На канапі, високо підібгавши ноги, сидить Тоні, на колінах у нього велика книжка, він поклав на неї аркуш паперу й щось пише. Тоді пошепки перечитує написане, помахуючи в такт рукою; хитає головою, щось закреслює й знов тихо скандує.
Входить Петр, насвистуючи пісеньку.
Петр. А, Тоні. Що поробляємо? (Підходить ніби знічев’я до столу й крутить глобус, усе насвистуючи).
Тоні. Що?
Петр. Вірші пишеш?
Тоні. Які там вірші! (Ховає аркуш у книжку). І нащо воно тобі?
Петр. Нінащо. (Застромивши руки в кишені, дивиться на Тоні й насвистує). Ану покажи!
Тоні (Вдає, ніби читає книжку). Ет! Ще нічого нема.
Петр. Гм!.. (Смикає Тоні за чуба). Ну, не хочеш – не треба. (Неквапно вертається до столу й напихає люльку тютюном з однієї скриньки). Більше тобі нічого робити, еге? (Висовує шухляду).
Тоні. А ти сам що робиш?
Петр. Байдикую, Тоні. (Дістає з шухляди стару книжку й гортає її). Просто-таки гарячково байдикую. Бо мій час іще не настав. (Іде до столика з шахівницею). Ось цю задачку тато, бачу, почав був розв’язувати, та й… не встиг до кінця довести. Треба колись спробувати мені. (Розставляє на шахівниці жменю чорних та білих фігур і, тихо насвистуючи, звіряє їх розміщення з книжкою).
Тоні (нерішуче). Петре, ти не знаєш…
Петр (неуважливо). Що?
Тоні. Про нашого Їрку.
Петр. А що я маю знати?
Тоні. Чи він не ставить сьогодні… якогось рекорду?
Петр. Чого це тобі подумалось?
Тоні. А він учора ввечері сам сказав: «Тоні, побажай мені завтра удачі. Годині о третій. Хочу одне діло спробувати».
Петр. Годині о третій? (Дивиться на годинник). Так це вже ось-ось. А нам не сказав нічого. (Насвистуючи, розставляв фігури далі). Мабуть, не хотів, щоб мама знала… Вона завжди так потерпає, коли Їрка літає… При ній нічого не кажи, чуєш? (Дивиться в книжку, тоді на шахівницю). Де п’ять. Де п’ять… Тато записав тут перший хід де п’ять, але мені чогось здається… Я часом думаю; як, певне, тато нудився в тих колоніях! Тому він і розв’язував там шахові задачі.
Тоні. А ти? Теж нудишся?
Петр. Страшенно. Так безглуздо люди ще ніколи не жили, в жодному сторіччі. (Обертається). Ну, годі мулятись, Тоні! Покажи, що ти там за вірші написав.
Тоні. Ой, не треба! Вони ще не готові.
Петр (підходить до нього). Давай, давай!
Тоні (виймав з книжки списаний аркуш). Так не вийшло ж нічого! Ти сміятимешся!
Петр (бере аркуш у нього з руки). Та я тільки подивлюся, чи нема граматичних помилок. (Мовчки, уважно перечитує вірші).
Входить Корнель з рушницею в руці.
Корнель. А, ви обидва тут? (Клацає курком). Довелось її, бісову душу, геть розібрати, але тепер – як цяцечка. (Ставить рушницю в стояк). Варт би її випробувати, га, Петре?.. Ну, що поробляємо, хлопці? (Бере зі стояка іншу рушницю й перевіряв замок).
Тоні (тривожно дивлячись на Петра). Нічого…
Петр. Тут в одному рядку два склади зайві, Тоні.
Тоні. В котрому? Ану покажи!
Петр. А ось у цьому: «І от приходиш ти, прекрасна незнайомко…»
Корнель (дмухає в замок рушниці). Що, вірші? Тоні знов не може риму піймати? (Кладе рушницю на стіл і виймає з шухляди мастило й клоччя).
Петр. І хто ж вона, ця прекрасна незнайомка?
Тоні (схоплюється й хоче вирвати в нього з рук аркуш). Віддай! Я знаю, що напартачив. Віддай, я спалю його!
Петр. Ні, я серйозно питаю. Не дурій, Тоні. Між іншим, щоб ти знав, вірші не такі-то й погані.
Тоні. Справді?
Петр (мовчки перечитує). Ще б пак. Вельми непогано звучить, новий Аріоне.
Тоні. Ну, то можеш сам здогадатися, хто вона… та незнайомка.
Петр. Ти маєш на увазі… смерть, правда, Тоні? (Віддає йому аркуш).
Тоні. Нащо ж питати, коли сам зрозумів?
Петр. Та я тільки дивуюся, чого тебе так надить смерть. Такого хлопчиська!
Корнель (чистить на письмовому столі рушницю). Саме через те, що він хлопчисько. У нього світова скорбота. «Прекрасна незнайомка»… І придумає ж! А я не розумію – що може бути прекрасного в смерті? Хіба що…
Петр. Хіба що це буде смерть за щось велике, еге?
Корнель. Атож. Золоті слова, Петрику. Наприклад, за оту вашу чорну ганчірку на тичці, правда? Смерть на барикадах – на менше наш Петр не згоден. Трах-бах!
Тоні (ледь не плачучи). Годі вам! Зараз знов посваритеся!
Петр (сідає за шахівницю). Та ні, маленький мій. Я й не подумаю. Хто там схоче слухати, що верзе оця старезна, злостива, ретроградна скам’янілість! Що вдієш – він же народився на цілих півгодини раніш за мене. Отже, ми належимо до різних поколінь, хлопчику. А коліс історії зупинити не можна, і вже на арену виступає нове покоління, на півгодини молодше… (Робить хід на шахівниці). Де п’ять… Де п’ять… Навряд чи вийде так, як думав тато. (Ставить фігуру назад).
Корнель. А мені покажеш вірші, Тоні?
Тоні. Та їх треба ще пошліфувати.
Корнель (витирає клоччям пальці). Е, ні, лиши все як є. Це завжди так: чим більше переробляєш, тим гірше виходить.
Тоні (простягає йому аркуш). Тільки не смійся, Корнелю.
Петр (над шахівницею). Хіба Корнель коли з чого сміється! Він тільки подивиться суворим оком, чи нема там у тебе якоїсь підривної тенденції –вільного вірша абощо.
Тоні. Так це ж не вільний вірш!
Петр. Твоє щастя. А то Корнель оголосив би тебе зрадником нації й більшовиком. Ні, Тоні, не берись руйнувати підвалини. Полиш це мені. Вистачить із нашої родини одного руйнівника… А що як піти оцим слоном? (Хитає головою). Ні, так я оголю свої груди, і білі вдарять мене просто в серце. Стривай… «І от приходиш ти, прекрасна незнайомко…»
Тоні. Не заважай, хай Корнель прочитає!
Петр. Пробач, я просто думаю вголос. Це винен ораторський талант.
Корнель (кладе аркуш). Страхіття!
Тоні. Що, дуже погано?
Корнель. Жахливо! Петре, з цього хлопчини вийде поет! У такій шановній офіцерській родині… Слухай-но, а може, всипати йому?..
Тоні (безмежно щасливий). Справді тобі сподобалося?
Корнель (по-дружньому куйовдить йому чуба). Ну, вчитися ще треба чимало, Тоні. І зі смертю не заводься, чуєш? Це діло не для тебе, матусин мазунчику! Хіба не можна писати вірші про життя?
Тоні. То ти гадаєш, що мені варто писати?
Корнель (знову заходжується чистити рушницю). Та що вдієш: у нашій родині кожне в інший бік тягне. Такі вже ми вдалися, чи закляв нас хто.
Петр. А ти знаєш, що сьогодні наш Їрка хоче побити рекорд?
Корнель (кидає чистити рушницю). Хто тобі сказав?
Петр. Тоні. Їрка нібито просив його, щоб побажав йому удачі. О третій годині.
Тоні. Боже, а я й забув! Уже третя!
Корнель (виглядає у вікно). Погода гарна; як трохи пощастить…
Тоні. А який рекорд він хоче побити?
Петр. Висоти.
Корнель. З вантажем. (Знову схиляється над рушницею.)
Тоні. Яке це розкішне почуття, мабуть… Летіти так високо… Кружляти там, де сама лише блакить, і співати: «Ще вище! Ще вище!»
Петр. От тільки руки там дуже мерзнуть.
Корнель. Закладаюся, що Їрка колись таки поб’є цей рекорд. Він же в тата вдався.
Тоні. Чим?
