Спочатку внизу промайнули ріденькі сосняки, невеличкі напівзамерзлі озерця, а далі потяглися нескінченні піщані хвилі. Невідомо, як і чому, через яку примху природи з’явилася ця невеличка пустеля серед квітучої густонаселеної місцевості.

Зграя драконів залетіла углиб Олешківських пісків.

Один за одним Михасеві підопічні складали крила і стрибали на бархани. Дракони, що, як відомо, непогано бачать у темряві, з цікавістю озиралися, однак тут не було на що дивитися — пісок і пісок.

Прокинувся Котька й почав, було, знову рюмсати і кликати маму, але коли Михась із Лихоманкою нагодували його бананами, які їм дав на дорогу Домінус Верба, малюк заспокоївся і почав щось завзято будувати з піску.

Гарбузяний Пих знайшов напівзасипаний сухий стовбур, витяг його з піску і підпалив одним подихом. Інші дракони теж притягли по чималенькій деревині, зрештою вийшло доволі велике вогнище — вгору знялося полум’я заввишки з ліхтарний стовп.

Дракони колом повсідалися довкола багаття. Це була рідна стихія вогнедихих істот. Вони зовсім не боялися вогню і набиралися від нього сил та наснаги.

Михась притулився до теплого боку Хоми і подумав: «От би зараз ще кілька картоплин.» — у животі Навігатора щось жалісно бурчало з голоду.

— А хочете побачити вогняні танці? — несподівано запропонував Пих. — Я можу це влаштувати — у нас, фламів, є особлива угода з вогнем.

— Так! Так! Хай будуть танці вогню! — схвально озвалися його товариші.

Пих обережно подув у полум’я — й воно спалахнуло яскравіше, осяйні пасма сплелися і закружляли в шаленому танку. В гудінні полум’я й потріскуванні палаючих гілок вчувалася мелодія — незвична, дика, загрозлива.

Спочатку Лихоманка заходилася відбивати такт хвостом, потім до неї приєдналися сестри Лимонки, а тоді зненацька Хай-Тобі-Грець густим голосом, схожим на віддалене гуркотіння грому, затягнув старовинну пісню. Поступово й інші крилаті чудовиська долучили свої голоси, і над безлюдними пісками полинула старовинна драконяча дума, яка лунала в світі задовго до появи першої людини.

Драконячий хор гуркотів, сурмив і гарчав так голосно, що в довколишніх селах попрокидалися собаки і приєднали своє виття до диких співів чудовиськ, а за дальніми кучугурами їм відповіли вовки.

Далі попросиналися й люди. Дослухаючись до дивних звуків, що долітали до них з Олешківських пісків, місцеві мешканці хитали головами й думали: «Мабуть, знову на олешківському полігоні випробовують якусь зброю! А начебто ж обіцяли, що такого більше ніколи не буде».

Михась співав і вуркóтів на вуркóті разом з усіма. Він начебто й розумів, про що йдеться в пісні, але дуже приблизно, бо не знав старовинної драконячої мови.

«Як шкода, що мої крилаті брати зневажають людей, — думав Михась. — Я маю щось зробити для того, аби дракони переконалися, що люди не такі вже й погані, як їм здається».

Навігатор тихенько полишив своє співоче товариство і задумливо побрів по піску, щоб трохи розім’яти ноги.

І тут раптом своїм нічним драконячим зором він побачив, що просто перед ним з піску стримить якийсь механізм — гострі чорні стабілізатори[39]. Він ніколи не бачив бомб, але одразу здогадався, що це якісь їхні частини! Як вони тут опинилися?!

Михась квапливо витяг з кишені мапу й, присвічуючи ліхтариком, знайшов Олешківські піски. В дужках дрібним шрифтом під цією карликовою пустелею було написано: «В минулому — військовий полігон, призначений для бомбометання».

Навігатора обпекло відчуття небезпеки. Чому він не звернув на це увагу, коли обирав місце для перепочинку? «А якщо не всі бомби розірвалися? — промайнула в голові жахлива думка. — А вони ж там ще й вогнище запалили!».

Михась щодуху помчав до багаття. Однак швидко бігти не виходило, бо ноги раз у раз вгрузали в пісок.

«Поганий з мене Навігатор! Навіть позначки на мапі полінувався уважно прочитати. Як я міг привести їх у таке небезпечне місце?!»

Його підопічні й досі співали.

Котька рився в піску і був замурзаний-замурзаний. Він дедалі більше скидався на справжнього дракона, бо вже видихав крихітні, як полум’я від сірника, пасемця вогню.

Михась трохи стишив ходу і спокійно, щоб не налякати замріяних драконів, промовив:

— Ну, хлопці й дівчата, час уже гасити багаття, бо треба рухатися далі.

— Чому?

— Так швидко?

— Ми ж іще не доспівали! — загукали чудовиська.

— Хіба ви забули, що Спайк потребує допомоги? Невдовзі ранок!

Лихоманка хитро глянула на хлопця і загадково промовила:

— Михасю, а поглянь!

Спайк лежав біля вогнища. Він прийшов до тями і навіть ледь чутно підтягував драконячу пісню. Полум’я зігріло пораненого морока й додало йому дрібку сили.

— Йому краще! — у захваті прошепотіла Золота дракониця.

— Він очуняв!

— Він одужує! — загукали лимонні сестри.

— Але ж кровотеча не спинилася, — хлопець вказав на пурпурову пов’язку, на якій майже зовсім не лишилося білого. — Збирайтеся! Ми мусимо до світання прибути на Карабі-Яйлу.

Дракони неохоче заворушилися. Довелося Михасеві заграти на чарівній вуркóті марш «Вгору, крилаті!», і лише після того вони закидали піском залишки багаття, повантажили Спайка на спину Великому Грецю і злинули в повітря.

«Ох, здається, минулося, — з полегшенням зітхнув Навігатор. — Сподіваюся, ніхто нічого не помітив. Добре, що не довелося їм пояснювати про бомби, бо вони й так доволі кепської думки про людство».

Котьці не дуже сподобалося, коли Золота Лихоманка вихопила його з піщаної нірки, яку він викопав у піску. Але він не надто пручався, бо встиг прихопити з собою дещо цікавеньке — залізну цяцьку, що трапилася йому в тій нірці. Малий дракон міцно стискав ту залізячку в своїх блакитних лапках і роздивлявся — що ж воно таке?

Штукенція була симпатична: видовжена, кругленька, з гострим носиком і чотирма коротенькими хвостиками, які стирчали згори. Котька покрутив її в лапах, понюхав, лизнув, а тоді вирішив дізнатися, що там всередині. Він міцно затис нову іграшку між задніми лапами, а передніми щосили рвонув частину з металевими хвостиками в надії, що вона відірветься.

— Що це в тебе? — запитала Лихоманка, побачивши забавку в малого. — Ой, яка гарна цяця! Де ти взяв?

— Там! — Котька тицьнув убік зникаючих на обрії Олешківських пісків.

— Ой, погляньте, як малому пощастило, — гукнула Лихоманка до товариства, — поки ми співали, він знайшов собі в піску класну цяцьку!

Михась глянув і відчув, як серце провалилося йому в п’яти, — малюк гриз… невеличку бомбу. Цілу. Звісно, вона була набагато менша, ніж ті рештки, через які він ледь не перечепився, але якщо ця пекельна машинка спрацює, то рознесе на шмаття увесь їхній гурт.