– Well, – сказав професор, який тим часом щось швидко записував, – прошу вас, нехай його привести сюди.

Начальник поліції кивнув, і поліцай увів до зали Ченека Суханека – похмурого чолов’ягу, чиє обличчя ніби промовляло: «Ідіть ви всі знаєте куди! Я вам так просто не дамся, і не сподівайтесь!»

– Підійдіть сюди, – суворо покликав його професор Роусс. – Я не буду вас допитувати. Я тільки буду сказати вам слова, а ви зразу відказуйте мені перше слово, яке вам спаде на думку, розумієте? Ну, почали. Склянка!

– Лайно, – злісно відрубав Суханек.

– Слухайте, Суханеку, – зразу втрутився начальник поліції. –Коли ви не відповідатимете як годиться, вас зараз відведуть на допит, чуєте? І допитуватимуть цілу ніч, затямте! Ну, ще раз.

– Склянка, – знову сказав професор Роусс.

– Пиво, – буркнув Суханек.

– Ну от, голубе, – мовив славетний професор, – бачте, як добре.

Суханек підозріливо зиркнув на нього. Чи нема тут якогось підступу?

– Вулиця, – сказав професор.

– Машини, – знехотя відказав Суханек.

– Швидше треба. Хата!

– Поле.

– Верстат.

– Латунь.

– Дуже добре…

Суханек, здавалося, вже не мав нічого проти такої гри.

– Мати!

– Тітка.

– Собака!

– Будка.

– Солдат!

– Артилерист.

Слово за словом, швидше й швидше, і Суханекові вже ставало навіть цікаво: мов у карти граєш, і чого тільки не пригадується в такій грі!

– Дорога, – кидав йому професор Роусс, не даючи звести дух.

– Шосе.

– Прага!

– Бероун.

– Сховати!

– Закопати.

– Витерти!

– Плями.

– Ганчірка!

– Мішок.

– Лопата!

– Садок.

– Яма!

– Паркан.

– Труп!

Мовчанка.

– Труп, – наполегливо повторив професор, – То ви закопали його під парканом, так?

– Я такого не казав! – крикнув Суханек.

– Ви закопали його під парканом у вашому садку, – рішуче повторив Роусс. – Ви вбили його по дорозі до Бероуна. Кров у машині витерли мішком. Де ви діли той мішок?

– Неправда! – закричав Суханек, – Ту машину я в пана Чепелки купив! Що ви мені хочете пришити?..

– Годі, – сказав Роусс. – Я буду попросити, щоб полісмени пішли туди й пошукали. Але це вже не моє діло. Хай цього чоловіка відведуть. Ось вам, панове, будь ласка: експеримент тривав сімнадцять хвилин. Це дуже швидко. Випадок був легенький, так, дурничка. Здебільшого це триває з годину. Ну, а тепер я буду попросити, щоб підійшов хтось із присутніх, і я буду сказати йому слова. Це буде тривати досить довго, бо я не знаю, який у того добродія secret… Як це буде?

– Таємниця, – підказав хтось із зали.

– Так, таємниця, – зрадів наш видатний співвітчизник. – Таємниця. Це забере в нас багато часу, перше ніж той пан буде розкрити перед нами свою вдачу, своє минуле і свої найпотаємніші ideas…

– Думки, – підказав голос із публіки.

– Well. Ну прошу, панове, хто хоче піддавати себе аналізові?

Настала пауза; дехто в залі захихотів, але ніхто не ворухнувся.

– Прошу, – повторив професор Роусс. – Адже це не боляче.

– Ідіть ви, колего, – шепнув міністр внутрішніх справ міністрові юстиції.

– Іди ти, як представник своєї партії, – підштовхував депутат депутата.

– Пане начальнику відділу, може, ви? – заохочував урядовець колегу з іншого міністерства.

Всім ставало вже трохи ніяково, але ніхто не підводився.

– Прошу вас, панове, – втретє сказав американський учений. – Ви ж не боїтеся виказати себе?

Тоді міністр внутрішніх справ обернувся назад і просичав:

– Ну йдіть уже хто-небудь, панове!

Десь у задніх рядах хтось скромно кахикнув і підвівся; то був худорлявий, уже немолодий чоловічок у приношеному костюмі. Від хвилювання в нього аж борлак ходив угору й униз.

– Я… м-м-м… – несміливо почав вія. – Коли ніхто… тоді я дозволю собі…

– Йдіть сюди, – владно перебив його американець. – Сядьте. Кажіть те, що перше спаде на думку. Не задумуйтесь, вимовляйте слова несвідомо, mechanically[206]. Зрозуміли?

– Так, прошу, – охоче відповів піддослідний, трохи збентежений перед такою високою публікою; потім прокашлявся й налякано закліпав очима, ніби учень, що складає випускні іспити.

– Дуб, – випалив на нього вчений.

– Могутній, – прошепотів старий.

– Як, пробачте? – перепитав учений, не зрозумівши.

– Лісовий велетень, – несміливо пояснив піддослідний.

– А… Вулиця.

– Вулиця… вулиця в урочистих шатах.

– Що ви маєте на увазі?

– Якесь свято, прошу. Або похорон.

– Ах, так. То треба було сказати просто «свято». По змозі одним словом.

– Прошу.

– Гаразд. Торгівля.

– Процвітає. Криза нашої торгівлі. Політичний гендель.

– Гм… Установа.

– Яка, пробачте?

– Однаково. Скажіть будь-яке слово, швидше!

– Якби ви спитали «установи»…

– Well. Установи!

– Відповідні! – радісно вигукнув чоловічок.

– Молот!

– І ковадло. Між молотом і ковадлом. Розбив йому голову молотком.

– Curious…[207] – пробурчав учений. – Кров!

– До останньої краплі крові. Невинно пролита кров. Історія, писана кров’ю.

– Вогонь!

– Вогнем і мечем. Герой-пожежник. Полум’яна промова. Вогненні слова.

– Дивний випадок, – спантеличено мовив професор. – Ну, ще раз. Ви повинні казати тільки перше слово, яке спаде на думку, чуєте? Тільки те, що automatically вискакує у вас, коли ви чуєте моє слово. Go on[208]. Рука!

– Рука братньої допомоги. В міцних руках. Зціпивши кулаки. Брудні руки. Дамо по пальцях.

– Очі!

– На очах у всієї громадськості. Замилюють очі. Зняти полуду з очей. Берегти як зіницю ока. Невинні дитячі оченята. Дивитись правді в очі.

– Не так багато. Пиво!

– Плзенське світле. В чаду сп’яніння.

– Музика!

– Велична симфонія. Зіграний оркестр. Нація музикантів. Чарівні звуки. Ансамбль великих держав. Єрихонська сурма. Національний гімн.

– Пляшка!

– З кислотою. Нещасливе кохання. Сконала в лікарні у страшних муках.

– Отрута.

– Дихає отрутою. Отруєні джерела.

Професор Роусс почухав потилицю.

– Never heard that…[209] Почнімо спочатку. Панове, я хотів би звернути вашу увагу на те, що завжди треба починати з plain[210], звичайних речей, коли з’ясовуєш інтереси піддослідного, його profession[211]. Ну далі. Рахунок!

– За великим рахунком. Звести рахунки з ворогами. Припадає на наш рахунок.

– Гм. Папір.

– Папір червоніє від сорому, – жваво відказав чоловічок. – Цінні папери. Папір усе стерпить…

– Bless you[212], – з досадою сказав професор. – Камінь.

– Хто перший кине каменем. Камінь спотикання. Наріжний камінь. Надгробний камінь. Вічна пам’ять, – промовив піддослідний з щирим зворушенням.

– Колесо!

– Колеса історії. Колесо фортуни. Тріумфальна колісниця. Колісниця Джагернаута[213].

– Ага! – вигукнув професор Роусс. – That’s it[214]. Обрій.

– Захмарений, – зраділо відказав старий. – Нові хмари на нашому політичному обрії. Широкі обрії.

– Зброя!

– Чиста зброя. У всеозброєнні. З розгорненими знаменами. Отруєна стріла, – натхненно заторохтів піддослідний. – Не складемо зброї. У запалі бою. Виборчі баталії.

– Стихія!

– Розбурхані стихії. Стихійний опір. У своїй стихії.

– Годі! – зупинив його професор Роусс. – Ви працюєте в газеті, правда?

– Так, з вашої ласки, – зрадів піддослідний. – Вже тридцять років. Я репортер Вашатко.