Побачивши маленького брата, Михась стрімголов кинувся до нього, але вантажники його зупинили.

— Не квапся, дорогенький, для тебе приготовано інший посуд, — лагідно зауважив красень і кивнув на іншу, ще більшу миску, де було накладено повно різаної ковбаси та кілька в’язок сосисок. — Лихоманка полюбляє ніжні страви, тож вона залюбки поласує твоїм делікатесним братиком, а от Хай-Тобі-Грець завжди віддавав перевагу суто м’ясним продуктам. Нарешті в нього буде нагода поласувати свіжаком.

З хлопця миттю зірвали куртку і посадили серед куп ковбас, надійно прив’язавши до отворів на краю посудини, щоб не втік. Мабуть, він був не першою живою стравою, яку вантажили в цей гігантський полумисок.

— Прощавай, малий поганцю! — мстиво вигукнув карлик Треш і натиснув на кнопку. Транспортер рушив, обидві миски посунулися до ґрат.

Хлопець повернувся так, щоб бачити брата.

— Котю, як ти там? — гукнув він.

— Миха! Ту-ту! — пискнув малюк і радісно замахав недогризком яблука. На щастя, він не розумів, яка небезпека йому загрожує. Костику здавалося, що рухатись транспортером зовсім непогана розвага.

А Михась раптом побачив, куди саме прямує миска з Котькою. Там, за ґратами, сиділа дракониця. Мабуть, саме її Амур Ґалант називав Лихоманкою. Величезна, разів у чотири більша за Хому, вона була не позбавлена своєрідної вишуканості. Луска на спині в Лихоманки виблискувала щирим золотом, довга шия граційно вигиналася, очі мінилися синіми вогнями.

Дракониця уважно стежила за посуванням миски, і від збудження складала та розкладала блискучі крила, пристрасно нюхала повітря і часто облизувалася роздвоєним язиком.

З-під її верхньої губи визирали бездоганно білі гострі ікла.

Хлопець рвонув шкіряного паска, яким був прив’язаний до миски, одначе марно. У відчаї відвернувся, бо дивитися, як ця Лихоманка їстиме його малого братика, було нестерпно.

Однак тепер Михась угледів власну долю в образі справжнього дракона-велетня, чия смарагдово-зелена шия здіймалася аж під стелю, а хвіст звивався гігантськими кільцями. Його страховидну морду прикрашало кілька різних за розмірами рогів, і кожен з них був більший за хлопця.

Заґратована заслінка відсунулася і полумисок ковзнув до клітки. Згори над головою Михася нависла жахлива мордяка, у пащі якої легко вмістився б цілий автомобіль. Михась мимоволі знову сіпнувся, але пасок тримав міцно. Бідолашний хлопчик заплющив очі і з завмиранням серця подумав: «Вже скоріше б! Сподіваюся, він не буде мене довго жувати?».

Поряд чулося потужне дихання гігантського хижака. Велетень зацікавлено понюхав миску.

Зненацька Хома несамовито загорлав на всю міць свого драконячого голосу.

— Не їж його!!! Будь ласка, не їж!!!

— Та я й не збирався, — прогримотіло над Михасевою головою. — Що я, драконожер якийсь? Гей, хлопче, прокидайся, давай знайомитись!

Михась поглянув — очі дракона були справді велетенські, але спокійні й добрі.

— Я одразу відчув, що ти хлопчина нашого, драконячого, роду. Ти ж брат отого синього горлодера, так? Як тебе звуть?

— Михайло.

— А я — Хай-Тобі-Грець, отже, будьмо знайомі.

Хлопець потис кінчик пазура на правій передній лапі велетня.

За мить той самий кіготь злегка розірвав пасок, що прив’язував Михася до миски.

— Ти часом не голодний? Хочеш ковбаски? Пригощайся, — Хай-Тобі-Грець показав на купу ковбас у полумиску.

Та Михасеві було не до їжі, він роззирнувся, щоб дізнатися, що сталося з Котькою. Але з малюком теж було все добре: золота дракониця гойдала малого на кінчику хвоста, мелодійно примовляючи:

— Гойда, гойда, гойда-да!

Котька реготав і повискував від захвату.

— Ну, звичайно! І як це я одразу не здогадався? У цих хлопців є краплинка драконячої крові, ось звідки таке зворушливе порозуміння з цими монстрами! — замислено вимовив Амур Ґалант, повільно наближаючись до ґрат.

Молодик ніжно погладжував старий подряпаний барабан грубої кустарної роботи, що на брудній мотузці звисав з його плеча. Була якась жахлива невідповідність між блискучими шатами красеня і пошарпаним, недбало замотаним неохайною волохатою мотузкою, інструментом.

Михасеві на мить здалося, що він уже десь бачив щось подібне до цього облізлого барабана, але зараз було не до того, щоб згадувати такі дрібниці.

— Ну що ж, замість простого корму я отримав ще двох драконів. Непогано як для одного дня, — вдоволено посміхнувся Ґалант і в його зубі зблиснув діамант.

— Я не дракон, я — людина! — рішуче заперечив хлопець.

— Це ти так думаєш, — примружився красень, — а давай перевіримо.

Він легенько стукнув пальцем у барабан, Михась зі здивуванням відчув, що його права нога сама собою смикнулася в такт.

— Я так і знав, — лагідно зауважив галантерейник, — певно, ти колись необачно поласував блакитною грушкою.

Тендітний палець знову стукнув у барабан, і цього разу смикнулася ліва нога хлопця. Пальці ґламурного мерзотника почали щораз швидше вистукувати дріб, і обидві ноги хлопця самі собою затупали у тому ж темпі.

Михасеві ноги зовсім не слухалися свого господаря, а виконували якийсь шалений танок, підкоряючись звукам, що линули з пошарпаного барабана!

Михась спробував утримати неслухняні кінцівки руками, та де там — руки теж підключилися до цього дурнуватого ритму.

Аж тут він помітив, що всі дракони поводяться точнісінько так само, як і він, хвацько витанцьовуючи під ритмічні удари барабана. Поруч з ним гупав Хай-Тобі-Грець, і гупав він так важко, аж трусилася вся будівля. Хома видавав немислимий брейк, не припиняючи волати про допомогу. Шалено тупотіли дракони в клітках навпроти, у дальньому кутку драконарію стрибала навіть ледь помітна тінь Спайка.

Михась кинув стривожений погляд на клітку Лихоманки — як там Котька?

Лихоманка граційно вимахувала лапами, а поряд з нею на підлозі кумедно гопцювало маленьке ніжно-блакитне драконеня.

«Ні, цього не може бути!» — подумав хлопець і злякано глянув на власні ноги. Це більше не були людські кінцівки, це були лускаті, пазуристі, типово драконячі лапи. Хлопець у відчаї озирнувся й побачив, як звивається на підлозі довгий гострий хвіст — його власний хвіст. Дріб урвався. Амур Ґалант забрав руку від барабана і вдоволено зауважив:

— От і добренько. А знаєш, хлопче, в твоєї луски колір просто дивовижний — чистісінький ультрамарин. Мабуть, той гарнітур для дружини міністра фінансів — сумочку, рукавички та чобітки — варто пошити саме з твоєї шкіри. Хоча якщо кроїти економно, може вистачити і на піджак для мене. Як ти гадаєш, до кольору мого волосся пасуватиме ясно-синій прикид? — він гордовито струснув довгими золотистими кучерями й додав: — Ось зараз трохи відпочину, вип’ю кави і почнемо.

Красень натиснув кнопку селектора[16] і неквапно промовив:

— Мадлен, кави!

Втомлений тим шаленим гопцюванням, блакитний Котька заснув на руках у Лихоманки. Дракониця тихенько колисала малого і сумно дивилася кудись у простір крізь ґрати.

А Михась досі ніяк не міг осягти того незаперечного факту, що він тепер дракон. Він згинав і розгинав лапи, крутив хвостом, навіть намацав у себе на потилиці гострий гребінь. Та найбільше його вражало те, що тепер замість рук і ніг у нього було шість лап. Шість! Оце дивина! Нові кінцівки розміщувалися з обох боків на рівні пояса і слухалися Михася так само, як і старі.

«Не може, не може, не може такого бути, безглуздя… дурня, нісенітниця якась…» — крутилося в Михасевій голові, але правда полягала в тому, що тепер він і справді був драконом — синім фруктовим драконом, дуже схожим на Хому, тільки трохи більшим.

Хай-Тобі-Грець співчутливо поглядав на хлопця і так тяжко зітхав, що кліткою, здавалося, пролітали пориви вітру.