатства… Життя ближнього не спинить його. Ні, він не звичайний злочинець: тигр також не злочинець, тигр – владар. Цей чоловік не здатен на підлоту, але він гадає, що життя людей підвладне йому. Вийшовши на влови, він бачить у людях тільки здобич. І вбиває їх.
– Він стоїть по той бік добра й зла, – видиму погоджуючись, промурмотів пан Клапка.
– Це тільки слова, – сказав князь Карадаг. – Ніхто не стоїть по той бік добра й зла. У цього чоловіка свої суворі моральні принципи: він нікому нічого не винен, він не краде й не бреше; убити – це для нього ніби дати мат на шахівниці. Така його гра, і в ній він чесно дотримує правил. – Ясновидець від напруження аж лоб наморщив. – Не розумію, що це. Бачу великий став, а на ньому моторний човен.
– А далі що? – скрикнув прокурор: йому аж дух перехопило.
– Далі не видно нічого, все як у тумані. Все якось дивно туманиться перед жорстокою й нещадною волею хижака, що прагне схопити здобич. Але в ньому немає пристрасті – лише холодний розум. Кожна подробиця тверезо обміркована. Він наче розв’язує математичну задачу або технічну проблему. Цей чоловік ніколи не жалкує за своїми вчинками. Він завжди певний себе і завжди спокійний за себе; він не знає докорів сумління. У мене таке враження, що він на все дивиться звисока; він надзвичайно пихатий і самолюбний. Йому приємно, що люди бояться його. – Ясновидець знову ковтнув води. – Але він ще й актор. У глибині душі він користолюбець, але схильний до позерства. Йому хочеться приголомшити світ своїми вчинками… Годі. Я втомився. Він мені гидкий.
