— Слухай, ти можеш злиняти з дому десь о пів на одинадцяту ночі?
— Складно, але спробую.
— Я чекатиму тебе біля сходів на горище. Ось тоді й поговоримо.
«Не прийде. Невже спадкоємця так пізно відпустять з дому?» — подумав Навігатор драконів.
Проте коли Михась в умовлений час дістався найвищого поверху, Олелько вже сидів на сходах, що вели до іржавого люка.
— Звідки в тебе ключ від горища? — здивувався він.
— Ключ мені дав один пан — Домінус Верба. Може, згодом я тебе з ним познайомлю… Знаєш, а я теж давно хотів спитати: звідки в тебе Спайк?
Олелько спочатку спохмурнів, а тоді несподівано всміхнувся і зізнався:
— Я… обдурив тата. Батьки давно обіцяли подарувати мені собаку. І ось нарешті ми з татом пішли на собачу виставку. Там було безліч симпатичних собачат, та я ніяк не міг вибрати своє. Це було нелегко. І тут я помітив, що біля входу стовбичить якийсь здоровезний дядько з великим щеням. Щеня було страшенно перелякане, намагалося сховатися за господаря й гарчало. Розумієш, всі інші цуценята гралися, весело попискували, а цей був такий самотній, такий самотній… як я.
Михась здивовано глянув на нащадка баронського роду, адже всі у їхньому дворі вважали Олелька рідкісним щасливцем, мазунчиком долі.
— Коли я нахилився, щоб його погладити, щеня раптом кусьнуло мене за пальця. Аж до крові. І саме в ту мить мене наче ошпарило: це не собака, це якесь зовсім інше створіння. Я сховав поранену руку в кишеню, покликав батька і сказав, що хочу саме це щеня, бо воно не таке, як всі. Тато почав опиратися, адже в песика не було належного родоводу — мабуть, той дядько десь його поцупив. Але я затявся, і ми забрали песика додому. Ну, тато на другий день купив для нього фальшивий родовід — для мого старого це надто важливо. А вже потім я зайшов на портал «Почвари» і зрозумів, що маю справу з драконом…
— Важко тобі було?
— Ще й питаєш. Спайк — це стихійне лихо. Він одним помахом хвоста змітав з полиць мамину антикварну порцеляну. А якось зжер цілу скриньку дуже дорогих татових гаванських сигар. Всяке бувало, але все одно: Спайк — мій єдиний справжній друг.
— Я тебе розумію, — зітхнув Михась, і хлопці, не змовляючись, міцно потисли один одному руки.
На горищі було темно й тихо, промінь ліхтарика вихоплював то якісь потрощені старі меблі, то купи ганчір’я, то довгі пасма павутиння. Пихач крутив головою на всі боки у марній надії, що його дракон тепер мешкає тут.
— І що? Його тут немає?! — обурився він.
— Почекай, ось зараз, — озвався Михась, відчиняючи люкарню.[50]
З віконця на горищі перед хлопцями відкрився чудовий краєвид на ціле море засніжених дахів, освітлених повним місяцем. Ясно-біле сяюче коло оточувало райдужне ґало. Морозне повітря було таке прозоре, що навіть без телескопа непогано можна було розгледіти плями Місячних цирків.[51]
«Ох, хоч би все вдалося, бо Олелько мене зненавидить», — думав Михась, влаштовуючись на краю нерівного підвіконня.
— Допоможи мені трохи, — попросив він Пихача молодшого і простяг йому клацку. — Просто натискай отут — і вона відбиватиме ритм.
Тоді Навігатор набрав повні груди повітря й підніс до вуст чар-вуркóту.
— До мене, до мене, до мене, до мене! — заспівала нявчально-мурчальна мелодія, а поряд у такт заклацала клацка.
Спочатку не відбувалося нічого, і Михась з жахом думав: «Марно сподіватися, що такий неголосний спів почують аж на Місяці». Проте грати не переставав.
І раптом він побачив, як на осяйному диску нічного світила ясно вирізнилися дві крапки — синя і чорна. Вони швидко більшали, і невдовзі на дах їхнього будинку стрибнули два дракони — грушевий і чорний морок.
Олелько Пихач, цей мамій, цей розпещений аристократ, перший вистрибнув на покрівлю і, не страхаючись висоти, помчав назустріч своєму хижакові.
«А він наче нормальний хлопець, цей Олелько, — раптом подумав Михась, — просто його трохи зацькували тими дурнуватими титулами».
— НАРЕШТІ ТИ ПОВЕРНУВСЯ! Я ТАК СКУЧИВ ЗА ТОБОЮ! ЧАСОМ МЕНІ ЗДАВАЛОСЯ, ЩО Я ВЖЕ НІКОЛИ ТЕБЕ НЕ ПОБАЧУ! — провуркотів Спайк, лагідно буцаючи важкою головою свого Олелька.
— Чули, як він тепер розмовляє?! — гукнув Хома. — Це Астеріон Мудрий навчає нашого морока. Та що там казати: на Місяці так класно! Михасю, тобі привіт від Мінливої Альфи. Вона запрошує тебе на свій день народження в березні. Будеш?
— Та, може, й буду, якщо в мене раптом вийде туди дістатися. А як там наші?
— О! Хай-Тобі-Грець влаштувався вихователем у дитсадку — йому подобається морочитися з драконячою дрібнотою. Золота Лихоманка вступила до школи релятивістів часу[52] — вчиться долати міжзоряні відстані з надсвітовими швидкостями. Вона природжена розвідниця — ти ж знаєш. А Пих вирішив відвідати свою рідню, яка мешкає на Сонці. Там, звісно, гаряченько, але він каже, що йому не пече. Сестри Лимонки щоранку закохуються в якогось нового дракона, однак чомусь обов’язково в одного й того самого, але до вечора встигають розчаруватися і помиритися.
— А ти?
— А я посадив ДРАКОНЯЧЕ ДЕРЕВО. Воно вже проросло, однак мені дуже потрібна твоя порада, бо паросток якийсь кволий.
— Хіба ти забув? Його треба поливати фруктовим соком, — усміхнувся Михась.
— Ой, справді! Добре, що ти все пам’ятаєш! Ти справжній Навігатор!
За час, що вони не бачились, Хома вже сягнув десь під три метри завдовжки. Хвіст повністю відновився, щоправда, луска на ньому була трохи світліша за всю іншу.
— Слухайте, щось я нічого не допну, — раптом озвався Олелько. — Який місяць? Яка лихоманка? Яке дерево, що його треба поливати соком? Який навігатор? І що це в тебе за чудернацька штуковина, яка так кумедно нявчить і булькотить? Ви можете хоч щось мені пояснити?!
— А-а! То ти й досі нічого не знаєш?! — разом вигукнули Михась, Спайк і Хома.
— Тихо! Розповідатиму я! — вистрибнув наперед грушевий дракон.
— О, ти вже як розкажеш, то розкажеш — такого понавигадуєш.
— Я — понавигадую?! Та хоч у кого спитай, тобі всі скажуть, що я — найправдивіший дракон у світі! — обурився Хома.
Михась засміявся, махнув рукою, і грушевий почав:
— Ну слухай. Один хлопчик (звали його Михась) дуже любив рослини…
Київ, 2013, 2014
