Отож ці бридкі створіння весь час чинили всілякі капості. Щойно учень, відповідаючи біля дошки, починав вагатися, похибка легенько стрибала йому на плече і мурмотіла у вухо неправильну відповідь.

Якщо школяр повторював за нею і отримував за це погану оцінку, вдоволена похибка, ласо облизуючись, поверталася на карниз. Мабуть, ці створіння харчувалися поганими оцінками.

На жаль, крім Михася, ніхто не бачив тих шкідників. Хлопець з прикрістю дивився на їхні витівки, але не знав, як цьому зарадити.

Проте не всі нові відкриття були таки неприємні. Ось, наприклад, Михась тепер мав змогу побачити, що насправді означає вислів «блискуча відповідь». Одразу після вдалої відповіді довкола учня раптом вибухав маленький, але неймовірно яскравий феєрверк. Вгору злітали снопи різнобарвних зірочок і крутився іскристий сяючий вир.

До речі, похибки завжди дуже лякалися цього тріумфального блискотіння і миттю ховалися в темні кутки за шафами.

Спочатку здивований Ботанік спробував розповісти про свої дивні відкриття деяким однокласникам і батькам. Але в класі лише сміялися і крутили пальцями біля скроні, а мама подивилася на нього зляканими очима і запропонувала відвідати дитячого психолога. Михась, звісно ж, одразу переконав її, що це був просто жарт.

Однак таких незвичних відкриттів дедалі більшало. Михасеві навіть почало здаватися, ніби кішки, собаки та птахи розмовляють досить зрозумілою мовою. Вулиця зустрічала Михася гомоном дивних розмов.

І навіть вдома не щастило відпочити, бо, до інших див, він почав чути й розуміти мову своїх рослин.

У глибині душі Михась здогадувався, що всі ці таємничі явища якось пов’язані з тим, що він так нерозважливо з’їв той плід з драконячого дерева.

Якось посеред дня у маминому кошику, куди вона складала мотки ниток, шпиці і недоплетені светри, хлопець несподівано угледів крихітного волохатого дідуганчика. Старий затишно влаштувався на м’якій вовні і неспішно ворушив шпицями, продовжуючи мамину роботу.

— Добрий вечір, — розгублено привітався Михась, дивлячись за вправними рухами волохатих рученят.

Дідок гостро кліпнув на нього і не надто привітно буркнув:

— Отже, ти мене бачиш? Так? От чуло моє серце! Доїздилися! І чого ж бо вам вдома не сидиться? А ти, хлопчино, спочатку мав би дізнатися, що то за птиця заморська, перш ніж тягти її до рідної оселі.

По цих словах кошлатий дідуганчик крутнувся, протиснувся між мотками вовни і зник у глибині кошика.

«Дивний старий. Цікаво, що він мав на увазі? Про яку це заморську птицю він патякав? У нас вдома начебто ніяких птахів нема, — розмірковував хлопець. — Проте мені здається, що цей міні-дідуганчик знається на всіх цих незрозумілих речах, що тепер відбуваються довкола мене. Було б добре його розпитати».

Михась кілька разів перебрав нитки в кошику, але нікого так і не знайшов.

Відколи почався новий шкільний рік, вільного часу одразу поменшало. Повернувшись зі школи, Михась намагався якнайшвидше виконати домашні завдання, щоб звільнити вечір для дослідів з рослинами.

У вівторок Михась повернувся зі школи й одразу взявся за уроки, але ніяк не міг зосередитись.

— Пити! О, будь ласочка, хоч ковток води! — благала гортензія[7].

— От зроблю алгебру, тоді… — почав хлопець.

— Я не витримаю… Я зів’яну… — простогнала квітка й безсило звісила листя.

Довелося Михасеві встати й полити скиглійку.

— Ох і хитра ж, — обурилася бегонія, — чому це вона напилася, а ми всі потерпаємо від спраги? В мене он вже земля у горщику порепалася!

— До речі, я — шляхетного походження, тому першою завжди треба поливати мене! — стрепенулася примхлива орхідея.

Щоб уникнути суперечки, хлопець полив і їх. Аж тут рослини загомоніли всі разом:

— Цей безсоромний каланхое[8] намагається підкинути в мій горщик аж сімох своїх дітлахів! — дратувалася герань.

— Відсунь мене подалі. Я все листя сколола об ці колючки алое![9] — скаржилася фіалка.

— Чи не можна хоч трохи розсунути мої гілки? Моїм лимончикам потрібно світло для достигання, — умовляв лимон.

— Мені зимно! Я маю право стояти впритул до вікна, на сонці, бо я тропіканка! — вимагала пальма.

І лише драконяче дерево ніколи нічого не казало.

Нарешті Михась виконав усе, чого бажали його зелені вихованці, і знову взявся за алгебру.

Аж тут двері відчинилися і в кімнату увірвався Котька. Він тицьнув у руки старшому брату велику грушу й зазирнув у вічі відданим поглядом.

Останнім часом між братами Вербицькими панував лад. Зазвичай з немовлям не так просто порозумітися, бо невідомо чого воно хоче і чому плаче. Але Михась тепер розумів свого брата так само, як і голоси рослин. А головне, Котька теж розумів усе, що казав йому старший брат.

Навіть мама почала прибігати по Михася, якщо малий надто вже вередував, і дивувалася, як брати чудово знаходять спільну мову.

— Міха, ді-ді! — вигукнув малюк.

Але старший брат виразно почув: «Михасю, давай глянемо на нього!».

— Добре, — всміхнувся Михась і вони з братиком всілися на підлогу біля горщика з драконячим деревом і втупилися в нього захопленими поглядами.

Це була ще одна причина, чому брати здружилися, адже вони обидва чомусь дуже любили драконяче дерево.

Проте з деревом, на жаль, останнім часом було не все гаразд. Уже кілька днів Михась знову почав непокоїтися за цю незвичну рослину — у тому місці, де стебло витикалося з землі, воно почало якось дивно витончуватись. «Може, воно хворіє?» — стривожено думав хлопчик, споглядаючи, як важкий паросток драконячого дерева хилиться на тоненькому стеблі.

— Любе драконяче дерево, — пошепки попрохав Михась, — ми тобі допоможемо, тільки скажи, чого тобі треба.

Але дерево мовчало і лише похитувалось на своїй надто тендітній стеблині.

Невдовзі мама забрала Котьку і повела гуляти на вулицю, а Михась знову засів за уроки. Подарована Котькою груша залишилася лежати у «драконячім» вазоні.

«Ось докінчу алгебру і з’їм», — вирішив Михась, щоб мати якийсь позитив попереду. Чесно кажучи, він не надто захоплювався алгеброю.

Упоравшись з усіма рівняннями, він закрив зошит, встав, потягся і пішов до вазона, щоб спожити соковитий плід.

Однак на нього чекала прикра несподіванка — на краю горщика лежав лише жалюгідний огризок.

І тут Михась нарешті дещо збагнув. Він знову сів на підлогу і втупився в дивовижне драконяче дерево.

Рослина мала вже сантиметрів сімдесят заввишки. Незвичне деревце щось йому нагадувало. Але що?

Михась замислився: чи випадково останнім часом щоночі йому сниться один і той самий сон? Неначе щось незрозуміле ширяє над головою, обвіваючи гарячим вітерцем, і пахкає, неначе маленький паротяг — хо! хо! хо! хо! хо!

Михась ще раз оглянув синю рослину і здивувався. І як це він раніше не здогадався?! Хіба ж це стеблина? Це ж справжнісінький хвіст устромлено в землю! Оці міцненькі малі листочки — це лапки, світла пляма — пузо, а дві бруньки згори…

— Досить прикидатися, вилазь! — запропонував Михась.

Бруньки миттю кліпнули. Враз розплющилися двоє хитрих карих оченят, а трохи нижче розпливлася вдоволена усмішка. Драконеня висмикнуло хвоста із землі, змахнуло крилами і злинуло в повітря. Адже оті два більші листочки, звісно ж, були крильми.

Маленьке синє чудовисько зробило коло під стелею, зухвало хукнуло: «Хо! хо! хо!» — і з його оранжевої пащеки одна за одною вихопилися три вогняні кульки, пролетіли з півтора метра і згасли.