Петр. А чом не інакше? Може, тато й сам тепер грав би так, як я.
Мати. Тихо! Годі сперечатись, і гайда звідси! Мені треба тут лад навести після вас, шибеників.
Корнель. Ми тобі допоможемо.
Мати. Аякже, знайшлися помічники! Хіба ви, чоловіки, тямите, що таке лад!
Корнель. Поставити все там, де воно було.
Петр. Поставити все там, де воно має бути.
Мати. А от і ні. Поставити все там, де йому добре. Та хіба ви зрозумієте! Ну, гайда, йдіть уже ви обидва.
Корнель. Ходімо в садок, постріляємо з цієї рушниці, Петре!
Петр. Гаразд. За сто кроків – у пляшку.
Мати. Вам аби щось розбивати!
Корнель. Тоні, а ти не йдеш? (Бере зі стояка рушницю, яку був приніс).
Мати. Ні, Тоні не любить вашої стрільби. Правда, Тоні?
Петр. Я знаю. Він боїться.
Мати. Тоні не боїться. Ви його не розумієте. Він просто не такий, як ви, от і все.
Корнель. А з нас кожен не такий, як інші, матусю.
Мати. Менше, ніж вам здається. Ну, йдіть уже, паливоди!
Корнель (цілує її в щоку). Ти вже не сердишся?
Петр (цілує її в другу щоку). Хіба наша матуся вміє сердитись? Вона звикла до такого…
Мати. Ви не знаєте, де Їржі?
Корнель. А справді, де він? Тоні, ти не знаєш?
Тоні. Здається… здається, в нього якесь побачення.
Мати. З ким?
Петр. Ну, сама розумієш, мамо. Певне, з якоюсь прекрасною незнайомкою.
Брати випихають один одного в дворі.
Мати. А тобі чого тут треба, Тоні?
Тоні. Нічого. Я… я просто прийшов сюди почитати.
Мати. Татові книжки?
Тоні. Та ось, про подорож.
Мати. Знов ті далекі краї… Нащо воно тобі, Тоні! Адже ти ніколи не будеш мандрівником, правда? (Ходить по кімнаті й неквапно поправляє все).
Тоні. Мабуть, не буду. Але я так виразно все уявляю…
Мати. Ну що, наприклад?
Тоні. Та все… Ну, хоч би… степ, буйна трава, і раптом біжить табун антилоп… Мамо, я не розумію, як можуть люди стріляти в тварин.
Мати. Татусь стріляв… Але ти будеш не такий, правда? (Обнімає його за шию). Я б тільки хотіла, щоб ти завжди був такий, як тепер. Треба ж комусь лишатися вдома, Тоні. Бо інакше ні в кого на світі дому не було б. (Цілує його). Ну йди вже, у мене тут ще багато діла.
Тоні виходить.
(Нечутно пораючись). Тоні буде інакший. Тоні повинен бути інакший. (Зупиняється перед портретом Батька й дивиться на нього. Тоді знизує плечима, відходить і спускає важкі штори на вікнах).
Кімнату сповнює півморок.
(Вертається до Батькового портрета й засвічує перед ним торшер). Слухай, ну чого ти весь час маниш їх сюди? Ти ж знаєш, що я цього не люблю… Навіть Тоні, що вродився вже після твоєї смерті й пі разу тебе не бачив, так і дивиться, щоб сюди забитись. Ну скажи, нащо ти це робиш. Я ж хочу, щоб вони й моїми були, Ріхарде! Я не хочу, щоб вони весь час пнулись за тобою.
Батько (повільно виступає з темного кутка; одягнений він у такий самий мундир, як на портреті). Та я не маню їх сюди, серденько. Це вони самі. Бач, вони ж ізмалечку гралися всім оцим мотлохом… Тож не дивуйся їм.
Мати (обертається до нього нітрохи не сторопіло). Авжеж, ти це щоразу кажеш, любий. Та вони тепер уже завеликі для цих твоїх іграшок, а однаково весь час тут та й тут.
Батько. Що ж – дитячі спогади. Але ж ти могла все це давно повикидати, любонько. Нащо воно?
Мати. Аякже, повикидати! Пам’ятки по тобі? Ні, ні, Ріхарде, я маю на них право і держу їх тут задля тебе. Бо все це – ти. (Сідає в крісло). І коли тут побувають хлопці, після них завжди лишається щось у повітрі… Щось таке, наче ти сам тут був. Ти сам.
Батько (сідає верхи на стілець). Та це просто тютюн, любонько.
Мати. Тютюн… і життя. Ти не можеш уявити, що я тоді почуваю. Тільки заплющу очі, і всю мене пронизує; Ріхард був тут… Ріхард… Ріхард… Усе тут сповнюється тобою, наче я тобою дихаю. Ні, не кажи, не в цьому мотлоху річ, це ти сам, це ти… А хлопців ти мені псуєш, Ріхарде.
Батько. Та що ти, голубко! Таке придумала. Ну як би я міг їх псувати? Адже я вже… скільки це років?
Мати. Невже сам не знаєш? Сімнадцять.
Батько. Так багато?.. Ну, то коли хтось уже сімнадцять років мертвий, від нього лишається так мало, любонько. Що рік, то його меншає й меншає. Я вже ні на що не придатен, серденько. Хіба лиш на те, щоб тут на згадку про мене порох витирали.
Мати. Однаково ти їх вабиш. Того вони й пхаються сюди весь час. Це все ж таки щось означає для хлопців: тато солдат, тато герой! Я бачу, як воно їх чарує. Завжди чарувало.
Батько. Не треба було розповідати їм про мене, серденько. Це твоя помилка.
Мати. Не треба було розповідати? Що це ти балакаєш? А хто ж іще має зберігати пам’ять про тебе, як не я? Адже відколи тебе не стало, Ріхарде, чи багато я мала втіхи, крім дітей та споминів про тебе? Я знаю свій обов’язок перед тобою, коханий мій. Чи багато є дітей, що можуть так пишатися своїм батьком?.. Ти не уявляєш, що це означало для наших хлопців То невже я мала позбавити їх цього?
Батько. Ти перебільшуєш, люба. Не сердься, але щодо цього ти завжди перебільшувала. Яке там геройство! Нічого надзвичайного там не було. Така собі дрібна сутичка з тубільцями… та ще ж нас і побито.
Мати. Я знаю, ти завжди так кажеш. Але ваш генерал тоді сам написав мені: «Шановна пані! Ви оплакуєте героя. Ваш чоловік сам зголосився взяти участь у найнебезпечнішій операції…»
Батько. Та це ж тільки говориться так, серденько. Він тільки хотів якось утішити тебе, коли вже… таке зі мною сталось. Яке там геройство! Когось треба було послати. Якби не зголосився я, пішов би хтось інший. От і все.
Мати. Але в того іншого, може, не було б п’ятьох дітей, Ріхарде!
Батько. Може, й так; та коли в когось п’ятеро дітей, це ще не означає, що він повинен бути поганим солдатом, любонько. Одне слово, я не зробив нічого надзвичайного… але ти цього не зрозумієш, люба: в бою людина мислить зовсім інакше. Це важко пояснити. Сторонньому воно, може, здається, бозна-яким геройством, але тобі самому… Просто так треба, і все. Той фланг треба було прикрити. Ось дивись: тут наступали головні сили, а отут збоку лишався прохід у горах. І той прохід ми мали зайняти невеликим загоном. Оце й усе. П’ятдесят двоє вбитих, тільки й того. Велике діло!
Мати. П’ятдесят двоє вбитих… А всього скільки вас було?
Батько. Ну… п’ятдесят двоє й було. Зате ж ми продержалися цілих шість днів. Признаюся, найдужче нам дошкуляла спрага. Там, бач, не було води. Тож спрага мучила – несила терпіти. І злість. Я там страшенно злостився, серденько.
Мати. Чому?
Батько. Бо все це, правду кажучи, було непотрібне. Наш полковник помилився, розумієш? Треба було головну колону трохи притримати внизу, а в той прохід послати принаймні чотири батальйони. І гірську батарею. Я це побачив зразу. І сказав полковникові. А він мені на те; «Ви, здається, боїтесь, майоре?»
Мати. Ріхарде! І ти через це пішов… на смерть?
Батько. Найбільш через це, серденько, найбільш через це. Щоб полковник побачив, що я мав рацію, розумієш? Йолоп! Прямо в пастку послав, тубільцям на втіху!
Мати. І заради нього… заради нього…
Батько. Тобі це здається безглуздям, правда? А в армії, любонько, це називається честю. Бач, там інакше не можна.
Мати. Ріхарде, цього ти мені ще не казав! То ти загинув тільки через те, що ваш полковник дав дурний наказ?
