Зібравшись з духом, міліціонер уважно роздивився жахливу істоту. І раптом на свій подив збагнув, що це чудовисько пречудове: довга тендітна шия, витончені пальчики на передніх лапах, елегантно закручений хвіст, візерунчаста золота луска, а головне — очі: сині, ясні, розумні, без найменшого натяку на лють.

Недарма інспектор стільки років працював у слідчих органах — якимось чином він здогадався, що перед ним істота жіночої статі, а отже, зняв шапку й чемно вимовив:

— Дякую, пані! Ви мені дуже допомогли.

Звісно, на відповідь він не чекав, але вродливе чудовисько кокетливо схилило голову і промовило:

— «Панно» — я ще не заміжня. Розумієте, я не одразу здогадалася, що це транспорт.

І знову вони мовчки дивилися одне на одного.

Зненацька звідкілясь, дуже здалеку, долинув дитячий голос:

— Агов, Лихома-а-анко! Де ти є?! — і залунала дивна нявчально-мурчальна мелодія.

«До мене, до мене, до мене! — співала музика. — До мене, до мене…»

Панна-чудовисько стрепенулася.

— Пробачте, але я дуже поспішаю. Прощавайте.

— Прощавайте, — луною машинально озвався інспектор.

Сяйнули золоті крила. Волосся інспектора розвіяв порив гарячого золотого вітру. У всі боки розбіглися осяйні відблиски. Золота стріла стрімко зринула в зеніт.

Невдовзі Лихоманка перетворилася на ледь помітну сяючу цятку над обрієм і стало неможливо відрізнити її від інших зірок.

Треба було негайно доправити злочинців до відділення і повернути в банк врятований мільйон, але інспектор зволікав. Стояв, дивився на зимові мерехтливі зорі, машинально стискаючи не потрібну вже зброю, і думав: «Цікаво, вона хоч зрозуміла, що затримала небезпечних злочинців? От би нам таких бодай двійко на відділок…»

— Де ти була, Лихоманко? З тобою все гаразд? Бо я тут посивію з вами! — Михась картав драконку так, як зазвичай докоряла йому мама.

— У За-по-р-ріж-ж-ж-і! — драконка змахнула хвостом і щасливо посміхнулася.

— Ти там чогось або когось торкалася? — підозріло спитав хлопець.

— Ну… трошки.

— От лихо! Кажи тільки чесно — люди постраждали?

— Та наче ні.

— Вони тобі щось казали? — Михась намагався уявити розміри лиха, що його могла накоїти в місті Лихоманка.

— Не вони — він. Він сказав: «Дякую, ви мені дуже допомогли!».

Навігатор полегшено зітхнув. Здається, великого цунамі у Запоріжжі не сталося. Однак з драконами треба було негайно серйозно поговорити, і він нарешті зважився на цю не надто приємну розмову.

Хлопець піднявся і став на увесь свій зріст на шиї Хай-Тобі-Греця, тримаючись за шпичак його гребеня. Коротко заграв на вуркóті: «Всі до мене!».

На нього з різних боків втупилося шість пар різнобарвних очей.

— Слухайте всі уважно: ми мусимо оминати великі міста! І дуже вас прошу: не торкайтеся нічого, що хоч якось пов’язано з людьми! Будь ласка, запам’ятайте: ви не повинні потрапляти на очі людям!

— Чому?!

— А нащо нам ховатися?

— Але ж Спайк і Хома жили собі серед людей — і нічого!

— Вони ніколи не з’являлися на людські очі у своєму справжньому вигляді! Хомо, я правду кажу? Чого ти мовчиш?! — запитав Михась.

— Так, це правда — я завжди вдавав собаку, і Спайк також, — визнав Хома.

— Зрозумійте, люди бояться драконів! — з прикрістю вигукнув хлопчик, втрачаючи терпіння.

— Вони нас бояться?!

— А чому?

— За що?!

— Що ми їм зробили поганого?!

— Ми жодного разу не порушили перший закон драконів: «Не їж людину!» — обурено загукали крилаті ящури.

— А я взагалі живлюся самими фруктами! — докинув Хома.

— На жаль, у нас, людей, надто багато казок, де дракони — безжальні хижі чудовиська, які нищать усе на своєму шляху і залюбки харчуються нами, — пояснив Навігатор.

Зграя вражено замовкла. Надалі чутно було тільки шерхіт крил. Юні дракони важко перетравлювали новину, що в цьому світі їх мають за оскаженілих людожерів. Тривалий час вони мовчки линули над Каховським морем.

— Це нестерпно! Так не має бути! — раптом зойкнула Скіпка.

— Несправедливо! — підтримала сестру Скалка.

— До речі, моя бабуся часом розповідала нам драконячі казки про безжальних і хижих людей, які зі зброєю в руках вдиралися в наші домівки, щоб поцупити наші скарби! — ображено видихнула Лихоманка.

— Ой, та ти поглянь на мене й на себе! — спалахнув хлопець. — У вас он які зуби і пазурі! Ударом хвоста кожен з вас легко звалить коня, а ти питаєш, чому людство боїться драконів?!

— Тоді поясни мені, хто це майже зовсім винищив на землі увесь драконячий рід? Чи не слабеньке бідненьке людство?!

— У нас є багато законів, які забороняють полювання на людину, а у вас? — підтримав її Хай-Тобі- Грець.

— І в нас є закони, але…

— Ось ти, Михасю, кажеш, мовляв, у вас, у людей, немає пазурів і зубів, але ж ви вигадали залізні пазурі і безліч всілякої вогнепальної зброї, яку використовуєте зовсім не для захисту! — зненацька промовив Хома.

Грушевий дракон дуже полюбляв дивитися по телевізору бойовики з вибухами та стріляниною, але хто б міг подумати, що він зробить з побаченого такі невтішні висновки?

Навігатору було трохи прикро, що його вихованець уперше взяв сторону своїх одноплемінників, а не підтримав його, свого брата.

— Людина — найстрашніший хижак! — гукнула Скіпка.

— Найпідступніший! — підтвердила Скалка.

— Я чула, що, окрім драконів, на Землі є ще й інші хижаки з пазурами та зубами, і що з того? Вони теж майже зникли[36]! І хто в цьому винен? — допитувалася Лихоманка. — Знаєш, Михасю, ти наш Навігатор і ти хороша людина, але я думаю, що це радше виняток. Я раніше взагалі не вірила, що бувають такі люди, як ти. Люди, які траплялися нам раніше, були абсолютними мерзотниками, схибленими на наживі! Згадай хоча б Амура Ґаланта! А дракони — шляхетні й гідні поваги істоти.

Михась вражено дивився на обурену зграю і в нього палали вуха, адже в цьому була велика частка правди.

— Але повірте мені, — майже благально звернувся хлопець до розгніваних чудовиськ, — у світі є багато гідних, добрих, розумних людей, які й мухи не образять.

Вибух глузливого реготу урвав його виправдання. Вони не вірили!

— Озирнися, — прогуркотів Хай-Тобі-Грець, — отам у мене на спині взірець людської великодушності.

Михась мимовільно поглянув на попелясто-сіру морду з міцно заплющеними очима. Пурпурових плям на пов’язці значно побільшало. Заперечити було годі — Спайк гинув від людської руки. Хлопчик знітився і вмовк. Загальний настрій зовсім зіпсувався. Усі якось одразу відчули і холод зимової ночі, і голод, і втому.

— Я більше не можу! В мене крила просто відвалюються! — поскаржилася Скіпка.

— Ми вже кілька годин летимо без відпочинку! — додала Скалка.

— Давайте хоч трохи відпочинемо, бо я зараз просто впаду на якесь поселення і ще більше налякаю ваше беззахисне людство, — дошкульно закинула Лихоманка.

Хлопець і сам був не проти перепочити, однак він був Навігатор і не мав виказувати слабкості.

— Грецю, а як ти щодо відпочинку? — спитав Михась.

— Та я взагалі-то міг би летіти й далі, але якщо дівчата потомились, то я не проти. Але де ж ми тут зможемо непомітно сісти?

Хлопець глянув униз і зрозумів, що Хай-Тобі-Грець мав на увазі. Тут по обидва боки Дніпра села розташувалися майже впритул одне до одного.

Михась заглибився в мапу. Палець рухався уздовж річища між позначками селищ та містечок, і раптом натрапив на сіру пляму.

— Ось тут, трохи ліворуч від Дніпра, має бути досить велика піщана територія — Олешківські піски[37] називається. Знижуємось! — скомандував Навігатор.

Згори Олешківські піски здавалися величезною темною плямою серед вогників довколишніх сіл. Тут, на півдні, було трохи тепліше і сніг уже не залягав суцільним шаром. Серед білого простору де-не-де темніли латки проталин. А Олешківські піски взагалі були майже без снігу.