— А як він мені усміхається! — тихенько відгукнулася Скалка.

— Чого це тобі, він же дивиться просто на мене! — засичала Скіпка.

— Тому що в нього чудовий смак і він зразу помітив, що я жовтіша! — підвищила голос Скалка.

— Зате я стрункіша і в мене хвіст довший аж на чотири сантиметри! Він це зразу побачив! — верескнула Скіпка.

— Починається! Схоже, ці дурасі знову закохалися, — пробуркотів Хома.

Мінлива Альфа повернулася до Михасевих драконів:

— Знайомтеся, це Астеріон Мудрий. Він завуч драконячої школи, де вам доведеться вчитися.

— Михасю, а завуч — це хто? — пошепки спитала Скіпка.

— Це, мабуть, цар драконів? — припустила Скалка.

Михась усміхнувся:

— Завуч — це найстарший учитель. До речі, в школі саме завуч розбирається з порушниками дисципліни.

— Ой! Завуч! — перелякано пробелькотіла Скіпка.

— То ось, виявляється, хто він! — спантеличилася Скалка.

Сестри знову міцно вхопили одна одну за лапи і швидко сховалися за спинами інших драконів.

— Вчитися? — занепокоївся Хома. — Тут, у заповіднику? Так далеко від дому?

— Ні! Тут, на Карабі-Яйлі, є тільки дитсадок, бо малі драконенята ще надто слабкі, щоб подолати шлях до Місяця. Ви всі будете навчатися в Драконовій долині.

— Вчитися на Місяці?! — з жахом зойкнув грушевий дракон і вкрився фіолетовими плямами.

— Ти ж не хочеш залишитися невігласом? — здивувалася Альфа, і волосся її вмить почорніло.

— А Михась? Михась теж піде з нами в Драконову долину? — перелякано пробелькотів Хома.

— Михась повернеться додому.

— Тоді і я ні на який Місяць не полечу.

— Розумієш, твій Михась — людина, і він має жити людським життям, на Землі, а ти — дракон, і ти маєш жити життям драконів, на Місяці. Подумай сам, що буде, як ти виростеш остаточно — де ти подінеш усі свої сорок дев’ять метрів?

Грушевий дракон похнюпився. Михась відчув, що йому теж перехопило подих. Отже, їм доведеться розлучитися?..

Можливо, кілька днів тому він одразу виказав би свій розпач, але тепер він був Навігатором, а тому зумів усміхнутися і підбадьорливо поплескав свого вихованця по спині.

— І ми більше ніколи не побачимось? — якимось не своїм кволим голоском пискнув Хома.

— Чому? — озвалася руда Альфа. — Михась не просто людина, він — Навігатор Драконів. Ви всі тепер назавжди пов’язані з ним міцніше, аніж кровні брати і сестри. Якщо в ніч повного Місяця Михась заграє на своїй вуркóті, ви, його дракони, одразу це почуєте. Навіть якщо будете на Місяці. Отже, ви зможете навідати свого ватажка, якщо забажаєте. Усі наші дракони доволі швидко вчаться долати відстань Місяць-Земля. А згодом, думаю, і він нас у Драконовій долині навідає.

Михась із Хомою приголомшено витріщилися на дівчинку — це правда чи вона жартує?!

— Маючи справжній чар, це зробити зовсім не складно, — знизала плечима білява Альфа. — Дуже тобі раджу спробувати, бо воно того варте — на Місяці багато всіляких дивовиж. Ну, наприклад, у нас сила тяжіння вшестеро менша — я легко долаю кілька метрів за один крок. А ще…

До їхнього гурту знову підійшли Майстер Шпак, Мурат та Олекса.

— Пора, Альфо, не варто баритися, бо Місяць он як низько над обрієм. Ось-ось зійде сонце — тоді злітати буде важче, — поквапив онуку старий чарівник. — Збирайтеся — і гайда.

— А ти, дідусю?

— А я ще трохи побуду тут, бо вчора мені повідомили, ніби подібну до дракона істоту бачили в озері Синьовир на Закарпатті, а в Карпатах, біля Яремчі, якийсь лижник перечепився через чийсь довжелезний лускатий хвіст, що стирчав з-за скелі. Треба відшукати тих заблукалих драконів, знайти їм Навігатора, щоб доправив їх до заповідника, і переправити на Місяць.

— Ну, прощайтеся! — звеліла русява Альфа, яка тут-таки миттю поруділа, і побігла до драконів почесної варти, вигукуючи на бігу: — Нам потрібна довша злітна смуга — ви ж бачите, як нас багато цього разу?!

Михась по черзі обійняв кожного зі своїх драконів: Хай-Тобі-Грець зітхнув з таким шумом, що по яйлі прошуміло невеличке торнадо.

Гарбузяний Пих вибухнув яскравим феєрверком вогняних іскор і гаряче шепнув Михасеві на вухо:

— Ти — супер-Навігатор!

Лимонні близнючки осипали хлопця градом кришталевих сліз. А Золота Лихоманка пообіцяла:

— Я писатиму тобі листи!

— Олелькові казати «ПРИВІТ!» — нагадав Спайк.

І ось усі відійшли вбік, і перед Михасем лишився один насуплений безхвостий грушевий дракон.

— Пробач мені, Хомо, я погано зробив, що поцупив тоді насіння драконячого дерева.

— Ти шкодуєш, що виростив мене? — похмуро спитав Хома.

— Я? Та ніколи в світі! Але якби ти виріс у Драконовій долині, то, мабуть, був би щасливіший, не зазнав би таких тяжких випробувань і не втратив би хвоста.

— Та що хвіст? Альфа каже, що він відросте за два тижні — я ж із роду ящірок[49]. А ти, Михасю, не забудеш, що в тебе далеко-далеко, аж на Місяці, є брат?

— Ніколи. Я щовечора буду дивитися на Місяць.

— Коли вночі над Драконовою долиною буде сходити Земля, я теж буду на неї дивитися і думати про тебе. Бувай, Котю, і швиденько підростай! — сказав крізь сльози Хома, і троє братів Вербицьких обнялися.

Альфа Бетельгейзе уже сиділа у високому візерунчастому сідлі на спині пурпурового дракона, і Астеріон Мудрий громовим голосом гукнув:

— ДО МЕНЕ, ДІТИ ДРАКОНІВ!

Хома рушив до гурту біля злітної смуги.

— Будьте уважні, не губіться. Це насамперед стосується вас, допитлива золота панно. Бірюзовий, що без хвоста, полетить на моїй спині разом з Альфою, бо там, у відкритому космосі, знадобиться швидкість. Всі інші рухатимуться самостійно. Будь ласка, пильнуйте — коли я видихну полум’я, це означатиме, що ми виходимо за межі земної атмосфери. Вам належить зробити вдих і затримати дихання. Не хвилюйтеся, дракони можуть утримувати вдих до п’яти годин без шкоди для здоров’я. Стежте за Альфою — вона за допомогою прапорців покаже, у якій бік треба повертати. Орієнтовне прибуття до драконопорту — 7.30 за місячним часом. Ну, Альфо, давай старт.

Дівчинка підняла зелений прапорець і дзвінко гукнула:

— Дракони, вперед!

Михась дивувався, як цей досвідчений Астеріон і дивакувате дівча вправно командують зграєю, і мимоволі відчував ревнощі, адже це були його дракони.

Вони з Котькою сиділи на камені й дивилися, як один за одним злітають в небо дракони. Ось вони вишикувалися ключем, схожим на журавлиний, і полинули у напрямку блідого вранішнього Місяця.

Навіщось Михась витяг з кишені чар-вуркóту і підніс до вуст. Цього разу навздогін зграї залунав урочистий драконячий марш «Вперед, крилаті!».

А за півгодини Навігатор драконів уже міцно спав на задньому сидінні службового автомобіля, який віз братів Вербицьких до аеропорту на ранковий рейс Сімферополь-Київ.

Десь тижнів зо три потому Михась увечері вийшов викинути сміття. Біля під’їзду він зупинився і поглянув угору. Небо було чисте й таке ясно-синє, наче луска одного грушевого дракона.

«Сьогодні нарешті знову повний Місяць. Хай тільки зійде Місяць, і я спробую.» — міркував хлопчина.

Зненацька від стіни будинку відокремився темний силует і похмуро буркнув:

— Привіт.

Михась упізнав Олелька Пихача і кивнув у відповідь.

Той трохи помовчав, а тоді повільно вимовив, дивлячись кудись убік:

— Я знаю, що його вже немає. Був у підвалі — там порожньо. Пробач, тобі, певно, неприємно про це згадувати, але я хотів би дізнатися, як він загинув.

— Ти про Спайка? Та він зовсім не загинув. Звісно, твого хижака більше немає в підвалі, але він живий, здоровий і передає тобі вітання.

— Де він?! — аж сіпнувся з несподіванки Олелько. — Чи ти знущаєшся з мене?

Михась подивився в обличчя Олелька, на якому відбилися і недовіра, і надія водночас, і подумав: «Якщо я зараз почну йому оповідати про Країну Драконів на Місяці, він нізащо не повірить».