Зненацька вони натрапили на сяючу верхівку головної ялинки, що височіла на Майдані Незалежності.

— Не треба плакати, ось подивися, яка ялинка — диво! Яка цяця — дивись, як блискотить! Он які кульки! А он, бачиш? Святий Миколай несе дарунки малому Костику…

Котька трохи вгамувався і, схлипуючи, втупився круглими оченятами у те новорічне диво. І Лихоманка, трохи не плачучи від розпачу, так і кружляла навкруг ялинки, не знаючи, що робити далі, адже вона ще не була дорослою і досвідченою драконкою.

Черговий міліціонер на Майдані Незалежності, споглядаючи її маневри біля різдвяного дерева, затулив обличчя руками і подумав: «Пора змінити роботу, бо ці нічні чергування точно доведуть мене до божевільні».

Сестрам-лимонкам було трохи легше, бо вони трималися разом. Близнючки були надзвичайно дружні, майже нерозлучні, і летіли, міцно вхопивши одна одну за лапу. А отже, зрозумівши, що загубилися, вони одразу почали одна одну заспокоювати.

— Не хвилюйся, Скіпко, ми їх швидко знайдемо!

— Не переймайся, Скалко, все буде добре, от побачиш!

— Вони всі десь поруч, Скіпко!

— Вони нізащо нас не покинуть, Скалко!

Сестри згори невпевнено поглядали на київські вулиці. Там, унизу, було темно, сиро й незатишно, скрізь стриміли купи брудного снігу, поміж якими зрідка проповзали якісь дивні тварини, що освітлювали собі шлях палаючими очима.

Невдовзі драконки опинилися над верхівками високих дерев. Це був Ботанічний сад, той, що за університетом, але Лимонки цього не знали, вони лише чули колись, що десь є ліси, де росте багато дерев.

— Здається мені, що це ліс, — зауважила Скіпка.

— Звісно, ліс! — підтримала сестру Скалка.

— Як ти гадаєш, Скіпко, чи варто нам і далі ширяти у цій темряві?

— Зовсім не варто, Скалко!

— Тоді, Скіпко, може, почекаємо світанку в цьому лісі?

— Авжеж, це розумне рішення, Скалко!

І лимонні близнючки влаштувалися на гілці великого дерева, яка загрозливо прогнулася під їхньою вагою. Сестри пригорнулися одна до одної, щоб було тепліше, і приготувалися чекати ранку.

Поодинокі закохані пари, що затрималися в романтичному тумані Ботанічного саду, миттю дременули до виходу, побачивши на дереві дві велетенські крилаті лимонно-жовті істоти.

А Гарбузяний Пих не квапився покинути місце свого ув’язнення, бо захопився спогляданням пожежі крамниці «ELITE». Він, як і всі його родичі — червоні флами, найбільше в світі любив яскраве полум’я, і ось тепер, ширяючи над вогнем, серед іскор, попелу та задушливого чадного диму, почувався абсолютно щасливим. Дракон захоплено споглядав за діями пожежників, йому надзвичайно подобалися їхні блискучі шоломи.

Він пильнував, щоб полум’я не згасло.

«Як би я хотів потоваришувати з цими відважними хлопцями! Їм так подобається гасити полум’я! Ми могли б так класно порозумітися — я підпалював би, а вони — гасили, і всі були б задоволені». Пих уявив, як він мчить вулицями міста разом зі своїми новими друзями на отій здоровенній червоній машині з сиреною.

Проте пожежники ніяк не могли второпати, що ж це відбувається: щойно їм вдається погасити якусь частину будинку, як з диму зненацька виринає щось незрозуміло-червоне, вивергає потік полум’я і знову підпалює те саме місце?!

Хомі, на відміну від інших, уже не раз доводилося літати вночі над Києвом, бо Михась часом випускав свого вихованця погуляти. Навіть з оберемком одягу в лапах він вільно почувався в польоті і непогано знав дорогу додому — до спільного дому братів Вербицьких.

Трохи пометушившись у хмарах і покричавши у всі боки, Хома вирішив: «Якщо Михась мене шукатиме, то, мабуть, здогадається, що я чекаю на нього вдома».

Фруктовий дракон досить швидко відшукав рідний дах. Проте заявитися просто в квартиру без своїх братів він, звісно, не наважився, і тому відшукав нагорі знайомий димар. Втомлений Хома кинув на засніжену покрівлю Михасеву куртку, сів на неї, притулився до теплого цегляного комина, заплющив очі й незчувся, як задрімав.

Йому наснилася святкова новорічна вечеря і весела родина Вербицьких за столом. Тато показує фокуси, Михась грає на вуркóті, а він, Хома, співає. Котька просто верещить від радості і стрибає на пружному дивані. А матуся як постаралася! На столі — голубці, морквяні котлети, салатів — яких забажаєш, помаранчеві купи апельсинів і мандаринів, жовті півмісяці бананів, різнобарвні соки у високих склянках, а головне: на круглій розписній тарелі — рум’яний яблучний пиріг, такий духмя-а-а-ний.

«Невже вони самі подалися в Крим, а мене покинули? — стривожено подумав Михась. — Не може бути! А Котька? Хіба вони забрали б малюка з собою, не спитавши мене? Ні, хто завгодно, але Хома ніколи б не погодився летіти без мене… Так, без паніки, треба лише зосередитися й здогадатися, де він може мене чекати? — і одразу ж відповів собі: — Звісно, вдома».

Згори Київ був зовсім інший — засипані снігом дахи, церковні золочені бані, шпилі, а поміж ними де-не-де бовваніли височезні новітні будинки-хмародери. Якби Михась не народився в цьому місті і не знав його так добре, то, певно, заблукав би, як усі інші дракони, але йому, з діда-прадіда киянину, варто було кинути побіжний погляд на гостроверху вежу неподалік, і одразу ставало зрозуміло, що це «дім Барона» поблизу Золотих воріт, а отже, лишалося тільки розвернутись і летіти уздовж Ярославового Валу в напрямку свого дому.

Невдовзі хлопчик-дракон упізнав свій двір і будинок, де минуло все його життя. Дім спав, лише вікна їхньої квартири яскраво палахкотіли серед суцільної темряви. Батьки, певна річ, не сплять, хвилюються — ще б пак, адже в них пропало аж двоє синів. Ох, як же йому хотілося зараз опинитися поруч з батьками в теплі рідної домівки, однак не міг же Михась у драконячому вигляді з’явитися вдома. Навіть не можна собі уявити, що сталося б з мамою, якби синя драконяча пика раптом з’явилася у вікні, — на жаль, на відміну від Хоми, він не вмів вдавати собаку. А якби й умів, то хіба б це вирішило проблему? Михась важко зітхнув, піднявся вище і вмить угледів на покрівлі міцно сплячого грушевого дракона.

— Гей, Хомо, прокидайся! — термосив його Михась.

— Принеси мені банан… і грушу… а ще шматок пирога… отого, що з яблуками… — сонно мимрив Хома.

— Багатенько ти хочеш. Я б і сам не відмовився від пирога, — зауважив старший брат.

— Що?! Де?! — підскочив Хома й нарешті збагнув, де він тепер перебуває.

Грушевий протер лапами очі й позіхнув:

— Нарешті ти знайшовся!

— А де всі? — спитав Михась, обіймаючи брата.

— Хіба ти не бачиш? Хмари, туман, ще й темрява хоч в око стрель, от усі й загубилися. Сюди вони, звісно, ніяк не дістануться, бо нічогісінько не знають про наш будинок.

— Погано. І де тепер їх шукати? Ти ж знаєш, якщо ми до світанку не доправимо Спайка в Крим, він загине. Що я тоді скажу Олелькові? — зітхнув Михась.

— Скажеш, що ти неорганізований і безвідповідальний нехлюй, — раптом долинуло з димаря.

Щось зашаруділо, і з отвору виліз крихітний сердитий дідок. Старий влаштувався на верху комина і несхвально втупився в драконів з-під кошлатих брів.

— Домінус Верба! — разом вигукнули брати Вербицькі.

— Чудово! Просто молодці! Більших дурощів накоїти було неможливо! — з прикрістю пробуркотів домовик, розглядаючи двох грушевих драконів, що винувато похнюпилися обабіч димаря. — Як ти примудрився втратити людську подобу?

— Це сталося через чарівний барабан… — ледь чутно прошепотів дракон-Михась.

— Роззява. Хоча б батьків пожалів. Вони вже обдзвонили всіх друзів, родичів і знайомих, а тепер дзвонять вже в лікарні та морги. Де малий?

— Він з однією… дівчиною, — Михась не наважився зізнатися, що довірив молодшого брата малознайомій дракониці. — Винні ці дурнуваті хмари, ми втратили зв’язок саме через них! Що тепер робити?!