— Звісно ж, розігнати хмари.

Брати Вербицькі витріщилися на Домінуса Вербу, намагаючись збагнути, чи не кепкує він з них.

— Ви інструмент часом не загубили?

— Який інструмент?

— Вурк

ó

— Знущаєтесь? До чого тут…

— Діставай.

Спантеличений і роздратований Михась витяг з-під Хоми куртку і намацав у кишені вуркóту. «Певно, старий зовсім з глузду з’їхав — навіщо йому саме зараз знадобилася вуркóта?» — сердито думав Михась.

— Поглянь на неї. Тільки уважно, — наказав домовик.

Михась знизав плечима, невдоволено смикнув хвостом, але послухався.

Чудернацька штукенція ця вуркóта — не розбереш: це сопілка чи маленька кобза. А зроблена сяк-так — сіра подряпана деревина, замотана неохайною волохатою мотузкою. І раптом він збагнув — і деревина, і мотузка, і робота — усе точнісінько таке, як у знищеного чарівного барабана.

— Ну що, дійшло нарешті?

— Це… це…

— Так, це чар. І підкоряються чару не лише дракони, а й взагалі будь-які стихії. Вилазь сюди на димар. Так, заплющ очі. А тепер уяви собі погожу ніч: легенький морозець, повітря прозоре, в небі розсипи зірок, місяць у золотистому колі — і грай! — наказав Домінус Верба.

Михась подув у чар-вуркóту, і з неї полилася нявчально-мурчальна музика, що текла й текла, як вода. А коли він розплющив очі, навкруги мерехтіла зірками ясна зимова ніч.

— А де поділися хмари?

— Та хутенько попхалися на північ, — пояснив Хома. Він якось дивно поглядав на старшого брата. — Погода — клас! Легенький морозець. А, до речі, тобі не зимно?

І тут Михась збагнув, що, справді, увесь аж труситься від холоду. Особливо лапи. Хлопець глянув униз і враз побачив, що це зовсім не драконячі лапи, а звичайні людські ноги. Він знову був людиною і стояв на верхівці димаря, голяка на морозі!

— Ти змінився, як тільки почав грати на вуркóті, — зауважив грушевий дракон.

— Навігатором може бути тільки людина, бо так належить, — пробуркотів домовик. — Почекайте, я миттю!

Домінус Верба прудко сховався в димарі.

Михась відчував, що зараз просто перетвориться на шматок криги. Мороз жорстоко щипав його за боки, і як тут було не пошкодувати про товсту драконячу шкуру, яка надійно захищала від холоду. Хлопець накинув куртку на голе тіло, скоцюрбився, обхопив себе руками і, цокаючи зубами, притулився до димаря.

— С-с-слухай, Хомо, а що там таке с-с-с-старий б-б-б-бовкнув про Навігатора?

— Ти ще не зрозумів? Ну ти даєш! Хіба не пам’ятаєш, як Хай-Тобі-Грець розповідав, що той, хто має чар, набуває особливої влади над драконами і має особливі обов’язки перед ними. І зветься він Навігатором драконів? Хіба вуркóта не чар?

— Ч-ч-чар.

— Отже, ти — Навігатор драконів.

У димарі знову зашаруділо і звідти вигулькнув домовик, обтяжений купою згортків. З одного спокусливо виглядали банани.

— Навіть не чекав! — зрадів Хома, простягаючи лапи до клунка. — Ви такий милий, пане Домінусе!

— Прибери свої пазурі, ненажеро, — буркнув домовик. — Це — малюкові. А тобі ось — яблуко.

Грушевий ображено набурмосився, але яблуко впіймав і одразу захрумкотів.

— Михасю, ось твій одяг. Вдягайся швидше, бо ти вже аж посинів з холоду, — старий кинув хлопцеві найбільший згорток.

Михась поспіхом натягнув на себе светра, штани, теплі вовняні шкарпетки, чоботи, куртку й шапку, ще й замотався шаликом. За якусь хвилину-другу нарешті трохи зігрівся і знову виліз на димар.

— Хоч ніч тепер і ясна, але я все одно не бачу жодного дракона.

— То поклич їх. Ти ж маєш чар, ти ж — Навігатор. Вони неодмінно мають тебе почути.

Хлопець покрутив у руках саморобну чудернацьку штуковину.

— Позвати? А як?

— Просто грай. Зрозумій нарешті, вуркóта — це не просто якась деренчалка, це — чар, а отже, вона сама обирає потрібну музику.

Михась приклав до губ химерний інструмент і подув. Вуркóта зненацька заспівала кумедним дитячим голоском:

— До мене! До мене! До мене!

Начебто й співала вона не надто гучно, але…

Спочатку просто в зеніті зіркового неба, десь поблизу Веги, з’явилася маленька зелена краплинка, яка швидко збільшувалася, і ось на їхнє подвір’я гучно, аж земля здригнулася, приземлився Хай-Тобі-Грець.

Хоч гігант і стояв на землі, його рогата мордяка опинилася на рівні даху п’ятиповерхового будинку.

Тоді з того боку, де вдалині палахкотіла заграва пожежі, раптом вихопився закіптюжений, оповитий іскрами Пих, а потім майже одночасно з-за покрівель випурхнули Лихоманка з Котькою в лапах і лимонні сестри.

— Не сюди! Сюди не сідайте! Дах розвалите! — люто замахав на драконів руками Домінус Верба. — Он на ті дерева.

Добре, що хоч дерева, які росли впритул до будинку, були старі, великі й міцні, але й вони сильно зігнулися, обсипаючи з гілок сніг під вагою крилатих ящурів. Однак Хай-Тобі-Грець так і залишився стояти на землі, бо навряд чи знайшлося б дерево, здатне його витримати.

— То ти, виходить, Навігатор? — прогримотів Хай-Тобі-Грець, роздивляючись вуркóту в руках Михася. — Я здогадувався, бо щось таке особливе в тобі було…

— Навігатор? Мені завжди здавалося, що Навігатором має бути людина доросла, досвідчена, — промовила Лихоманка, з сумнівом придивляючись до не надто солідної постаті хлопця.

— Та хіба ж це Навігатор? Сміх та й годі! Ні, це не серйозно! — гаряче підтримав її Гарбузяний Пих.

— Навігатор має бути розумний!

— Навігатор має бути мудрий!

— І кмітливий!

— І освічений!

— І обізнаний!

— І далекоглядний!

— І пильний!

— І завбачливий!

— А ти хіба такий? — навперебій загукали сестри Лимонки.

— Та про що мова?! Звісно, він не годиться на Навігатора! — знову озвався Гарбузяний Пих.

Михась і сам розумів, що не підходить для такої відповідальної ролі, але все одно вислуховувати таке було образливо. Хлопцеві стало прикро.

«Ну й нехай. Нехай собі роблять що хочуть, нехай шукають когось кращого… Якби не Котька, я зараз взагалі розвернувся б і пішов собі додому, а вони хай самі про себе дбають. Але Спайка шкода… Поки вони сперечатимуться, він може загинути. До ранку конче треба доправити його в Крим. Цікаво, а як вони збираються знайти шлях на південь? Вони ж зовсім не знають, куди летіти, — он заблукали навіть над містом, а перетнути цілу країну?»

Михась стояв, обіпершись спиною на димар, і крутив у руках чар-вуркóту.

— Не підходить? Тут немає інших Навігаторів, щоб ви могли обрати собі до вподоби! — суворо озвався Домінус Верба. — Ви знаєте, куди треба летіти, щоб потрапити в заповідник? Ви вмієте читати мапу? А от він уміє. Мусите вибирати: або з таким Навігатором, або блукати зовсім наосліп.

Дракони принишкли.

— Та Михась у мільйон разів розумніший за будь-кого з вас! — обурився Хома. — Якби не він, ви й досі б сиділи за ґратами, чекаючи своєї черги, щоб стати валізами й чобітьми!

— Михасю, а ти справді знаєш, куди нам летіти? — спитала Золота Лихоманка.

— Можеш відшукати дорогу до Криму?

— Або хоча б з’ясувати, де той південь? — очі крилатих чудовиськ запитально втупилися в хлопця.

Михась збентежився. Ні, взагалі-то в нього завжди були добрі оцінки з географії, але Крим — це справді далеко.

— Ось тобі мапа, — домовик квапливо тицьнув хлопцеві в руки ще один згорток. Там були ліхтарик і мапа України, яка зазвичай лежала на татовому робочому столі.

Михась розгорнув аркуш. Пляма світла ковзнула по намальованих рівнинах і річках на південь.

— Знаю! Треба рухатися уздовж Дніпра! Вийде невеличкий гак, але Дніпро тече на південь, і якщо триматися річища, то точно не заблукаєш навіть у темряві.

— Ну ось все й з’ясувалося, — підсумував Хай-Тобі-Грець, — хто прокладає курс і має чар — той і Навігатор. Ясно, що нам без Михася ніяк не впоратись.

— Не хвилюйся, ми будемо тобі допомагати, — пообіцяла Лихоманка.