– Дякую вам, – сухо вклонився наш славетний земляк-американець. – Finished, gentlemen[215]. Аналізом уявлень цього чоловіка ми… м-м-м… з’ясували, що він… є журналістом. Я гадаю, що не варто провадити експеримент далі. It would only waste your time[216]. Цей експеримент, пробачте, не вдався. So sorry, gentlemen[217].

– Ти диви, – вигукнув увечері в редакції пан Вашатко, переглядаючи матеріали, – поліція повідомляє, що труп Йозефа Чепелки знайшли. Він був закопаний у Суханековому садку біля паркана, а під ним лежав закривавлений мішок. Бачте, як угадав той Роусс! Ви не повірите, колего: я йому й слова не сказав про газету, а він як в око вліпив, що я газетяр. «Панове, – каже, – перед вами заслужений, видатний журналіст!..» Ну, і я ж написав у репортажі про його лекцію: «В колах фахівців висновки нашого уславленого співвітчизника здобули щире схвалення». Ні, стривайте, тут треба підправити стиль: «У колах фахівців цікаві висновки нашого уславленого співвітчизника по заслузі здобули щире й одностайне схвалення». Ось тепер буде все як слід

ПОЕТ[218]

То був цілком повсякденний для поліції випадок! о четвертій годині ранку на Житній вулиці автомобіль збив п’яну бабу й помчав із шаленою швидкістю далі. I ось тепер молодий слідчий-практикант доктор Мейзлік мав розшукати винуватця. А молоді практиканти ставляться до таких справ дуже серйозно.

– Гм… – сказав д-р Мейзлік постовому поліцаєві № 141. – Значить, ви побачили за триста кроків від себе автомобіль, що їхав з великою швидкістю, а на бруку – людину. Що ж ви зробили насамперед?

– Насамперед я побіг до збитої жінки, – відповів постовий, – щоб подати їй першу допомогу.

– Насамперед треба було записати номер машини, – пробурчав Мейзлік, – а вже потім клопотатись тією бабою. Але, – додав він, шкрябаючи голову олівцем, – може, я й сам би зробив так, як ви. Отже, номера машини ви не побачили. Ну, а якісь інші прикмети?

– Здається, – нерішуче почав постовий № 141, – вона була якась темна. Чи синя, чи темно-червона. За димом із мотора я не розгледів.

– А бодай вам, – розсердився Мейзлік, – як же я маю тепер розшукувати цю машину? Невже бігати та питати всіх шоферів: «Скажіть, будь ласка, це не ви збили стару бабу на Житній вулиці?» Ну що я маю тепер робити, га?

Постовий шанобливо й безпорадно знизав плечима.

– Пане слідчий, – сказав він, – один свідок зголосився, але він теж нічого не знає. Він чекає тут поряд.

– Ну, приведіть його, – сказав з нехіттю д-р Мейзлік і втупився в куций протокол, марно намагаючись щось із нього вичитати.

– Будь ласка, ваше прізвище, ім’я й місце проживання, – машинально сказав він, навіть не глянувши на свідка.

– Ян Кралік, студент механічного факультету, – рішучим голосом відповів свідок.

– То ви, пане Кралік, бачили, як сьогодні о четвертій годині ранку невідомий автомобіль збив Божену Махачкову?

– Так, і мушу сказати, що винен шофер. Вулиця була зовсім вільна, пане комісаре, якби він пригальмував на перехресті…

– Як далеко були ви від місця події? – перебив його Мейзлік.

– За десять кроків. Я проводжав свого приятеля додому… з кав’ярні, і коли ми вийшли на Житню вулицю…

– А хто такий ваш приятель? – знову перебив його Мейзлік. – Тут він у мене не зазначений.

– Ярослав Нерад, поет, – сказав свідок не без гордості. – Але від нього ви навряд чи дізнаєтеся щось.

– А чому? – буркнув Мейзлік, хапаючись за соломинку.

– Бо він… ну, одне слово поет. Коли сталося це нещастя, він розплакався, як мала дитина, й побіг додому. Отже, коли ми вийшли на Житню вулицю, ззаду з шаленою швидкістю вилетів автомобіль…

– Який він мав номер?

– Пробачте, не знаю. Я не звернув уваги. Я помітив тільки, що він мчить як шалений, і саме сказав, що…

– А яка ж була та машина? – перебив його Мейзлік.

– З чотиритактним двигуном внутрішнього згоряння, – упевнено відповів свідок. – А на марках автомобілів я не знаюсь.

– А якого кольору? Скільки душ у ній їхало? Відкрита чи закрита?

– Не знаю, – спантеличено відказав свідок. – Здається, чорна; але як слід я не роздивився, бо коли сталось те нещастя, я зразу обернувся до Нерада й сказав: «Диви які падлюки: збили людину і навіть не зупинились!»

– Гм… – гмукнув д-р Мейзлік невдоволено, – це, звичайно, реакція цілком природна і слушна з морального погляду, але я волів би, щоб ви запам’ятали номер машини. Просто диво, добродію, які неспостережливі люди. Що винен шофер, це ви зразу побачили, і що такі люди – падлюки, це ви справедливо розсудили, а от щоб запам’ятати номер – то ні. Судити вміє кожен; а от щоб уважно, по-діловому роздивитись… Дякую вам, пане Кралік; не буду вас затримувати.

За годину постовий № 141 подзвонив до квартири, де наймав кімнату поет Ярослав Нерад. Господиня квартири сказала постовому, що поет удома, але він спить. Коли до нього постукали, Нерад прочинив двері і втупив у поліцая перелякані, очиці: він ніяк не міг пригадати, чого це накоїв учора. Нарешті-таки до нього дійшло, навіщо його викликають у поліцію.

– А конче треба йти? – невпевнено спитав він. – Бо я вже нічого не пам’ятаю. Я вночі був трохи…

– Під чаркою, – вмить зрозумів поліцай. – Я не одного поета знаю, добродію. Одягніться, будь ласка, я зачекаю.

Дорогою поет із поліцаєм розговорилися про нічні пивниці, про життя взагалі, про дивні знаки на небі й ще про всяку всячину; тільки політика не цікавила обох. Отак, ведучи дружню й повчальну розмову, й дійшов поет до поліції.

– Ви пан Ярослав Нерад, поет, так? – спитав його д-р Мейзлік. – Ви були свідком того, як невідомий автомобіль збив Божену Махачкову?

– Так, – зітхнув поет.

– А ви можете описати той автомобіль? Відкритий він був чи закритий, якого кольору, скільки душ у ньому їхало, який його номер?

Поет хвилинку напружено думав, потім відповів:

– Не знаю. Я не помітив.

– Може, хоч якусь подробицю згадаєте? – наполягав Мейзлік.

– Ну що ви! – аж здивувався поет. – На подробиці я ніколи не звертаю уваги.

– Пробачте, а що ж ви тоді взагалі помітили? – спитав Мейзлік іронічно.

– Ну… загальний настрій, – відповів поет непевно. – Розумієте, безлюдна вулиця..»– Раптом він схопився. – Та я ж написав про це вірші, як прийшов додому!

I заходився шпортатись у кишенях, видобуваючи один за одним рахунки, старі конверти та ще якісь папірці.

– Ні, це не воно, – мурмотів він. – I це не воно. Стривайте – здається, оце, – сказав він, втупившись у щось написане на внутрішньому боці розірваного конверта.

– Ану покажіть, – мовив Мейзлік поблажливо.

– Та це дурниця, – засоромився поет. – Але, як хочете, я вам прочитаю.

I, натхненно закотивши очі під лоб, він співуче продекламував:

– Оце й усе, – закінчив Нерад.

– Пробачте, а що це означає? – спитав Мейзлік.