— Здається, так, — відповів чийсь смутно-знайомий голос.

Хлопець хотів відповісти, підтвердити, що живий, але замість цього зайшовся шаленим кашлем, бо надміру надихався дрібного піску.

— Михасю, ти як? — над ним схилилися дві схвильовані драконячі морди: синя — Хоми й золота — Лихоманки.

— Нормально, — нарешті спромігся вимовити хлопець. Протер засипані піском очі, зазирнув у піщану вирву біля ніг і занепокоєно спитав: — Усе добре, так?

— Майже, — Хома повернувся боком, і лише тепер Михась помітив, що в його улюбленця бракує принаймні третини хвоста. «Найкрасивіший фруктовий дракон столиці» був тепер такий пошарпаний, брудний і куций, що в хлопця стислося серце.

Вони ще трохи мовчки посиділи на краю піщаної вирви, і потроху все, що сталося раніше, зринуло в пам’яті Навігатора. Михась злякано поглянув на Лихоманку:

— Як ти тут опинилася?! Ви ж мали вже підлітати до Кримських гір! Де Котька?! Де Спайк?! Де всі?!

І тут дракониця розридалася. Тихий подзвін супроводжував її плач, бо кожна сльозинка застигала й перетворювалася на кристал гірського кришталю. Саме так плачуть дракони.

— Я… я… я їх загубила над морем! І мапу загубила! Михасю, пробач, я не впоралась!..

Заливаючись кришталевими слізьми, Лихоманка розповіла про поневіряння зграї без Навігатора.

Доки вони летіли над Дніпром, все було зрозуміло. Аж ось зграя несподівано опинилася над морем. Побачивши примхливу лінію берега, Золота Лихоманка розгубилася. Вона марно крутила мапу в лапах, повертала її то вправо, то вліво, а то й узагалі догори дриґом, адже не вміла визначати, де північ, а де південь.

— А потім я помітила в морі такі довгі будинки, вони швидко пливли й тягли за собою хвости з піни, — схлипнула дракониця. — Розумієте, я нічого подібного ніколи не бачила! Я ж мусила глянути на них хоч одним оком!

— Ну, звісно, хіба ж ти могла пропустити кораблі повз свій довгий допитливий ніс, — фиркнув Хома.

— Він не довгий! — заридала ще дужче Золота Лихоманка.

— Облиш, Хомо, дай їй доказати, — попросив Михась.

— Я наказала їм летіти далі вздовж берега і пообіцяла, що скоро їх наздожену, а сама гайнула глянути на ті будин… кораблі. Але над морем зненацька налетів шалений порив вітру і вирвав мапу з моїх лап. Я спустилася аж до самої води й почала її шукати, але там тільки кипіла піна. Тоді вирішила наздогнати зграю, однак вони всі неначе крізь землю провалилися. Це так страшно опинитися самій над чорним розбурханим морем! Я кидалася туди-сюди, однак всюди вирували хвилі. А потім неподалік щось гучно бухнуло, я полетіла на той звук і ось знайшла вас.

Лихоманка у відчаї затулила очі лапами:

— Вас знайшла, а їх загубила! Може, вони вже й загинули через мене! — потік її сліз подвоївся, і тепер на піску громадилася чимала купа кришталиків.

— Не плач, все буде добре, адже в нас є вуркóта, — сказав Михась і лагідно поплескав драконицю по шиї.

Золота Лихоманка витерла очі й рішуче підставила Навігаторові спину:

— Сідай скоріше! — звеліла вона Михасеві і вхопила куцого Хому за лапу, щоб і він не загубився в якомусь вихорі.

Коли вони зринули високо над морем, Михась видобув з кишені чар і заграв.

— До мене! До мене! До мене! — заспівала мурчально-нявчальна мелодія.

Першим на голос чару примчав Гарбузяний Пих. Майже одразу за ним з-за скель прилинули сестри Лимонки. Останнім із захмарної височини спустився Хай-Тобі-Грець з Котькою і Спайком на спині.

Дракони неймовірно зраділи, побачивши Михася, адже тепер зграя знов була разом зі своїм Навігатором.

«Хоч ми й не маємо карти, та якщо рухатись уздовж берега, то якось долетимо до тієї яйли. До ранку, мабуть, ще далеченько», — міркував Михась, зручніше влаштовуючись на Лихоманчиній спині.

— Ой, дивіться! — раптом зойкнула Скіпка.

— Отам, на сході, — луною озвалася Скалка.

Всі обернулися на схід — там розгоралася тьмяна, ледь помітна блідо-рожева смуга.

— Світанок! — сполошилася Лихоманка. — Спайку, як ти почуваєшся?

— СПАТИ… — стиха відізвався морок, заплющуючи очі. — СПАЙК СПАТИ…

Чомусь усі одразу зрозуміли, що то буде непростий сон. Контури тіла пораненого морока потроху втрачали щільність, і він дедалі більше нагадував безплотну тінь.

— Будь ласка, не засинай, ми вже близько! Ми вже в Криму, вже ось-ось… Гайда! Гайда! — крикнув Михась, і зграя вихором зірвалася на південний схід.

Внизу під золотими крильми Лихоманки пропливали посріблені місяцем скелясті шпичаки, глибокі каньйони, покручені гірські потічки та кам’янисті плоскогір’я. Саме плоскогір’я місцеві мешканці, кримські татари, і назвали яйлою.

Перша яйла, що трапилася на шляху мандрівних драконів, виявилася зовсім пустельною. Тут не було не те що заповідника, а й взагалі будь-яких ознак життя. Передсвітанковий вітерець ганяв мережані кулі торішнього перекотиполя. Зимно. Сумно. Порожньо.

Тим часом смуга на сході поволі розгоралася.

Бліде сяйво майбутнього світанку страшенно непокоїло Навігатора, і якби він міг, то зупинив би ранок. Уперше в житті він не хотів сходу сонця, бо розумів: з першим променем обірветься життя Спайка.

«Не встигнемо! Не встигнемо! — раз у раз накочувалися панічні думки. — Ми повік не знайдемо ту яйлу! Спайк загине. Котька назавжди залишиться драконом. Мама з татом ніколи нас не діждуться…»

Михасеві раптом стало шкода себе, в очах підступно защипало, по щоці покотилися сльози. Хлопець квапливо витер їх рукавом і озирнувся, щоб переконатися, що ніхто не помітив його слабкості…

Михась голосно охнув — позаду нікого не було.

— Стій, Лихоманко, ми знову їх загубили! — гукнув Навігатор.

Він приклав до вуст вуркóту і недбало в неї подув, перебираючи правою рукою струни.

У відповідь не пролунало ніякого звуку, навіть жодна струна не бренькнула.

Михась здивувався і знову повторив спробу, але результат був той самий. Тоді він набрав повні груди повітря й подув щосили — вуркóта мовчала. Хлопець квапливо зазирнув усередину інструмента, чи, бува, не забився чимось прохід для повітря, але там було чисто. Він потрусив чар і знову притулив до губ — тиша, навкруги лунало тільки лиховісне шелестіння холодного вітру.

— Здається, вона зіпсувалась… — розгубився Михась.

Лихоманка здивувалася.

— Ану спробуй ще раз!

Михась спробував. Він з такою силою дмухав, що увесь аж почервонів від натуги, та все було марно — з чару не лунало жодного звука. Тільки вітер зривав зі скель сніговий пил і нашіптував щось лиховісне про зневіру та безнадію…

— Може, вона поламалася, коли ви падали? — перелякано прошепотіла Лихоманка.

Михась ще раз ретельно оглянув інструмент — ніякого пошкодження не було, вуркóта була в повному порядку.

І тут він почав здогадуватись, що з цією мовчанкою не все так просто.

Щось відчула й Лихоманка. Вона помітила мокрі доріжки на щоках Михася і зненацька спитала:

— Скажи чесно, ти втомився й більше не хочеш бути Навігатором, так?

Хлопець похнюпився. Йому було соромно. Він і сам вже зрозумів — невідомо як, але чар відчув його ганебні думки. Він, Михась, зрадив їх. Він не мав права впадати у розпач. Від нього залежало життя і Спайка, і молодшого брата, і безхвостого Хоми, і всіх, хто врятувався з драконарію Амура Ґаланта.

— Який з мене Навігатор — я занапастив усіх.

— Знаєш, я теж страшенно втомилася, — стиха звірилася Лихоманка, — ніколи в житті мені не доводилося так довго й далеко літати. Я дуже добре тебе розумію: ти жива істота, а не залізна машина, яка здатна працювати безупинно. Але якщо ти справжній Навігатор, то подолаєш і слабкість, і втому.

— Гадаєш, вуркóта мені вибачить?

— Тут вуркóта ні до чого — головне, щоб ти сам у себе повірив. Спитай себе: ти Навігатор чи ні? Ти поведеш нас далі?

Михась спитав і сам собі відповів.

Тоді без жодного страху звівся на ноги на спині золотої дракониці в небесній височині і впевнено підніс до вуст вуркóту: