Треш спробував його наздогнати, але Михась виявився спритніший. Він копнув пістолет, і той відлетів аж до самого водозливу посеред підлоги.

— Акуратніше з цим! Він стріляє! — панічно загорлав карлик.

Михась квапливо підняв решітку стоку і обережно зіпхнув униз страшну чорну штуковину, що мала здатність плюватися смертю.

— КЛЮЧІ! — Олельків хижак притиснувся впритул до Амура Ґаланта, і той від жаху остаточно втратив розум. Він намагався зняти зв’язку ключів з пояса, але тремтячі пальці його не слухалися.

Спайк сам зірвав зв’язку зубами, рушив до клітки Хоми і, взявши ключа в зуби, відімкнув замок. Грушевий дракон миттю вирвався на волю з несамовитим криком:

— Дайте мені того мерзотника!!! Я порву його на дрібні шматки!!!

Та чорний морок несподівано зупинив його, впіймавши за хвіст:

— ХОМО, ВІДЧИНЯТИ КЛІТКИ… — прохрипів Спайк і раптом важко впав набік. — ХОМО, ВИПУСКАТИ…

— Спайку, друже, що з тобою?! — кинувся до нього Хома.

— РОБИТИ, ЩО Я КАЗАТИ! — так люто рикнув хижак, що грушевий дракон не наважився ослухатись і хутко помчав звільняти інших бранців.

— ЦИХ — ЗА ҐРАТИ! — з підлоги озвався до Михася чорний дракон і вказав на переляканого Амура Ґаланта і його спільників.

Михась ширше розсунув заслінку клітки, де раніше був Хома.

— Я нізащо не… — почав галантерейник, але, помітивши, що Хай-Тобі-Грець вже звільнився від ланцюгів і вибирається назовні, ураз чкурнув у клітку поперед усіх.

Хома вже звільнив усіх драконів і повернувся до своєї колишньої клітки з ключами.

— Ми можемо домовитися з вами сам на сам, пане Хомо, — стиха зашепотів Амур Ґалант, хапаючись за ґрати. — Я людина не бідна — я дорого куплю у вас ключ від цієї клітки. Ви все життя зможете споживати самі ананаси…

— Замовкни, падлюко! — відрубав Хома й повернув ключ у замку.

Тим часом усі дракони опинилися на волі. Виявилося, що в майстерні Ґаланта їх було ув’язнено п’ятеро: Хай-Тобі-Грець, Золота Лихоманка, дві лимонні сестри-близнючки з родини фруктових драконів з кумедними іменами Скіпка і Скалка та невеличкий, дуже яскравий червоно-помаранчевий дракон, що звався Гарбузяний Пих.

Вони всі колом оточили Спайка, який непорушно лежав на підлозі. Михась нахилився над хижаком. Біля лівого боку дракона розпливлася пурпурова пляма.

— Спайку, ти поранений?

— НЕ ЗВОЛІКАТИ, ТІКАТИ! — прогарчав Спайк.

— Тебе треба перев’язати, повернися на бік, будь ласка, — попросив Михась.

Однак Спайк відштовхнув його лапи.

— ТІКАТИ, СПАЙКА ЛИШАТИ! — сердито рикнув хижак.

— Припини! Ти можеш загинути! — розхвилювався Хома.

— СПАЙК НЕ ПОТРІБНИЙ, — дракон заплющив очі і відвернувся.

— Як не потрібний?! Ти нам дуже-дуже потрібний! — одночасно вигукнули обидва Вербицькі.

— СПАЙК ПОГАНИЙ… ОЛЕЛЬКО ЙТИ…

Лише тепер Михась зрозумів: Спайк думає, ніби Олелько його покинув назавжди. Він присів і погладив жорстку, як наждак, шкіру.

— Він повернеться. За шість днів закінчуються канікули і він прибуде додому, от побачиш.

— СПАЙК НЕ ПОТРІБНИЙ… — морок скрутився клубком, усім своїм виглядом даючи зрозуміти, що не хоче, аби його чіпали.

— Ти, друже, помиляєшся, — гаряче втрутився Хома. — Олелько не хотів їхати від тебе, його змусили. Але він, до речі, доручив нам з Михасем наглянути за тобою, поки його не буде.

— КАЗАТИ НЕПРАВДУ… — ледь чутно прохрипів поранений.

— Правду! Чистісіньку правду! Ну скажи, з якої б радості ми тягали тобі оті м’ясива?

Цей доказ здався Спайку переконливим.

— СМАЧНЕ М’ЯСО… — промурмотів хижак і перевернувся догори черевом.

Куля поцілила між двома шийними пластинами, з рани постійно тонесенькою цівкою точилася пурпурова кров.

— Його треба негайно перев’язати! — заметушився дракон Михась. — У вас тут є якесь простирадло? — звернувся він до Амура Ґаланта.

— Отам, у шафі, є рушники, — промовив той з-за ґрат. — Шкода, що такий розкішний екземпляр пропадає задурно. З цього чорного мороку вийшло б щонайменше сім елегантних валіз.

— Я його зараз вб’ю! — обурився Хома. — В цього шевця замість серця — ганчірка! А чого це він нашого Спайка весь час «чорним мороком» обзиває? Сам він чорний морок!

— Чорні мороки — рідкісна порода драконів. Вони єдині з нас навчилися вдавати непомітну тінь. Це небезпечні хижаки, відчайдухи і чудові мисливці, от тільки розмовляти в них не надто добре виходить, — озвався згори Хай-Тобі-Грець. — Цікаво, як він тут опинився? Кажуть, ніби тепер мороків уже зовсім не лишилося на Землі.

Довелося зв’язати поміж собою кілька рушників, щоб вийшла пов’язка потрібного розміру. Шию Спайка туго замотали і на білому полотні майже одразу проступила маленька пурпурова плямка, що потроху почала більшати.

— От біда, — засмутилася Золота Лихоманка, — потрібен лікар.

— Лікар? Ветеринар, ось хто потрібен, — зауважив Хома.

— Дурниці, жоден ветеринар не візьметься лікувати дракона, — прогримотів Грець. — У нас особлива анатомія — ми ж вогнедихі.

Михась гарячково намагався знайти вихід. Хто може допомогти пораненому дракону? Хто взагалі хоч щось знає про драконів?

І раптом у пам’яті зринув номер телефону: 075-75575-75. Оті аспіранти з Дослідного Інституту Фольклорної Флори та Фауни, вони ж доглядають драконяче дерево, а отже, мають знатися і на драконах.

— Є тут телефон?!

Він озирнувся і зразу побачив — на пульті керування транспортером, поряд з філіжанкою з-під кави, лежав розкішний платиновий айфон Амура Ґаланта.

Хлопець поспіхом набрав номер.

— Алло, — почувся знайомий голос аспіранта Олекси.

— Ви мене пам’ятаєте? Це Михась!

— Який Михась?

— Пригадуєте, минулого літа я випадково потрапив на ділянку № 77?

— А-а-а, так-так, звісно. Привіт, колего, щось сталося?

— В мене тут важко поранений дракон, що робити?

— Фруктовий?

— Ні, чорний морок.

— Не може бути! Вони ж практично зникли! А що з ним?

— Кульове поранення в шию. Він стікає кров’ю!

— Це дуже небезпечно! У мороків дуже погано згортається кров. Я, звісно, зможу вранці вилетіти до Києва, але боюся, що до ранку він не дотягне. От якби можна було швидко доправити його сюди, в заповідник. Дуже важливо зробити це до світанку.

— Ми доправимо! — прогуркотів Хай-Тобі-Грець.

— Хто це? Чий це голос? — ще більше стурбувався Олекса.

— Це такий здоровезний зелений дракон.

— Гігантський грін, — підказав велетень.

— Гігантський грін.

— Боже мій… вухам своїм не вірю… — вигукнув аспірант. — Може, в тебе там є ще й інші дракони? Скільки їх?

Михась порахував.

— Дев’ятеро, зі мною разом.

— З тобою разом?! От лихо! Я так і знав, що та пригода так просто не минеться! Чуєш мене, Михасю?! Вам не можна залишатися в Києві! Ви мусите вирушити негайно! Заповідник драконів у Криму на Карабі-Яйлі, це місце ще зветься «Кам’яне море». Ми на вас чекаємо. Зможете відшукати дорогу на південь?

— Негайно вирушати?! А якщо… — аж тут щось клацнуло і зв’язок урвався.

Хоч скільки Михась набирав номер, нічого не виходило — у слухавці лунали лише короткі гудки.

— І як ми зможемо доправити Спайка аж у Крим? Ще й до світанку? В таку далечину? — не міг утямити Михась.

— Хлопче, ти тепер дракон, і в тебе є крила. Ми полетимо! Ми полинемо! Гай-гай! Шугонемо на південь! — ревнув Хай-Тобі-Грець і розгорнув здоровезні крила.

І всі дракони раптом, ніби за командою, замахали крильми. У драконарії стався невеличкий ураган.

Михась несподівано відчув, що і в нього позаду щось ворухнулося. Він озирнувся й побачив, що розкрилися його власні крила — фантастично гарні, лазурові, вкриті золотими плямками, наче у велетенського тропічного метелика. І вони були готові підійняти Михася високо вгору і нести світ за очі.

Спайк упав у забуття. Він лежав на кам’яній підлозі і важко дихав. Пурпурова пляма на пов’язці повільно, але невідворотно збільшувалася.