Лихоманка зручно прилаштувала сплячого Котьку в фотелі, а сама разом з лимонними сестрами так вправно позв’язувала решту рушників з шафи Амура Ґаланта, що вийшло щось на зразок гігантського наплічника.

— Нікуди ви не полетите, аж доки не звільните мене з цієї клітки, — зухвало зронив Амур Ґалант, поліруючи й без того бездоганні нігті діамантовою пилочкою. Його охоронці збилися за ним у тісний гурт.

— З якої це радості нам тебе звільняти, садюго? — обурився Хома.

— Ви не знаєте коду замка на вхідних дверях, а я не скажу, аж доки не відчините клітку.

— А плювати нам на твої двері, я в них однаково не пролізу, — прогуркотів Хай-Тобі-Грець.

— А як же ти сюди потрапив? — здивувався Михась.

— О, це була незабутня подія — крізь ті двері вкотили яйце завбільшки з чимале барило, — посміхнувся Амур Ґалант. — А коли він вилупився, то перші слова, які я мимоволі проказав, побачивши ту «крихітку», і стали його ім’ям.

— Оцей негідник вирощував мене для того, щоб пошити парадні мундири для цілого загону президентської гвардії. В нього було таке важливе держзамовлення.

— О, так! У цій зеленій лусці в почесного караулу вигляд був би просто неперевершений, а я б непогано заробив, — нахабно зауважив Амур Ґалант.

— Але я виріс, і двері тепер для мене замалі. Але тут є купол… Правда, Пих? — звернувся Хай-Тобі-Грець до невеличкого помаранчево-червоного дракона.

Всі закинули голови вгору. Купол був прозорий — така засклена металева конструкція. Крізь скло у драконарій прозирала нічна темрява.

— Нічого у вас не вийде, це надміцна легована[19] криця, — зневажливо пхикнув із-за ґрат власник драконарію.

— Тобі варто було б знати, що температура полум’я червоних фламів — драконів, до яких належить Пих, сягає температури на поверхні Сонця. Отже, плавиться все. То як, ти впораєшся, Гарбузяний?

— Легко. Тільки ви всі відійдіть он туди, під стінку, щоб вам на голови не накрапала розплавлена криця.

Дракониці начепили на спину Хай-Тобі-Грецю наплічника з рушників, а тоді всі разом обережно поклали туди непритомного Спайка. Потім відійшли у дальній кут і притислися до стінки.

Хома завбачливо підхопив Михасеву куртку і Котьчин комбінезон.

— Навіщо ти тягаєшся з одягом? Кинь, воно все одно зараз на нас не налізе! — обурився старший брат.

— А що скаже мама, коли ви повернетесь додому без верхнього одягу?

Мама… Чи доведеться їм з Котькою ще колись побачити маму? Михась засумував і більше не заперечував.

На середину приміщення повагом вийшов червоний дракон. Своє прізвисько Гарбузяний він, певно, отримав за свій колір, бо лише деякі особливо породисті гарбузи мають таку яскраву помаранчево-червону середину.

Пих підняв морду вгору, і з його ніздрів заструменіли фонтани іскор.

Аж тут Амур Ґалант нарешті збагнув, що ніхто не збирається його звільняти, кинув пилочку і заверещав:

— Випустіть мене! Випустіть! Ви не маєте права! Мені звідси ніяк не вибратись! Ніхто не знає коду цього замка, окрім мене і Треша! Це зрештою негуманно! Я тут можу загинути від голоду, холоду і спраги!

— Не тобі патякати про гуманізм, — озвалася Лихоманка, притискаючи до себе Котьку, — краще помовч і подякуй, що легко відбувся.

— Караул!!! Рятуйте!!! Вбивають художника!!! — казився за ґратами галантерейник.

— Та не гарячкуй так, садюго, я вже викликав з твого айфона міліцію і пожежну команду. Про всяк випадок, — зневажливо фиркнув Хома, захоплено споглядаючи снопи іскор, що струменіли з ніздрів Гарбузяного Пиха.

— Міліцію?! Ні! Тільки не міліцію!!! Будь ласка!!! Не треба міліції!!! Ні-і-і-і-і-і. — остаточно втративши рештки своєї пихи, заверещав Амур Ґалант.

— Тьху, — сплюнув карлик Треш і відійшов подалі.

— КАКХА! — з огидою видихнула Золота Лихоманка.

— ШМАКЛЯ! — разом додали лимонні близнючки.

— ДУРБАН! — підсумував Хай-Тобі-Грець.

І це були найжахливіші лайки драконячою мовою.

Враз із пащеки Гарбузяного Пиха вихопився потужний струмінь розжареного білого полум’я. Купол зім’явся, похилився і вибухнув цілим фонтаном вогняних краплин розплавленої криці та скла.

Ті з киян, хто страждав на безсоння, мали можливість бачити тієї ночі неймовірне видовище: опівночі скляний купол у центрі міста раптом вибухнув полум’яним феєрверком, і з нього вихопилася ціла зграя різнобарвних драконів. Останній, ясно-червоний дракон, раптом знизився, пірнув униз і дмухнув полум’ям на вітрини дорогої галантерейної крамниці. Скло луснуло і почало стікати вогняними краплинами, а всередині спалахнула пожежа.

З усіх сторін до центру мчали з увімкненими сиренами пожежні та міліцейські автомобілі. Пожежникам довелося добряче попрацювати, але до світанку пожежу загасили.

Вранішня преса миготіла сенсаційними заголовками:

«ПОЖЕЖА В ЦЕНТРІ СТОЛИЦІ!»

«КІНЕЦЬ ІМПЕРІЇ ГАЛАНТЕРЕЙНОГО КОРОЛЯ!»

«ВНОЧІ ЗААРЕШТОВАНО ГЛАМУРНУ ЗІРКУ СВІТСЬКОГО БОМОНДУ!»

«АМУРУ ҐАЛАНТУ СВІТИТЬ ЧИМАЛИЙ ТЕРМІН ЗА ШАХРАЙСТВО ТА ЗВ’ЯЗКИ З КОНТРАБАНДИСТАМИ!»

«ПАРАД РІЗНОБАРВНИХ НЛО В НЕБІ НАД КИЄВОМ!»

«ВІЗИТ ПРИБУЛЬЦІВ ЧИ РЕКЛАМНЕ ЛАЗЕРНЕ ШОУ?»

Але все це сталося лише вранці, а напередодні, вночі, зграя драконів зринула над дахами Києва, описала широку дугу і стрімко пірнула у хмари.

На жаль, тієї ночі небо над містом затуляла щільна хмарність. Опинившись у густому тумані, крилаті ящури одразу ж загубили одне одного. Усі ці дракони зростали в неволі і їм ще ніколи не доводилося літати в широкому світі. Усі вони мали крила і від народження мріяли про політ, проте зовсім нічого не знали ні про хмари, ні про вітер, ні про дощ, ні про сніг, ні про туман. Мала дитина, і та краще могла б зорієнтуватися у просторі, ніж ці крилаті велетні.

Дракони, вихопившись зі своєї в’язниці, легко знялися в повітря, але що робити далі в цьому безкрайньому небі, ніхто з них не знав.

Хай-Тобі-Грець зі Спайком на спині потужно зринув угору. Він летів, летів, летів, прошиваючи хмари, ніби гігантська зелена голка, і, нарешті, пронизав наскрізь усі шари снігових хмар. Виринувши з них, гігант опинився над нескінченним волокнистим хмарним морем. Воно тяглося у всі боки до самого обрію. Хмари, хмари. і більш нічого. Тріщав мороз, ясно світили зорі, блідий байдужий місяць марно сподівався зігрітися, загортаючись в легенькі шматочки хмарного дріб’язку.

Хай-Тобі-Грець був готовий долати будь-які відстані, але не знав, у якому напрямку треба рухатись.

«На південь, нам треба на південь!» — сам собі нагадував велетень, але де той південь, було зовсім не зрозуміло. Дракон марно крутився на місці, пірнав у хмари і знову виринав, аж доки нарешті зрозумів, що остаточно загубився.

— Нічого, Спайку, нічого, не хвилюйся, — мурмотів велетень, — зараз ми когось з них знайдемо…

Однак Спайк був непритомний і не міг нічого відповісти. І тоді Хай-Тобі-Грець, здоровезний, дужий дракон, уперше в житті шалено злякався й заревів на всю міць свого могутнього голосу:

— МИХАСЮ-Ю-Ю!!! ХОМ-О-О-О!!! ПИ-И-И-Х!!! ЛИХОМА-А-А-НКО!!! ДЕ ВИ-И-И-И?!!

Страхітливе ревище громом прокотилося над містом, і мешканці столиці здригнулися в своїх затишних ліжках, бурмочучи у напівсні: «Ти диви, який зимовий грім.».

А Лихоманці теж було непереливки. Їй довелося нести сплячого Котьку, тому золота драконка не могла летіти швидко.

Опинившись у холодному тумані, малюк прокинувся й заплакав.

— Мамо! Ма-а-а-амо! Хочу до мами! МА-А-А-А-МО!

— Ну-ну, маленький, не плач, — колисала його Лихоманка. — Та де ж це всі поділися?! Гей! Ми тут!

Вона кружляла над самими дахами, чіпляючи хвостом димарі. Котька розійшовся не на жарт, за його пронизливим верещанням Лихоманка взагалі нічого не могла почути. «Сердешний малюк, він, мабуть, голодний, — міркувала драконка. — І як це я не здогадалася взяти хоча б яблуко на дорогу».