Розпатлані, вкриті синцями й ґулями і забризкані піною, пасажири почувалися такими щасливими, як ще ніколи в житті. Християни, мусульмани та атеїсти обіймалися, підкидали вгору капелюхи і дружно горлали «Ура!», «Слава тобі, Господи!», «Аллах акбар!», «Слава екіпажу!»

Добре, що в Михася тепер був зір дракона, отже, він навіть у темряві з великої відстані бачив аварійну евакуацію і переконався, що з людьми все гаразд.

Посадка літака справила на мандрівних драконів неабияке враження. А Гарбузяний Пих замилувався потужними прожекторами злітної смуги.

— Гей, Навігаторе, а можна я один-єдиний разочок отак гарно знижуся і пробіжуся поміж тих вогнів? — запитально втупився в Михася червоний флам. — Ну, будь ласка!

— В жодному разі! — суворо заперечив Михась. — Ви достатньо вже накоїли дурощів! І як вам спало на думку хапати літак?! Щастя, що все добре закінчилося. А якби він упав і розбився? Там же понад дві сотні людей!

— Він був такий гарний! — присоромлено зітхнула Скіпка.

— Такий блискучий! — стиха схлипнула Скалка.

— Ну ви даєте, дівки! — хихикнув Хома. — Ні, це ж треба — закохатися в шматок заліза! — грушевий свиснув і покрутив пазурем біля скроні.

— А сам ти також дуже розумний — трохи не відірвав хвоста бідолашному літакові, — зауважила Лихоманка.

— Сталася прикра помилка, — тихенько промовила Скіпка.

— Жахливе непорозуміння, — луною озвалася Скалка.

— Сестричко, а давай ніколи більше не будемо сваритися через хлопців, — запропонувала Скіпка.

— Ніколи-ніколи! — погодилася Скалка.

Лимонні сестри обнялися і знову міцно вхопили одна одну за лапи.

— Ну що ж, друзі, — звернувся Михась до драконів. — А тепер гайда до Карабі-Яйли! Самі знаєте — треба поспішати, щоб врятувати нашого Спайка. Тільки, будь ласка, добре запам’ятайте: не можна нічого хапати з того, що вам трапиться в повітрі, — ані літаків, ані гвинтокрилів, ані повітряних куль, ані птахів!

Зграя драконів вишикувалася клином, на зразок журавлиного, й полинула на південь. Попереду летів зелений гігант Хай-Тобі-Грець з Михасем на шиї, Спайком на спині і сплячим Котькою в лапах, проте велетень був такий могутній, що зовсім не відчував на собі тягаря. З лівого боку від нього летіли сестри Лимонки, а з правого — Хома з Гарбузяним Пихом. Замикала драконячий гурт Золота Лихоманка.

А в диспетчерській дніпропетровського летовища генерал Іван Петрович — начальник військово-повітряної охорони — витер картатою хусточкою лоба, прокашлявся й суворо зауважив:

— Треба негайно якнайретельніше промити скло в диспетчерському пункті, бо коли дивишся крізь цей бруд, таке може приверзтися.

Диспетчери перезирнулися — скло в оглядовій вежі було чистісіньке.

Аж тепер начальник охорони аеропорту остаточно оговтався і скомандував у мікрофон:

— Відбій! Зачохлити зенітки.

Михась і його дракони так ніколи й не дізналися, яка страшна небезпека їм загрожувала.

До тієї жахливої пригоди з аеробусом і під час неї дракони встигли подолати чималу відстань. Коли Михась знову розгорнув карту, несподівано з’ясувалося, що й Кременчуцьке, і Дніпродзержинське водосховища та ще кілька чималеньких міст лишилися позаду.

Щойно вогні дніпропетровського летовища зникли за обрієм, Лихоманка підлетіла до Хай-Тобі-Греця, щоб забрати Котьку. Але малому було так затишно в здоровезних лапах велетня, а самому велетню так не хотілося розлучатися з манюнім блакитним драконеням, що він запропонував:

— Краще хай малий ще трохи побуде в мене, а ти трохи відпочинь, красуне. Поглянь, на тобі після того літака ще й досі вся луска настовбурчена.

Лихоманка одразу згодилася. Їй давно вже кортіло дослідити новий загадковий світ, але з Котькою в лапах це було нелегко здійснити, адже малюк потребував постійної уваги. Золота дракониця нашорошила вуха, відкрила ширше очі й налаштувалася розглядати, відкривати, спостерігати і вивчати.

Перше, що вона помітила одразу після того, як загін драконів проминув Дніпропетровськ, що Дніпро перестав нагадувати озеро, — тепер він знову став річкою.

Примхливе річище гнучко вигиналося поміж засніжених берегів, нагадуючи гігантського чорного дракона, що плазує на південь.

Внизу на берегах де-не-де миготіли крихітні вогники сіл та містечок.

Часом Лихоманка непомітно полишала зграю і небезпечно знижувалася до землі, щоб покружляти довкола ретрансляційної вежі чи високого фабричного димаря. Іноді вона легенько торкалася дзвону на дзвіниці якогось храму або струшувала сніг з верхівок височезних дерев, а тоді, схаменувшись, похапцем наздоганяла драконячу зграю.

Аж ось попереду спалахнула заграва. Загін драконів знову наближався до великого міста. Річку попереду мовби залило розплавленим золотом, але найкрасивішим серед тієї ілюмінації було намисто з великих вогнів, що сяяли впоперек річища.

Це було освітлення великої греблі Дніпрогесу[31]. Проте дракони, звісно ж, нічого не знали про цю велику гідроелектростанцію.

Михась також помітив вогні і розгорнув мапу.

— Ось зараз ми, здається, майже дісталися до Запоріжжя, — повідомив він, рухаючи по мапі пальцем.

— Запор-ріж-ж-я! А чому в нього таке смішне ім’я? — підскочила до хлопця цікавська Лихоманка.

Мабуть, для того, щоб бути хорошим Навігатором, треба знати про все на світі. Михась відчував, що іноді йому бракує знань, щоб усе пояснити драконам. Він спробував пригадати, що їм розповідали в школі:

— Колись тут серед річища з води стриміли гострі скелі. Їх називали пороги, бо вода переливалася через них так, ніби зістрибувала сходинками. Плавати між порогами було дуже небезпечно, адже човни-байдаки билися об ті підводні камені і люди гинули. Але потім збудували Дніпрогес — велику електростанцію з греблею, — он бачите ті вогні? Вода піднялася, пороги сховалися в глибині, й рухатися Дніпром стало зручніше. Ну а місто називається Запоріжжя, бо його збудували за порогами — все просто. Гей, друзі, не відставайте, доки не проминемо місто!

Внизу потяглися довгі ланцюжки вогнів.

— Слухай, Михасю, давно хотів тебе спитати: а як це ти став братом Хомі? — поцікавився Хай-Тобі- Грець, плавно змахуючи широкими крилами.

— Та це сталося зовсім випадково, — і хлопець почав докладно розповідати про свої пригоди на дослідній ділянці № 77.

Лихоманці, мабуть, теж було б цікаво почути Михасеву історію, але її вабило місто. «Я тільки одним оком погляну і миттю їх наздожену», — вирішила драконка, крутнула хвостом і непомітно злинула вниз.

— За-по-ріж-ж… За-по-ріж-жя… — їй подобалося цікаве слово, бо воно мовби дзижчало й лоскотало на язику.

Лихоманка описала круте коло, низько пролетівши над греблею електростанції. Шум турбін, гуркіт і піна біля водозливної греблі викликали в допитливої драконки неабиякий захват. Вона ще трохи покружляла над Хортицею, а тоді ковзнула уздовж Преображенського мосту у напрямку міста.

Під нею тяглися освітлені ліхтарями вулиці, а в голові юрмилася сила-силенна запитань, але, на жаль, відповідати на них не було кому.

Уже запала глупа ніч, вулиці майже спорожніли. Лихоманка роздивлялася згори парк «Алюмінієва балка»[32]. Нарешті вона натрапила на дитячий майданчик і, спустившись униз, почала розгойдувати гойдалки і крутити каруселі.

А тим часом зовсім неподалік сталося лихо.

До головного відділення банку під’їхала броньована машина. Інкасатор[33] доправив з далекого відділку величезну суму грошей — цілий мільйон гривень! Взагалі-то гроші мали б опинитися в банку ще вдень, але завадила жахлива ожеледиця на дорогах. Усі працівники банку — і сам інкасатор, і офіцер охорони, і водій броньованої машини — страшенно втомилися і мріяли якнайшвидше здати гроші й нарешті опинитися вдома.