— Та годі вам, панове! Хлопцеві просто дуже потрібні гроші, хіба вам шкода гривні? — усміхнувся студент і кинув у полумисок гривню.

Здавалося, цей жах ніколи не скінчиться, аж ось Михась на мить опустив свій химерний інструмент, щоб перевести подих, і, кинувши випадковий погляд вниз, страшенно здивувався — миска була майже повна. Серед монет густо стирчали краєчки паперових купюр.

Хома теж вирішив на хвильку перепочити і з’їсти яблуко жалісливої бабусі. Один лише невтомний Котька продовжував завзято клацати.

— Бачиш, який результат? Блискучий! Слухай, може, мені податися в оперу? Уявляєш афішу: «Зірка сезону — найкращий голос Європи — Хома Вербицький!» — хвалькувато зронив дракон, прожовуючи яблуко.

Михась не вірив своєму щастю: невже ця ганьба скінчилася і можна вертатися додому? Хлопець почав заспокоюватись, він уже уявляв, як по дорозі вони завітають до якоїсь крамниці, придбають усілякого м’ясива для Спайка — і мерщій додому!

І тут раптом зовсім поруч він почув якусь дивну розмову:

— Відтінок справді рідкісний, маєш рацію. Якраз на той гарнітур для дружини міністра фінансів.

— А хіба вона хотіла синій?

— Звісно — синій, і, до речі, обіцяла будь-які гроші. А в мене, як на гріх, грушеві закінчилися.

— Ну ось бачите: фортуна до вас прихильна — екземпляр дивної краси і так вчасно.

У Михася аж в животі замлоїло — невже ці двоє говорять про Хому і бачать в ньому не собаку, а дракона?

Хлопець озирнувся. З кав’ярні праворуч вийшло двоє людей. Такі дивні постаті Михась досі бачив хіба що по телевізору. Один був високий, стрункий красень-блондин з довгим кучерявим волоссям. У його вусі блискотіла золота сережка, а вдягнений він був у довге пальто з фіолетової крокодилячої шкіри.

Другий, навпаки, був невеличкий на зріст, майже карлик. В цього було непорушне жовте східне обличчя і непропорційно широкі плечі. На коротуні був непоказний сірий плащ з каптуром. З-під складок плаща помітно випирала кобура.

— Гей, хлопче, бачу, тобі справді потрібні гроші, — зненацька звернувся до Михася білявий молодик. — Я можу вирішити це питання. Продай пса. Тисяча баксів, — у рукавичці з блискучої лайки з’явився стосик банкнот.

— Ні, що ви, я не можу, — позадкував від нього хлопець, затуляючи собою дракона.

— Дві, — кількість грошей подвоїлась.

— Ні, ні, не треба! — замотав головою Михась.

— Десять, — в руці молодика з’явилася товста пачка доларів.

— Собака не продається! — сердито відрубав хлопець.

— Ціну набиваєш? В цьому світі продається все. То скільки? — чарівно всміхнуся красень і в його передньому зубі гостро зблиснув діамант.

Михась мовчки повернувся до нього спиною, підхопив полумисок з чесно заробленими грішми й рішуче потяг за собою Хому.

— Ходімо, ходімо! — квапив він дракона, але той зовсім не квапився покинути місце свого тріумфу. Він велично кланявся публіці і марнославно дослухався до аплодисментів.

Пропозиція молодика зовсім не засмутила Хому, це йому радше лестило.

— Ні, ти хоч тепер нарешті побачив, який я шалено дорогий! — пишався Хома. — Чув, які грубі гроші за мене правлять? Певно, цей шикарний фіолетовий тип якийсь режисер з Оперного театру Ла Скала. Він цінує красу й силу мого голосу!

— Та добре-добре, ходімо! — квапив Михась хвалькуватого дракона, бо відчував якусь приховану загрозу в пропозиціях фіолетового молодика.

Він ще дужче занепокоївся, коли раптом за спиною почув стишене продовження розмови:

— То як — беремо?

— Авжеж, тільки обережніше, не зіпсуйте луску.

— А малюк?

— Згодиться.

— Хлопця теж?

— Ой ні, з підлітками забагато проблем.

Михась заквапився й помчав бігцем, штовхаючи перед собою візочка і тягнучи на повідку Хому. Грушевий дракон опирався, бо хотів ще слави та аплодисментів.

Хлопець постійно оглядався, чи не женуться за ними ті двоє, і не надто роздивлявся, куди вони йдуть, — головне, щоб подалі від тих типів.

Мабуть, вони завернули кудись не туди, бо опинилися у ще не добудованій частині підземного переходу. З нерівних бетонних стін тут стирчали шматки арматури, мляво жевріло примарне газове освітлення.

Михась петляв візочком поміж будівельного сміття. Він розумів, що треба повертатися й шукати якийсь інший шлях, але десь там причаївся той фіолетовий зі своїм озброєним карликом, і хлопчик боявся знов зустрітися з ними.

«Десь тут має бути вихід», — міркував він.

Зрештою прохід перегородили іржаві ґрати, і Михась був змушений зупинитися. Він зацьковано озирнувся: праворуч? ліворуч?

Зненацька мерхле світло замиготіло і згасло. Братів Вербицьких огорнула цілковита темрява.

Хлопець здригнувся — йому здалося, ніби повз нього в тому мороці пролетів потужний порив вітру. Котька з Хомою аж вереснули з переляку.

— Не бійтеся, в мене є ліхтарик, — удавано бадьоро гукнув старший брат і почав нишпорити в кишенях. Як на гріх, ліхтарик десь пропав.

— Зараз, зараз знайду! — обіцяв хлопець, але ніяк не міг намацати ліхтарика серед металевого мотлоху, що зберігався в кишенях його джинсів.

На щастя, за хвильку світло саме собою спалахнуло знову. Михась з полегшенням перевів подих, та так і завмер з відкритим ротом: він стояв посеред підземної галереї сам-один: на правій руці теліпався шматок обрізаного повідка, а лівою він штовхав порожнього візочка.

Хлопець заметушився підземними коридорами, відчайдушно гукаючи:

— Котька-а-а! Хомо-о-о-о! Де ви?! Ко-о-о-о-остику!!! Хо-о-о-о-о-омо!!!

Він чіплявся до перехожих, питаючи, чи не бачили вони маленького хлопчика з великим собакою. Та людям було байдуже до його біди. Цього холодного зимового вечора вони квапилися якнайшвидше дістатися до своїх затишних осель, тому байдуже проминали переляканого хлопчину.

Проте один старий порадив Михасеві звернутися до міліції і навіть назвав адресу найближчого відділку.

У міліції було дуже тепло, майже спекотно. Двоє міцних дядьків у формі грали в шашки під світлом настільної лампи. Поряд на екрані допотопного телевізора без звуку йшла стара комедія.

Хлопчик скинув свого плетеного капелюшка й наблизився до дерев’яної стійки.

Один з міліціонерів повернувся до нього.

— Слухаю, — суворо сказав страж закону.

— У мене брат пропав! І драк… собака!

— Коли? — було видно, що тому міліціонеру зовсім не хочеться занурюватись у ці безглузді дитячі проблеми.

— От щойно, десь із півгодини тому!

— Слідчі дії починаються за три доби після факту зникнення. Якщо твій брат не знайдеться сьогодні ввечері, завтра приходь з батьками, подасте заяву.

— Але ж я знаю, хто їх викрав! — у розпачі зойкнув хлопець.

Черговий важко зітхнув, узяв аркуш паперу і авторучку.

— Прикмети.

— Ну, він такий фіолетовий, крокодилячий, з діамантом у зубі.

Міліціонер кинув ручку на стіл, певно вирішив, що хлопець знущається з нього.

— Не повіриш, Миколо, як мене дістали приколи цих шмаркачів, — звернувся він до свого напарника. — Два тижні тому один такий подзвонив, що школу заміновано. Ми всіх евакуювали, півдня вешталися школою з собаками й міношукачами, а все тому, що той бовдур не підготувався до контрольної з математики! Ану, хлопче давай звідси! І щоб без батьків я тебе не бачив! — це вже до Михася.

— Але ж я справді…

— Чув, що я сказав? Завтра, і з батьками! — гарикнув черговий і гучно ляснув долонею по столу, ніби припечатавши свої слова.

Михась штовхнув двері, розуміючи, що більше він тут не зможе домогтися нічого.

«З батьками!». Хлопець уявив собі, як повідомляє мамі, що загубив Котьку, і йому стало так погано, як ще ніколи в житті не бувало.

Проходячи повз великий годинник, Михась здивувався: тепер лише п’ята. Важко було повірити, що за такий короткий час його життя так жахливо змінилося.