Ейб урочисто схилив перед нею коліна.

– Лілі Веллі, морські божества, чи тритони, прийшли скласти тобі шану. Звеліли мені переказати тобі, що відколи Венера зродилася з піни морської, жодна артистка не справила на них такого надзвичайного враження, як ти. А на доказ свого захоплення вони посилають тобі… – Ейб простяг до неї руку. – Оці три перлини. Дивись.

– Не патякай, Ейбе, – пирхнула любонька Лі.

– Ні, серйозно! Сама подивися, справжні перли.

– Покажи! – буркнула Лі й тремтячими пальцями взяла білясті кульки. – Ейбе! – прошепотіла вона. – Це ж перли! Ти їх у піску знайшов?

– Ну що ти, любонько, хіба перли бувають у піску?

– Бувають, – заперечила любонька. – Їх промивають, як золото. Бач, я ж тобі казала, що тут повно перлів!

– Перли ростуть у таких скойках під водою, – майже впевнено сказав Ейб. – Слово честі, Лі, це тобі принесли оті тритони. Вони бачили, як ти купалася. Хотіли віддати тобі у власні руки, але ж ти їх так злякалась…

– Бо вони бридкі! – вигукнула Лі. – Ейбе, це розкішні перли! Я страшенно люблю перли!

«Отепер вона гарна, – озвався критичний голос. – Коли стоїть отак навколішки з перлами на долоні – вродлива, нічого не скажеш».

– Ейбе, а їх справді принесли оті… тварини?

– Це не тварини, любонько. Це морські божества. Вони називаються тритони.

Любонька нітрохи не здивувалась.

– Дуже мило, правда? Вони страшенно симпатичні. Як ти гадаєш, Ейбе, мені слід якось їм подякувати?

– Ти вже не боїшся їх?

Любонька здригнулась.

– Боюсь. Ейбе, я тебе прошу, забери мене звідси!

– Ну то гайда, – сказав Ейб. – Нам треба дістатись до нашого човна. Ходімо, не бійся.

– Але ж… але ж вони в нас на дорозі, – проскиглила Лі. – Ейбе, а може, ти сам до них підійдеш? Тільки не кидай мене саму!

– Я тебе перенесу на руках, – героїчно запропонував містер Ейб.

– Перенеси… – шепнула Лі.

– Тільки накинь халат, – буркнув Ейб.

– Зараз. – Міс Лі заходилась обома руками поправляти свої чудові золоті кучері. – Я, мабуть, страшенно розпатлана? Ейбе, в тебе нема при собі губної помади?

Ейб накинув їй на плечі халат:

– Ходімо вже, Лі!

– Я боюся, – ледь чутно прошепотіла любонька.

Містер Ейб узяв її на руки. Любонька Лі на вигляд здавалась легенькою, як пір’їнка. «Хай йому біс, важче, аніж ти гадав, еге? – сказав Ейбові холодний і критичний голос. – А тепер у тебе ще й обидві руки зайняті – коли ці тварини на вас кинуться, що тоді?»

– Може, ти бігом побіжиш? – попросила любонька.

– Гаразд, – хекнув Ейб, що насилу перебирав ногами.

Уже було майже темно. Ейб наближався до широкого півкола тварин.

– Швидше, Ейбе, біжи бігом! – шепотіла Лі..

Тварини почали якимись своєрідними хвилястими рухами крутити тулубом.

– Біжи, біжи швидше! – заверещала любонька, істерично дриґаючи ногами, і в Ейбове плече уп’ялися вкриті сріблястим лаком нігті.

– Що ти робиш! Пусти! – скрикнув Ейб.

– Ніжж, – дзявкнуло поруч. – Ц-ц-ц. Ніжж. Лі. Ніжж. Ніжж. Ніжж. Лі.

Але вони вже опинились за півколом, і Ейб відчув, що його ноги грузнуть у мокрому піску.

– Можеш поставити мене, – прошепотіла любонька в ту хвилину, коли в Ейба вже зовсім замліли руки й ноги.

Ейб відсапувався, втираючи рукою піт із лоба.

– Біжи до човна, швидше! – наказала любонька Лі.

Тепер півколо темних тіней обернулось передом до неї й підступало ближче.

– Ц-ц-ц. Ніжж. Ніжж. Лі.

Але Лі не закричала. Лі не кинулась тікати. Лі здійняла руки до неба, і купальний халат зсунувся з її пліч. Лі, зовсім гола, обома руками махала хитким тіням і посилала їм цілунки. Її тремтячі уста скривились у якусь подобу чарівливої усмішки.

– Ви такі милі! – промовив тремтливий голосок, і білі руки знову простяглися до гойдливих тіней.

– Іди підсоби, Лі, – не дуже лагідно гукнув її Ейб, що спихав човен на глибшу воду.

Любонька Лі підняла свій купальний халат.

– Прощайте, рідненькі!

Було чути, як тіні вже чалапають по воді.

– Швидше, Ейбе! – засичала любонька, бредучи до човна. – Вони вже доганяють!

Містер Ейб розпачливо силкувався зіпхнути човен на глибоке; а тепер до човна влізла ще й міс Лі і замахала рукою на прощання.

– Перейди на другий бік, Ейбе, а то ти мене затуляєш.

– Ніжж. Ц-ц-ц. Ей-бе.

– Ніжж. Ц-ц-ц, ніжж.

– Ц-Ц.

– Ніжж.

Нарешті човен загойдався на хвилях. Містер Ейб заліз у нього й з усієї сили наліг на весла. Одне весло вдарило по чомусь слизькому.

Любонька Лі перевела дух.

– Правда, вони страшенно милі? І я зіграла цю сценку просто чудово?

Містер Ейб щосили веслував до яхти.

– Надягни халат, Лі, – сказав він трішечки сухо.

– Я вважаю, що це був блискучий успіх, – відзначила міс Лі. – А перли, Ейбе! Як ти гадаєш, вони дуже дорогі?

Містер Ейб на мить кинув гребти.

– Я гадаю, що тобі не слід було показуватися їм гак.

Міс Лі трохи образилась:

– А що ж тут такого? Зразу видно, що ти, Ейбе, не артист. Греби швидше, будь ласка, бо я змерзла в халаті.

Того вечора на яхті «Глорія Пікфорд» не було особистих конфліктів, а тільки запальна суперечка на наукові теми. Фред (якого з солідарності підтримував Ейб) твердив, що це напевне були якісь ящери, а капітан заявляв, що ссавці. В морі нема ніяких ящерів, запально доводив капітан; але недавні студенти не хотіли визнавати його доказів, бо ящери здавалися їм більшою сенсацією. Любонька Лі вдовольнилася тим, що це були тритони, що вони були просто розкішні і що взагалі це був такий блискучий успіх; чарівна, в синій смугастій піжамі, що так подобалася Ейбові, вона марила перлами та морськими божествами, і в неї аж очі горіли. Джуді, звичайно, була переконана, що все це нісенітниця, вигадка Ейба й Лі, і завзято моргала Фредові, щоб уже кінчав сперечатися. Ейб думав, що Лі могла б згадати й про те, як він, Ейб, безстрашно пішов між тих ящерів по її купальний халат, а тому сам тричі розповів, як відважно спиняла їх Лі, поки він, Ейб, спихав човен на глибшу воду, і вже почав розповідати вчетверте; але Фред із капітаном зовсім не слухали його, а палко сперечалися про ящерів та ссавців. (Ніби не однаково, що воно таке, думав собі Ейб). Нарешті Джуді позіхнула, сказала, що йде спати, й значуще подивилась на Фреда; але Фред саме згадав, що до всесвітнього потопу на світі були якісь кумедні стародавні ящери – як же вони в біса називалися: диплозаври, бігозаври чи якось так, – і ті ящери ходили на задніх лапах. Фред сам їх бачив на малюнку в одній товстенній ученій книжці. Ото книжка, так книжка, сер; побачили б ви її!

– Ейбе, – озвалася любонька Лі. – У мене є розкішна ідея кінофільму.

– Яка?

– Щось неймовірно нове. Уяви собі, що наша яхта потонула і тільки я сама врятувалась на цьому острові. І жила б, як Робінзон.

– А що б ви тут робили? – скептично запитав капітан.

– Купалася б і взагалі… – просто відповіла любонька. – А потім у мене закохались би морські тритони… І весь час носили мені перли. Розумієш, зовсім як у житті. Можна б із цього зробити такий видовий фільм, виховний… Щось таке, як «Пароплав «Горн»[71].

– Лі має рацію, – раптом заявив Фред. – Треба завтра ввечері зняти цих ящерів на плівку.

– Тобто цих ссавців, – поправив капітан.

– Тобто мене, – сказала любонька, – як я стою між тими морськими тритонами.

– Тільки в халаті, – втрутився Ейб.

– Я, мабуть, надіну свій білий купальник, – сказала Лі. – І хай Грета зробить мені таку, як слід, зачіску. Бо сьогодні я була просто стр-р-рашна.

– А хто зніматиме?

– Ейб. Хай і він хоч на щось придасться. А Джуді може світити чимось, коли стемніє.