Сер Олівер скинув капелюха й звів очі до вікна, з якого йому весело всміхався старий огрядний патер.
– Vossignoria ге verendissima[241], – ввічливо відповів юнак, – ви аж надто ласкаві до чужинця, що покидає вашу прекрасну країну, обтяжений вдячністю за все те добро, що ним його так щедро обсипали.
– Bene[242]. любий мій сину, – сказав священик, – та коли ви ще хвилинку балакатимете, то змокнете до рубця. Будьте ж ласкаві злізти зі своєї кобили, та хутчіш, бо ллє, як із ринви.
Сер Олівер здивувався, коли moliу reverendo parocco[243] вийшов на ганок зустріти його: такого маленького патера він ще не бачив. Уклоняючись, він мусив схилитися так, що йому аж кров ударила в голову.
– Е, годі вам, – сказав священик. – Я простий собі францісканець, кавальєре. Мене звуть падре Іпполіто. Гей, Марістто, принеси нам ковбаси й вина. Ось сюди, добродію, тут страшенно темно. Ви inglese[244], правда? Знаєте, відколи ви, англійці, відійшли від святої римської церкви, вас тут в Італії стало повно. Я розумію, синьйоре. Вам, мабуть, нудно вдома. Чуєш, Марієтто, цей добродій – inglese. Бідолашечка, такий молодий, а вже англієць! Уріжте собі оцієї ковбаси, синьйоре, це справжня веронська. Я вам кажу, що до вина нема кращої за веронську ковбасу, і хай собі болонці запихаються своєю мортаделлою. Завжди беріть до вина веронську ковбасу й солоний мигдаль, любий сину. Ви не були у Вероні? Шкода. Божественний Веронезе був родом звідти. Я також веронець родом. Гарне місто, синьйоре. Його називають містом Скалігерів. Ну, як винце, добре?
– Gracia[245], падре, – промимрив сер Олівер. – У нас в Англії Верону називають містом Джульєтти.
– Та що ви кажете! – здивувався падре Іпполіто. – А чому? Я щось не пригадую, щоб там була якась княгиня Джульєтта. Правда, я не був там уже більш як сорок років. То що ж це за Джульєтта?
– Джульєтта Капулетті, – пояснив сер Олівер, – Бачте, у нас е про неї п’єса… Її склав такий собі Шекспір. Прегарна п’єса. Ви знаєте її, падре?
– Ні. Але стривайте, Джульєтта Капулетті, Джульєтта Капулетті.. – замурмотів падре Іпполіто. – Я мусив би знати її. Я бував у Капулетті з отцем Лоренцо…
– Ви знали ченця Лоренцо? – в подиві промовив сер Олівер.
– Ще б пак я не знав його! Я ж у нього був міністрантом, синьйоре. Слухайте, а може, це та Джульєтта, що вийшла за графа Паріса? її я знав. Дуже побожна й славна пані – графиня Джульєтта. Вона з роду Капулетті – з тих Капулетті, що торгували оксамитом.
– Ні, це ніяк не може бути вона, – заперечив сер Олівер. – Та, справжня Джульєтта померла зовсім молодою, і то такою сумною смертю, що сумнішої годі й уявити.
– Ах так, – відказав raolto revereado. – Ну, то це не вона. Та Джульєтта, що я знав, одружилася з графом Нарісом і народила йому восьмеро дітей. Взірцева, доброчесна дружина, молодий синьйоре, дай боже й вам таку. Правда, казали, що вона перше була закохалась у якогось молодого crapulone[246]… Та про кого, синьйоре, не плещуть бозна-чого? Звісна річ, молодь нерозважна й шалена. Будьте раді, синьйоре, що ви молодий. Чи inglesi теж бувають молоді?
– Бувають, – зітхнув сер Олівер, – Ох, отче, і нас палить вогонь юного Ромео!
– Ромео? – перепитав падре Іпполіто й хильнув вина. – Цього я, мабуть, знав. Чи це часом не той молодий sciocco[247], не той гультяй і зайдиголова Монтеккі, що поранив графа Паріса? Подейкували, ніби через Джульєтту. Так, так. Її висватали за графа Паріса – чудова партія, синьйоре, той Паріс був дуже багатий і славний молодий пан, – але Ромео, казали, вбив собі в голову, що Джульєтта дістанеться йому. Наче багатії Капулетті віддали б дочку за котрогось із зубожілих Монтеккі! А до того ж Монтеккі тягли руку за Мантуею, тоді як Капулетті стояли за міланського герцога. Ні, ні. Я гадаю, що цей assalto assassinatico[248] на Паріса був звичайнісіньким політичним замахом. Адже нині кругом політика, любий сину. Звісно, після тієї вихватки Ромео довелося втекти до Мантуї, і вже він звідти не вернувся.
– А от і ні! – вигукнув сер Олівер. – Вибачте, падре, але все було не так. Джульєтта кохала Ромео, але батько й мати силували її вийти за графа Паріса…
– Бо знали, що й до чого, – погодився старий священик. – Ромео був ribaldo[249] й стояв за Мантую.
– Але напередодні шлюбу з Парісом отець Лоренцо дав їй порошок, щоб вона запала в сон, схожий на смерть… – провадив сер Олівер.
– Брехня! – зразу перебив його падре Іпполіто. – Отець Лоренцо ніколи б не зробив такого! Правда тільки, що Ромео напав на Паріса на вулиці й поранив його. Певне, п’яний був.
– Вибачте, отче, але все було зовсім не так, – запротестував сер Олівер. – Насправді було ось як: Джульєтту поховали, а Ромео над її могилою простромив Паріса шпагою…
– Стривайте, – знову перебив його священик. – По-перше, це було не над могилою, а на вулиці біля пам’ятника Скалігерам. А по-друге, Ромео не простромив його, а тільки поранив у плече. Ви думаєте, так легко вбити людину шпагою? Спробуйте-но самі, юначе!
– Scusi[250], – заперечив сер Олівер, – я ж сам бачив усе на сцені, під час прем’єри. Граф Паріс був справді простромлений шпагою в двобої й помер на місці. А Ромео, гадаючи, що Джульєтта померла, отруївся над її домовиною. Ось як усе було, падре.
– Де там, – буркнув отець Іпполіто. – Зовсім він не отруївся, а втік до Мантуї.
– Пробачте, падре, – стояв на своєму Олівер, – я все бачив на власні очі: адже я сидів у першому ряду! В ту хвилину прокинулася Джульєтта, побачила, що її коханий Ромео неживий, теж випила отрути й померла.
– Пусте, – розсердився падре Іпполіто. – Аж диво бере, хто це міг наплести такого. Насправді Ромео втік до Мантуї, а сердешна Джульєтта з журби справді якесь там зілля винила. Але нічого страшного не було, синьйоре, то все так, по-дитячому; та й що ви хочете, адже їй було заледве п’ятнадцять років… Я все знаю від самого Лоренцо, молодий синьйоре; звісно, я тоді був ще отакий-о ragazzo[251], –добряга патер показав рукою десь так на лікоть від землі. – Джульєтту потім відвезли одужувати до тітки в Безенцано, а слідом за нею туди поїхав І граф Паріс іще з перев’язаною рукою… ну, і, самі знаєте, як воно буває в таких випадках: таке палке кохання, що куди там! Через три місяці й звінчалися. Ессо[252], синьйоре, як воно буває в житті. Я сам був на їхньому весіллі міністрантом у білому стихарі…
Сер Олівер сидів якийсь наче засмучений.
– Не гнівайтесь, отче, – нарешті сказав він, – але в тій англійській п’єсі все в тисячу разів прекрасніше.
Падре Іпполіто сердито засопів.
– Прекрасніше! Що ви бачите прекрасного в тому, коли двоє молодят відбирають собі життя? Чи не шкода їх, синьйоре? А як на мене, то прекрасніше те, що Джульєтта вийшла заміж і народила восьмеро дітей, та ще яких дітей: мов намальовані!
Олівер похитав головою.
– Е, це вже не те, любий падре; ви не знаєте, що таке велике кохання.
Низенький патер замислено покліпав очима.
– Велике кохання? По-моєму, це… коли двоє людей зуміли прожити весь вік у злагоді… віддано й вірно… Джульєтта була благородна жінка, любий синьйоре. Виростила восьмеро дітей і дбала про чоловіка до самої смерті… То у вас Верону називають містом Джульєтти? Це ви, англійці, дуже славно придумали, добродію. Синьйора Джульєтта була справді чудова жінка, дай їй боже вічне блаженство.
