У дворі біля лавки стояла купка дітлахів. Побачивши Михася з Хомою, вони всі чомусь здивовано витріщилися на них.

Михась спочатку навіть подумав, що сусідські діти якимось чином навчилися бачити справжню подобу його вихованця. Хома теж занепокоївся, старанно загавкав і заметляв хвостом.

Однак виявилося, що справа геть у іншому.

— Слухай, як це ти наважився вивести свого собаку? — спитав хлопця Ігор Війт, сусід Михася по парті.

— А що? Дощу наче немає?

— Озирнися, бачиш?

Михась уважно обдивився довкола: двір як двір. Власне, це була просто територія поміж кількома п’ятиповерхівками, але місцеві мешканці називали це двором.

— Бачиш? Ніхто більше не гуляє з тваринами в нашому дворі. А знаєш, чому? Тому, що тварини почали зникати. Пропав кіт тієї старої, ну, знаєш, з першого поверху, безслідно зник Сонин хом’як.

— Він так любив горіхи й насіння! — схлипнула маленька замурзана дівчинка з третього під’їзду.

— А пам’ятаєш, наша двірничка тримала курчат у дротяній огорожі? — не вгавав Ігор.

Михась озирнувся в той бік, де зазвичай за дротяною сіткою голосно пищали курчата. Тепер огорожа була розсічена навпіл, а між перекинутими мисками літало пір’я.

Михась лише тепер остаточно збагнув, про що йому намагався сказати однокласник: двір був порожній. Зазвичай тут вешталося багато собак та котів, а тепер навкруги не було жодної тварини. Навіть всюдисущі голуби з горобцями — і ті десь поділися.

— Ось саме це я і мав на увазі, коли не хотів йти надвір, — дзявкнув Хома.

— Кажуть, начебто в підвалі нашого будинку оселилося якесь страшне чудовисько. От воно і зжерло всіх тутешніх тварин, — пояснив Ігор Війт.

— А тепер воно, мабуть, візьметься за людей, — припустила Соня, витираючи рукавом носа.

— То треба викликати міліцію! — запропонував Михась.

— Двірничка вже викликала. Вони всюди шукали, і в підвалі також, але нічого так і не знайшли.

— Бо воно дуже хитре, те страховисько, — десь сховалося, а потім знову вилізло, коли міліція поїхала.

— А чого це ви вирішили, що воно в підвалі?

— Воно там — точно! Його чутно крізь вентиляційний отвір. Воно гарчить і сопе. Якщо хочеш, можеш сам почути.

— Не бійся, отвір маленький, тому страховисько не зможе крізь нього пролізти.

— А я й не боюся, — гордо вимовив Михась, який не мав звички боятися, адже був з роду Вербицьких.

Та насправді хлопчик відчув деяку непевність, проте вибору не було, і він попрямував до вентиляції.

Дракон Хома теж хвилювався, але від Михася не відставав.

Тут, з тильного боку будинку, опале листя ще не було прибране, і ноги щокроку занурювалися в його м’яку вогку масу. Уздовж фундаменту ще траплялися рештки будівельного сміття — бита цегла й шматки бетону.

— Он вона, та вентиляція, — пошепки промовила Соня і показала на отвір у стіні.

Такі вентиляційні отвори є в фундаменті кожного будинку, і зазвичай там мешкають нічийні коти. Діти спинилися за десять метрів від отвору. Ніхто не наважувався ступити ближче.

Чорне око отвору незмигно дивилося на Михася. Хлопцеві стало холодно. Він проковтнув важкий клубок у горлі, відстебнув поводок і сказав:

— Хомо, почекай мене тут.

— За кого ти мене маєш? — обурився Хома. — Я йду з тобою!

— Навіщо?

— Я краще чую, ніж ти, — дракон поворушив своїми величезними лапатими вухами, — і бачу краще. Та й взагалі, ми ж з тобою — Вербицькі?!

Михась здивовано глянув на свого лускатого вихованця: «Невже не боїться?». Дракон схвильовано переступав з лапи на лапу і ляскав вухами. Зненацька хлопець здогадався: звісно, Хома боїться, ще й як боїться, але йому цікаво — он як очі блищать.

Отже, він не сам. Михасеві стало тепліше на серці, і вони разом рушили до отвору.

Там, у глибині, вирувала абсолютна темрява. З отвору потягло гострим звірячим смородом. Спочатку здалося, що в пітьмі панує цілковита тиша, та згодом стало чутно, що там і справді хтось важко сопе.

— Це він! — збуджено вигукнув Хома. — Я відчуваю! — Спина дракона вкрилася фіолетовими плямами, а на потилиці настовбурчився гребінь.

— Хто — «він»?

— Ну цей… Спайк…

— Не вигадуй. Той хижак мешкає у затишній квартирі Пихачів, навіщо йому здався цей смердючий підвал?

— Я відчуваю, що це він. От зараз ще зазирну. Ми, дракони, класно бачимо навіть у цілковитій темряві.

Хома нахилився до самої вентиляції… аж раптом звідти блискавично вихопилася чорна пазуриста лапа і вчепилася в шию фруктового дракона.

Той захрипів.

Діти зойкнули і дружно чкурнули геть.

Все сталося так швидко, що Михась потім не міг зрозуміти, як це йому пощастило так швидко виплутатися з тієї халепи. А він просто підняв цеглину, що валялася під ногами, й щосили вгатив по пазуристій лапі.

Лапа миттю розтислася і зникла в отворі. У темряві гучно загарчало.

Хома сахнувся від отвору, а в повітрі закружляло кілька ясно-синіх сяйливих лусочок. Ота дужа лапа легко могла б зламати будь-чию шию, однак, на щастя, грушевого дракона врятував собачий нашийник.

— Ну що, бачив?! Я не помилився, це Спайк! — прошипів Хома, хапаючись за шию.

Якщо чесно, Михась не встиг роздивитися те чорне лаписько, однак почав схилятися до думки, що Хома має рацію.

— Ходімо, — махнув він рукою.

Хома ще раз потер шию передніми лапами, а тоді підняв камінця й жбурнув у отвір.

— Клятий м’ясоїде!

У душнику знову щось потужно заревло.

Коли вони поверталися додому після тієї жахливої пригоди, на Хому раптом щось найшло.

— Бачив, як я його? БУМ! — і в лоба! — радісно підстрибуючи, горлав грушевий дракон, поки вони підіймалися сходами. — Ох і ґуля в нього буде — як помідор!

— Чому ти гадаєш, що влучив саме в лоба? Там же ж нічого не видно у тій темряві, — трохи дратівливо озвався Михась, бо синє чудовисько навіть не подякувало йому за рятунок.

Поки хлопець скидав у передпокої куртку й чоботи, дракон встиг чкурнути до кімнати, де на них уже чекав Котька.

І раптом, наблизившись до дверей, Михась почув:

— …і тут він нахилився до отвору, а звідти — гульк! — вистромилася страшнюча лабета! Пазурі, як ножі!Михась злякався й гукає: «Ой!». Але я не розгубився, схопив каменюку й — БАБАХ! — по тій лапі! А те страховисько як заверещить: «Ай-яй! Я більше не буду!». А я ще раз каменюкою, і ще раз.

Котька захоплено слухав цю нісенітницю.

— Хомо, що ти верзеш? — обурився Михась, адже це була відверта брехня.

— Не варто заздрити. Наступного разу може й тобі пощастить і ти теж здійсниш геройський вчинок, — з гідністю озвався Хома.

Хлопець зі здивуванням втупився в свого вихованця.

— То ти, виявляється, ще й хвалькувате базікало, — зауважив Домінус Верба, усівшись на купу підручників, що лежали на письмовому столі. — Дракон — він і є дракон, а всі дракони — неймовірні хвальки, і тут вже нічого не вдієш, така їхня природа.

— Але ж він бреше! Все було зовсім не так!

— Звісно. Однак глянь на нього — він же й сам щиро вірить у свої вигадки. Він же ж маля — йому ще й року немає від народження.

Тим часом Хома метушився кімнатою, плазував, злітав у повітря, стріляв з уявної зброї, удавано кусався й брикався. З кожною хвилиною подія, що сталася біля вентиляційного душника, перетворювалася на дедалі потужніше бойовисько, а Котька був найвдячнішим слухачем, бо всьому вірив.

Михась махнув рукою й пішов до кухні. Його не надто зачіпали хвалькуваті теревені грушевого дракона. Набагато більше хвилювало інше: що робити зі страшною небезпекою, що причаїлася в підвалі?

На кухні мама готувала вечерю.

— Ти знаєш, синку, здається, цей твій пес — вегетаріанець, — вражено зауважила вона. — Щойно він поцупив у мене морквину, уявляєш!

Михась ще й очей не розплющив, а вже знав: щось сталося. У сні вчорашні події кудись відсунулися і хлопцеві не хотілося просинатися, але й спати вже не міг — щось заважало. Він розплющив очі.